Скасувати заборону
Ніколи не знаєш, якою буде перша зустріч з Антарктикою. Але випробовувати на міцність вона починає ще в протоці Дрейка — штормами і високими хвилями.
Коли у 2022-му криголам «Ноосфера» нарешті дістався до острова Галіндез, небо було низьке і захмарене, падав сніг, такий, що нічого не розгледіти.
— Перший час почуваєшся трохи розгубленим, роззираєшся в очікуванні інструктажу, не розумієш, що і де. Ще й погода ніяка. І ти думаєш: «Ой, а де ж та краса?» — розповідає Анжеліка Ганчук. — А потім буквально за один-два дні прокидаєшся, виходиш на метеоґанок і бачиш абсолютно блакитне небо. Атмосфера прояснилась, повністю відкрилися гори, простір. І тебе охоплює шок: «Де я?». Бо вже ні на що особливе не розраховував і раптом дивишся, а навкруги щось нереально прекрасне. У цьому Антарктида. І жодні фотографії чи відео не передадуть те, що там знайдеш. Як порівняти гори, в яких ти бував, і ті маленькі, що на екрані? Це те саме.
Тоді вона й гадки не мала, що за кілька років знову збиратиметься на станцію «Академік Вернадський», але вже не тільки як учасниця експедиції, а й як її керівниця. На питання, як вона почувається у зв’язку з цим, Анжеліка каже: «Коли ви їдете на роботу, які відчуття це викликає у вас? Для нас це робота».
За цією простою відповіддю насправді стоїть неабиякий зсув в історії українських антарктичних досліджень. Хоча, як формулює це Євген Дикий, ми просто повернулися від патології до нормального стану справ.
— Лід і крига не знають, жінка ти чи чоловік. Вони знають тільки те, як ти дієш, що робиш. І саме це важливо в Антарктиці. Коли працюєш на льодовику, він же не питає про твою стать. У нього з цим проблем немає, — каже Анжеліка.
Так чи інакше, те, що зараз сприймають як рутину, ще недавно було для науковиць недосяжною мрією. Навіть для самої Анжеліки. І коли в 1997-му метеорологині Світлана Краковська і Людмила Маньківська, геофізикиня Марина Орлова й кухарка Галина Колотницька збирались у другу антарктичну експедицію, навряд чи думали, що впродовж наступних понад 20 років на станцію не зможе потрапити працювати жодна жінка.
Навіть коли Анжеліка навчалась у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка на спеціальності «Метеорологія і кліматологія», реальність усе ще залишалася саме такою.
— Серед моїх викладачів були ті, хто їздив на зимівлю в Антарктику. Але всі ми тоді чудово знали: жінок у полярні експедиції не беруть, — каже вона.
Аргументів для цього знайшлося вдосталь: жіночий організм не пристосований до місцевого клімату, там багато важкої фізичної роботи, яку жінки не подужають, але, мабуть, основне — приїдуть полярниці і зруйнують українські родини. Та й взагалі Антарктида — суворий край для сильних бородатих чоловіків.
— Ну, принаймні в бороді є сенс, вона захищає від обмороження, а жінкам треба ходити в балаклаві, — сміється Анжеліка. — У нас, до речі, було чимало таких метеорологічно-антарктичних жартиків, пов’язаних з нею. Ми шуткували, що і без показників можемо визначити напрямок вітру, достатньо подивитися, з якого боку на бороді налипає сніг. А якщо він спочатку налипає з одного боку, а потім з іншого, то це або вітер змінився, або людина розвернулась. Щодо сили, то це теж проходили. Дійсно, жінка не може підняти 150 кг однією рукою, але це може зробити кран. А якщо потрібно відкидати сніг, ти не мусиш брати на лопату по 40 кг. Ти можеш брати менше, але відкидати більше просто за рахунок швидкості. Різниця в підході, а результат, зрештою, той самий.
Заборону для жінок скасували тільки у 2018-му, коли новим виконувачем обов’язків керівника Національного антарктичного наукового центру призначили біолога Євгена Дикого. Він тоді чи не в кожному інтерв’ю наголошував: Антарктида відкрита для всіх.
— Я давно знав про це обмеження. І от скільки знав, стільки вважав його абсурдним, — каже він. — Плюс мені було, вибачте, банально соромно за країну. Коли хтось із захватом, а хтось із засудженням питав: «Боже, як же це ви допустили жінок в Антарктиду?«, я відповідав: «А ви знаєте, що за кордоном я про це нікому не розповідаю? Бо зізнатися, що ми у 2018 році нарешті допустили жінок в Антарктику, це приблизно як дорослому дядьку сказати: «Ой, а я нарешті навчився користуватися зубочисткою». Було очевидно, що треба вирівняти можливості і шанси.
Євген хотів це зробити символічно: в перший же день роботи урочисто скасувати наказ, який забороняє жінкам брати участь у полярних експедиціях. Але не зміг — такого письмового наказу ніколи не існувало в природі. А неформальне табу діяло краще за будь-яке прописане в документах правило.
Так чи інакше, але у 2019-му після перерви у 22 роки у складі 24-ї експедиції до Антарктики поїхали зимувати дві жінки — морська біологиня Оксана Савенко й лікарка Наталія Бабій.
Частина полярної спільноти сприйняла це рішення вкрай негативно.
— Опір був просто шалений, — пригадує Євген. — А коли вони ще й відкрили для себе всі принади соцмереж, то там багато хто розкрився і багато чого повихлюпувалось у стилі «баб пустили в Антарктиду». Але той гострий етап ми пройшли. І тепер експедицію без жінок уже важко уявити. А призначення бейскомандером Анжеліки Ганчук просто стало логічним наступним кроком.
Раніше зробити це не могли саме через закритість Антарктиди для науковиць. Ніхто не призначатиме керівником експедиції людину, яка їде туди вперше. Тож треба було дочекатися, коли сформується певний пул з тих, хто перезимував на станції. На це пішло кілька років. Загалом з 2018-го в Антарктиці в цілорічних експедиціях побували 15 жінок (11 науковиць і чотири з команди життєзабезпечення), ще 11 — у сезонних. Хоча якщо брати гендерний склад команд, то жінки все ще в меншості. З одного боку, на конкурсі рівні умови для всіх кандидатів. З іншого боку, відсоток жінок в експедиціях приблизно пропорційний їхній частці серед заявників.
Був і ще один фактор.
— Великі війни завжди до певної міри стають для жінок і викликом, і вікном можливостей. Абсолютно логічно, що в цей час вони починають закривати багато позицій, які до цього ніби традиційно вважались суто чоловічими. Тому те, що визріла така думка, пов’язано і з цим також, — пояснює Євген Дикий.
Тож коли Анжеліка Ганчук, яка вже брала участь в експедиції і мала відмінні рекомендації, знову подала заявку на конкурс на позицію метеорологині, їй вирішили запропонувати змінити амплуа і взяти на себе більше відповідальності.
Перша експедиція
Уперше її увагу на те, що жінки вже їздять на зимівлі, звернула мама: «Подавай заявку».
— Для мене це означало можливість працювати в унікальному місці. З іншого боку, це дуже багато важить для кар’єри науковця. І хороший стимул, щоб залишатися в Україні, а не шукати десь кращого життя, — каже вона.
25-річну дівчину, яка на той момент працювала синоптиком в Українському гідрометеорологічному центрі, відібрали з першої спроби. Так вона стала учасницею експедиції, яка мала вирушати до Антарктики 27 лютого 2022-го.
— Зрозуміло, що в заплановані дати ніхто нікуди не поїхав. Питання було навіть у тому, як усім зібратися в одній точці. Деякі учасники виїжджали з Харкова на евакуаційних потягах. Через це частину речей довелося залишити, і збирались ми вже фактично дорогою. Ті самі костюми нам відправили пізніше, бо місце, де їх зберігали, було під обстрілами, — розповідає Анжеліка.
Уже на станції «Академік Вернадський», незважаючи на відстань у тисячі кілометрів, найскладніше було відірватися думками від дому. Зв’язок поганий, антену замітало снігом, і по кілька днів доводилось обходитись без новин з великої землі.
— Стан бездіяльності, коли ти нічого не можеш зробити, виявився найгіршим випробуванням. Усі боялися за близьких в Україні. І це зовсім не про антарктичні виклики — не дозволити емоціям, страхам і переживанням узяти гору. Це загартувало і згуртувало нас, і, мабуть, саме тому наша зимівля вийшла дуже злагодженою.
Якщо в Українському гідрометцентрі Анжеліка працювала з аналізом фактичної або майбутньої погоди на основі даних з двохсот метеорологічних телеграм, які вони отримували що три години, то на станції опинилась по той бік цієї історії. Навпаки, збирала дані й зашифровувала їх для відправлення.
Рутинна робота метеоролога на станції — вісім разів на добу в певний час фіксувати певні метеопоказники, як-от: температура, опади, сила вітру, атмосферний тиск; кодувати їх і відправити до Всесвітньої метеорологічної організації протягом 20 хвилин після отримання.
— Звичайно, в Антарктиці ти охоплюєш більший спектр задач, бо тут я насамперед метеоролог, а там і гідрометеоролог, і гляціолог, і озонометрист. Тобто дослідженнями треба охопити все від дна океану і до вершечка стратосфери. Скануєш льодовики радаром, шурфуєш сніг аж до прозорого шару льодовика.
А бонусом можеш спостерігати рідкісні атмосферні явища, про що мріє будь-який метеоролог. Приміром, якщо пощастить, то рано-вранці або в сутінках у небі з’являться перламутрові хмари. Коли волога піднімається в стратосферу вище за будь-які інші хмари, там, де при низьких температурах і великих швидкостях вітру вона перетворюється на найдрібніші крапельки переохолодженої води і кристалики льоду, її підсвічує низьке сонце різними кольорами — і хмари починають світитися, як люмінесцентні, нагадуючи внутрішній бік мушлі.
— З погляду процесів в атмосфері це унікальне явище, але і просто для нашого людського ока щось магічне, — каже Анжеліка. — Коли таке спостерігаєш, то ніби торкаєшся чогось, що здавалося неможливим. І підібратися до цього загадкового і красивого, побачити його, відчути, потримати дає змогу саме наука.
Новий імпульс
Хоча і здавалося, що та експедиція висіла на волосині, проте, попри всі обставини, варіант не відправляти її в Антарктику було важко уявити.
— Перезмінку необхідно провести в будь-якому разі. Люди не можуть залишитися на станції на другий рік, — пояснює Анжеліка Ганчук. — І начальник експедиції — це той, хто усвідомлює: що не відбувалося б, хай навіть метеорит летить на землю, усе одно треба змінити людей і продовжити дослідження.
Насправді план Б, тобто просити всіх учасників лишитися, розглядали лише раз — під час пандемії. У ковідний 2020 рік, коли вся логістика раптом зруйнувалася, а країни одна за одною закривали повітряний простір, відправити людей на зимівлю вдалося просто дивом (бізнесджетом з порожніх Жулян до Катару, звідки можна було здійснити трансатлантичний переліт) і з другої спроби.
— Залишити експедицію ще на рік — виняткове рішення. Але ми пішли б на це, бо альтернатива — закривати станцію, а це робити не можна, ми її просто втратимо, — каже Євген Дикий. — Її будували в середині 1970-х переважно з дерева. Тому якщо вона стоятиме в холоді без людей хоча б зиму, то через рік її вже не відновити. Усі системи мають працювати неперервно, щоб ми могли нею користуватися. Тому варіанта консервації не розглядали як нереальний.
Інфраструктуру станції намагаються модернізувати, але не тими темпами, якими хотілося б. До цього часу вдалося замінити систему енергозабезпечення, опалення, нарешті з'явився зв’язок кращої якості. Це вплинуло не тільки на побут, але й на науковий складний. Загалом зміни, каже Євген Дикий, дозволять експлуатувати українську базу в Антарктиці ще 15–20 років.
— Зараз ми намагаємось використовувати її на повну, — каже він. — А не як колись, коли станція працювала, інфраструктуру якось підтримували, прапор стояв, наукові дослідження проводили мінімально, слава Богу, хоча б продовжували робити всі ті неперервні заміри.
Минулого року, коли Міносвіти проводило атестацію наукових установ, Національний антарктичний науковий центр потрапив у першу десятку в галузі природничих наук.
Жінки, до речі, встигли неабияк докластися до цього результату. У нас сформувалися цілі напрямки, в яких вони тепер лідери, зазначає Євген Дикий.
Приміром, дослідження китоподібних, які здійснюють біологині Оксана Савенко, Каріна Вишнякова, Юлія Іванчикова. Євгенія Прекрасна і Марія Павловська з нуля запустили напрям полярної мікробіології. Нещодавно НАНЦ навіть відкрив власну лабораторію для аналізу біологічних зразків, привезених з Антарктики.
На додачу до стандартних метеорологічних досліджень метеорологиня Анастасія Чигарева почала радіозондувати атмосферу. Вона побувала в п’ятьох літніх експедиціях. За результатами в тому числі її аналізу в журналі Nature вийшли статті про «атмосферну ріку» (вузька смуга з високою концентрацією вологи, яка швидко перенесла теплі маси повітря й вологи з тропіків в Антарктику. — LB.ua). Це метеорологічне явище зафіксували на українській станції, зокрема на початку 2022 року, коли температура зросла до рекордних +12,7°C.
Наталія Дікул фактично відроджує фізичну океанографію, яка за 20 років відсутності наукового флоту занепала. І це значною мірою її зусиллями «Ноосфера» знову стала саме океанографічним судном.
— Це те нове дихання, яке отримали наші антарктичні дослідження, — каже Євген Дикий. — Якщо вже на те пішло, то погляньмо, а хто в антарктичному центрі координує взаємодію всіх наукових напрямів — моя заступниця, докторка біологічних наук Ірина Козерецька.
Свого часу через ту 20-річну заборону вона не змогла потрапити в Антарктиду прямим шляхом і мусила прориватися обхідними. Ірина стала учасницею польської антарктичної експедиції і працювала на польській станції «Арцтовський», тоді як на «Академік Вернадський» її не пускали.
Повернутися
— Та людина, яка поїхала в Антарктику вперше, і та, що їде зараз, — це дві різні людини. Бо проходиш через дуже багато речей, — каже Анжеліка Ганчук.
До того ж коли Анжеліка повернулася з першої зимівлі, змінилась і специфіка її роботи. Вона очолила сектор моделювання в Українському гідрометеорологічному центрі і набагато більше зайнялася саме міжнародною діяльністю.
— А це вже про управління, уміння спілкуватися. Дуже гарні навички, які, як виявилося, мені знадобляться. У принципі все, що я робила після повернення з Антарктики, підводило до того, що коли мене запитали, чи зможеш бути керівником, я відповіла: так. Бо в мене все для того є.
— Чи були сумніви, зважаючи на всі обставини? — питаю в неї.
— Чомусь так природно відбувається, що люди, які сумніваються, не потрапляють туди. Хоча, звісно, самої впевненості тут недостатньо, треба чітко розуміти, що ти маєш необхідні навички і знання. Бо ж може бути і самовпевненість. А для мене це ще й подвійна відповідальність. Тому що треба не тільки виконати всі задачі керівника експедиції: організувати роботу на станції так, щоб усе працювало, щоб люди були в безпеці, виконали всі свої завдання і безпечно повернулися додому. А й науковиці, адже я проводитиму і метеорологічні дослідження. І ще щоб ніхто не казав, що це був поганий досвід.
— На жаль, цей момент є, і ми його проговорювали. У нашому суспільстві вистачає сексизму, і однозначно до неї буде набагато прискіпливіша увага, ніж до будь-якого чоловіка-бейскомандера, — каже Євген Дикий. — Зокрема, буде специфічна увага різної мізогінної публіки, яка тільки й мріє, щоб вона десь у чомусь облажалась. Ми це усвідомлюємо, Анжеліка це усвідомлює. Бути першим у чомусь завжди важко. Але в неї дуже важлива місія.
Хай там як, а за Антарктикою Анжеліка встигла скучити.
— Є полярники, які їздять туди буквально через рік. Для мене, мабуть, це було б занадто швидко. Але все одно починаєш сумувати. Бо спочатку ти живеш в Антарктиці, а потім повертаєшся звідти і розумієш, що трошки Антарктики живе в тобі. От, приміром, чому астронавту хочеться повернутися в космос? Мабуть, він відчув там щось таке, що не може відчути і пережити на Землі. Цього не вистачає і за цим повертаєшся. Я могла б сказати, що повертаюся за краєвидами, за перламутровими хмарами чи ще за чимось. Але насправді за відчуттями, коли дивишся навкруги, вдихаєш повітря в цьому місці, коли торкаєшся ногами льодовика, йдеш по ньому. І це те, що неможливо передати словами. Для таких випадків люди пишуть вірші або картини.
