Така ситуація дивна, адже з точку зору електорального мотивування – жителів сіл можна сприймати за об’єднавчими принципами, якими є: земельні відносини, проживання в сільській території, схожий побут і як наслідок схожі проблеми.
Вирішення проблем селянина співпадає з проблемою вирішення завдання відновлення і розвитку сільського господарства - аграрної галузі. І для цього не потрібно імплантувати в Україні французькі, італійські чи американські моделі земельних відносин – нам потрібна своя українська модель, опікуватися якою повинна Нова аграрна політика.
Аграрна галузь була і залишиться базовою і безпекоутворюючою, а отже головною для держави і суспільства. Безумовними її перевагами є швидка оборотність фінансових ресурсів, високий рівень потреби в трудових ресурсах (що в умовах зростання безробіття підвищує рівень зайнятості населення), соціальна значимість, незначна наукоємність (і, відповідно, потреба в невеликих інвестиціях), прямий вплив на зростання ВВП, можливість і необхідність державного впливу на галузь через грошово-кредитну політику та економіко-організаційні заходи.
Грамотне використання зазначених та інших особливостей розвитку аграрної галузі дає можливість зрозуміти шляхи матеріалізації ідеї швидкого відтворення та розвитку сільського господарства, забезпечити поштовх до економічного зростання країни загалом у найкоротші терміни.
Що ж стримує розвиток?
Можна перебирати довго: відсутність іноземних інвестицій, тупе керівництво в уряді, поганий президент, агресори та інші негаразди. Але нікуди не дітися від головного – перевернутої свідомості в формі земельних відносин. Селяни, які раніше орендували землю у феодала (пана) чи обробляли її для феодала, отримавши землю, стали здавати її в користування - створивши нову формацію феодалів. Які вже готові скупити землю у селян. Наші пращури цього б не схвалили.
А що далі після скупки? Історія підказує, що концентрація землі в одних руках призводила до земельних бунтів, революцій і визвольних війн – по суті до битви за їжу. А це - знову націоналізація, усуспільнення та общинність (громади). Яскравими прикладами визвольних війн були війни за часів Богдана Хмельницького, Нестора Махно і той же Жовтневий переворот відбувся на гаслі «повернення землі». То навіщо ходити по колу?
Домінуюча сьогодні користувальна форма (оренда і емфітевзис) земельних відносин призвела до безумовного економічного, соціального та політичного конфліктів, що є латентними (прихованими), проте загрожують подальшим розвитком великих соціальних проблем.
Прямим проблемним питанням є формування доходу від землі у її власника-селянина. Навіть порівняльно-збільшена плата за користування землею - не буде відповідати доходу, який може бути отриманий від самостійного обробітку землі її власником. А головне, цього доходу недостатньо для того, щоб прогодувати себе і сім’ю – необхідна нормально оплачувана робота. Такої роботи немає, бо немає тваринництва і переробки, яку новітні феодали-користувачі і не хочуть, і не можуть організувати із низки об’єктивно-суб’єктивних причин.
Збіднілість селян ставить під сумнів, що земля – надбання українського народу. Гострі соціальні проблеми змушують селянина продавати дешево землю для тимчасового їх закриття. Держава втрачає суб’єкта надбання землі-українців - держава втрачає себе, виставляючись на продаж.
Як наслідок, ошелешені політики з розумом і без нього вимагають ринку землі з метою заробити собі грошей чи просто покричати кричалки про ліберальну економіку. А разом з ними вимагати ринку землі почнуть і «вєлікіє» економісти, які вірять в економічний стрибок країни, коли землю продадуть і разом з цим потечуть інвестиції, та цінителі зауважувати, що на селі немає кому працювати і тому потрібен ринок землі.
Бажання монополізувати право власності на землю, користувальна схема форми земельних відносин і як наслідок прагнення усунення перешкоди в особі українського селянина, перетворивши його на люмпена - ось що стримує розвиток аграрної галузі.
Чи не простіше переглянути ставлення до селянина та сучасних умов господарювання «на землі» і запропонувати реалізувати надійну схему земельних відносин, в яких вівці, вовки і котики - цілі, ситі і грайливі.
Селянин-власник землі, так вже сталося, в певній мірі є уособленням того, що земля належить українському народу. Власник землі в самостійному її обробітку – це не людина з сапою на полі. Сучасні власники землі – це власники сільгоспвиробництва – первинного товарного виробництва. Таке виробництво може користується всіма надбаннями механізації і технологій всього цивілізованого світу в рослинництві (обробітку землі).
Селяни є власником землі і повинен бути, в першу чергу, власником аграрного виробництва, а потім за бажанням і спроможністю працівниками на своєму виробництві. Це необхідно донести селянину. За ініціативи селянина-власника землі може бути розпочата Народна земельна реформа, яка змінить форму земельних відносин з користувальної на самостійну.
Народна земельна реформа буде початковим кроком реалізації Нової аграрної політики.
Селяни-власники землі можуть обробляти землю самостійно, стаючи безпосередньо власниками аграрних підприємств нового типу – товариств (об`єднань) власників землі, одноосібних чи сімейних товаровиробників.
Народна земельна реформа закладе підґрунтя для розвитку тваринницьких підприємств, підприємств з переробки сільськогосподарської продукції та інших виробництв. Власниками таких підприємств повинні бути селяни.
Держава не зможе залишатись осторонь цих важливих соціально-економічних процесів. Вона повинна розробити й запровадити державні механізми реалізації запитів і потреб суспільства. Суспільство чекає від держави стратегічних кроків, продуманих дій, спрямованих на благо кожного громадянина.
Все просто. Поінформувати селянина, щоб він став в «позу» - став головним в земельних відносинах, і скинув з цього олімпу орендаря-феодала, і вже селянин вирішував кого найняти до себе в підрядники – свого колишнього орендаря чи чужого колишнього чи будь кого іншого. Наймати підрядника – це в найгіршому випадку, бо кращий – це отримання прямого державного кредитування для виробничої діяльності товариства власників землі як первинного товаровиробника. Селяни-власники землі через товариства власників землі стануть власниками врожаю і розподілятимуть прибуток самостійно.
А за організованими державою механізмами, питання кредитування товариств – взагалі не питання. Кредитна політика і існує саме для вирішення таких завдань.
В результаті впровадження Народної земельної реформи та реалізації Нової аграрної політики ми отримаємо реформовані земельні відносини, що забезпечать максимальну структурну, технічну, технологічну, екологічну та соціально-економічну ефективність використання національних земельних ресурсів. Буде забезпечено будівництво тваринницьких комплексів зі збільшенням поголів’я тварин. За розрахунками, можливе збільшення поголів’я великої рогатої худоби в 5-6 разів – до 15-20 млн голів, поголів’я свиней в 3-4 рази – до 20-24 млн голів.
Селяни стануть власниками аграрних виробництв, визначатимуть самостійно свій рівень оплати, самостійно створюватимуть робочі місця, самостійно вирішуватимуть проблеми своїх громад - чи не це справжнє піклування про селянина?