ГлавнаяКультура

Житомир, який зробив голосніше: чим цікавий фестиваль "Жовтень у Жовтні"

Жовтень цього року багатий на культурні події: музейні форуми, експериментальні постановки та фестивалі. Більшість з них профінансував новостворений Український культурний фонд. Один з таких проектів – фестиваль сучасного мистецтва “Жовтень у Жовтні” в Житомирі, який організували ГО “Житомир, зроби голосніше!” та київський арт-центр Я Галерея. Головна локація – непрацюючий кінотеатр “Жовтень” та народний музей в селі Кмитів з великою колекцією радянського мистецтва.

LB.ua з’їздив на відкриття фестивалю та двох виставок, щоб подивитись, чим особливий музей в селі на Житомирщині та чи може сучасне мистецтво оживити покинуті кінотеатри.

Музей в Кмитові
Фото: Facebook / Музей образотворчого мистецтва ім. Й Д. Буханчука
Музей в Кмитові

“Ти подивись на ці простори! Та київські галереї можуть тільки мріяти про такий простір!”, – говорить мені у Кмитівському музеї ім. Буханчука Павло Гудімов. Він – один з організаторів проекту “Жовтень у Жовтні”, який намагається поглянути на Житомир як на новий культурний центр, відкинувши всі стереотипи про провінцію.

Нам пощастило: погода була сонячною і промені зробили експозицію настільки яскравою, що навіть здавалось, що музей в чудовому стані. Якщо забути про те, як прямо посеред екскурсії відпала частина лампи, а під час дощу треба підставляти відра. Кмитівський музей дійсно приваблює до себе модерністичною будівлею: вона вирізняється серед хат в селі і була б помітною в будь-якому великому місті серед безликих споруд.

Про музей в Кмитові я чула неодноразово від мистецтвознавців, музейників або культурних менеджерів. “Там дуже крута колекція і все це – зовсім поряд”, – приблизно таку фразу я чула декілька десятків разів. І не розуміла, звідки в селі Кмитів може з’явитись потужний музей.

Феномен цього музею вирішили дослідити мистецтвознавиця Євгенія Моляр та учасники мистецької ініціативи ДЕ НЕ ДЕ у виставці “Хто такий Буханчук” у підвалі музею. В експозиції – фотографії часів будівництва музея, спогади про засновника музею, архівні афіші. Та найбільшу увагу до себе привертає кам’яна табличка, яка лежить на підлозі, з написом “Народний музей радянського образотворчого мистецтва колгоспу “Україна”. Бо виразу “радянське мистецтво” в музеї соромляться. “Про Буханчука мало відомо, тому що музей довгий час немовби відмовлявся від своєї ідентичності, уникаючи визначення "радянське". А діяльність Буханчука – це дуже радянська історія”, – розповідає Євгенія.

Перша вивіска Кмитівського музею
Фото: Facebook / Музей образотворчого мистецтва ім. Й Д. Буханчука
Перша вивіска Кмитівського музею

Засновник музею Йосип Буханчук не був пов’язаний ані з мистецтвом, ані з Кмитовом. Він був військовим і походив з села Студениця на Житомирщині. Мистецтвом він захопився, коли доля закинула його в Петербурзьку академію мистецтв інженером. Що саме надихнуло його на створення музею, достеменно невідомо, але колекцію він збирав наполегливо з різних радянських інституцій (державних фондів Міністерства культури СРСР і УРСР, Спілок художників СРСР і України, Москви, Ленінграда, східних та балтійських республік). Та з колекції ще на початку 90-х “поприбирали” пропагандистські роботи, залишивши типовий соцреалізм з усміхненими селянами, пейзажами та портретами трактористів. Моляр також вважає, що без ідеологічних творів “експозиція розсипалась”.

Музейні співробітники дійсно ніби соромляться своєї колекції: швидко проводять екскурсію, щось додають про “такі були часі” та не наголошують на тому, що на роботи можна дивитись з критичної точки зору. Наприклад, зовсім по-іншому бачиш картину Раїси Зенькової “Весела передача”, 1951 рік, якщо починаєш вглядатись в деталі. На полотні – широко усміхнені піонери п’ють чай з нового чайника, який стоїть на першому плані. Виглядає як звичайна радянська ідилія соцреалізму. Але у відображені чайника – автопортрет художниці, яка малює цю картину в своїй майстерні, і ми розуміємо що це штучна постановка, сцена, а не дійсність. Так само по-іншому починає виглядати і зала з портретами, якщо подумати з такого боку: краще намалювати портрет тракториста, ніж декілька вождів.

“Мене цей музей цікавить як єдина профільна інституція, що орієнтована на дослідження та збереження радянського мистецтва. Сьогодні багато дослідників і художників працюють самостійно з радянським, і для нас усіх просто необхідна інституційна підтримка”, – продовжує Євгенія. Вони з ДЕ НЕ ДЕ почали працювати з радянською спадщиною після закону про декомунізацію. Зараз замість того, аби переосмилювати історію та мистецтво, все створене у радянський час стало дорівнювати “ворожому”. І мова не тільки про мистецтво, але й про публічні простори.

Кінотеатр "Жовтень" в Житомирі
Фото: Євген Нікіфоров
Кінотеатр "Жовтень" в Житомирі

Виставка “Можливо, це мистецтво” у кінотеатрі “Жовтень” у Житомирі також стосується проблеми збереження радянської спадщини. Тільки якщо те, що знаходиться в музеях, для більшості вже автоматично маркується як “мистецтво” чи щось історично важливе (“ну воно ж в музеї не просто так”), то такі речі, як мозаїки, досі залишаються чимось непомітним і не вартим уваги. На назву кураторів виставки надихнули працівниці заводу, які зберегли мозаїку на підприємстві, бо “подивились на неї і подумали, що, можливо, це мистецтво”.

Сама виставка, яка проходить в стінах кінотеатру (теж з мозаїчним панном на фасаді) викликає сум та розчарування. Фотографії Євгена Нікіфорова (автор книги Decommunized: Soviet Mosaics in Ukraine), звісно, зроблені професійно. Кілометри доріг, які фотограф їздив з дослідницями Ганною Орищенко та Поліною Байцим вимірюються декількома тисячами. А ще перед тим Євген провів багато годин в місцевих архівах та бібліотеках, аби знайти бодай щось про авторів мозаїк та історію їх створення.

Сум викликають смальтові частини самих мозаїк, які просто відпадають від фасаду, наприклад кінотеатру “Космос”, який, як і Жовтень, давно не працює – всередині кінотеатру навіть знаходитись небезпечно. Тоді починаєш себе запитувати: чи дійсно мистецькі інтервенції в такі публічні простори радянської спадщини можуть чимось допомогти? З іншого боку, якщо в столиці закривають культові кінотеатри, то чому б не проводити фестивалі кіно у Житомирі? Перед тим, звісно, відреставрувавши ці кінотеатри.

“Кінотеатри, які занепали, – це проблема всієї країни і столиці також. Ми втратили час коли могли швидко і ще без процесів їхньої руйнації переобладнати під інші функції, наприклад під культурні центри, хаби, коворкінги”, – коментує Павло Гудімов. Фестиваль “Жовтень у Жовтні” почався з ініціативи житомирянки Людмили Зубко з ГО “Житомир, зроби голосніше!”. В листопаді минулого року вона організувала ознайомлюючу поїздку в Кмитів і Житомир, де київські куратори та дослідники розпочали діалог з музеями та іншими культурними інституціями і ініціативами. За словами Павла, тоді і сформулювали весь спектр можливостей в іронічному слогані “Від мамонту до космосу”: в Житомирі – чудова природнича колекція краєзнавчого музею, де є кістяк мамонта, і один з самих відвідуваних музеїв України – Музей космонавтики імені Корольова.

Виставка "Можливо, це мистецтво"
Фото: Facebook / Pavlo Gudimov
Виставка "Можливо, це мистецтво"

Під час фестивалю часто звучали слова про те, що Житомир врятує Київ. Так запевнив голландський урбаніст Фулко Трефферс, який досліджував Житомир та його потенціал. Цей вираз ніби вкотре нагадував про провінційність сусіднього до столиці міста, хоча насправді акцентував на більш камерному, креативному та безпечному середовищі Житомира і його ролі у київській агломерації як потенційного туристичного і рекреаційного центру.

Що одразу помічаєш на фестивалі “Жовтень у Жовтень” – це те, що переважна більшість відвідувачів – місцеві. Наприклад, аудиторія фестивалю кіно та урбаністики у “86” у Славутичі – переважно з Києва. За словами організаторів, відвідувачам дуже імпонувала ідея перетворити кінотеатр на новий культурний центр. З самого початку вони впевнено говорили, що фестиваль стане щорічним, але поки не зрозуміло, хто буде фінансувати проект в подальшому. Цього року “Жовтень у Жовтні” підтримав Український культурний фонд. “На сьогодні найбільша проблема провінції – це майже відсутність компетентного арт-менеджменту.

Інша проблема – це те, що громадські чи культурні ініціативи не пов’язані з можливостями влади. Це особливо важливо зрозуміти при формування ОТГ, в яких на інституції культури виділяють фінансування за залишковим принципом.

Тому питання з приводу Житомира залишається відкритим: чи буде дієва підтримка і участь міста і області у продовженні розпочатих культурних процесів? Чи не почнуть знову в “Жовтні” продавати труси і продукти?” – говорить Павло Гудімов.

Фестиваль триватиме до 4 листопада, а Кмитівський музей так і залишається чекати на нових відвідувачів з (поки що) незмінною експозицією. Маршрут дуже простий: автобус на Житомир зі станції метро Житомирська, виходити у Кмитові, завертати на право і йти прямо до модерністичної будівлі. В Житомирі – запитати кінотеатр “Жовтень”.

Оксана Семеник Оксана Семеник , Журналистка
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter