По справедливості
Кабінет Романа Прилуцького захаращений паперами. Чи не з кожної шафи стирчать стоси документації та папки. Більшу частину невеликого приміщення займає стіл. Роман відкриває ноутбук і починає показувати фотографії села — він знімкує кожен захід, кожну подію, що відбувається у Гопчиці.
— Зразу сказати, що я зробив на посаді за чотири роки, я не зможу, — скромно усміхається Роман. При цьому вже через місяць після обрання на посаду, він вирішив підготувати публічний звіт про зроблену роботу. Там Роман розповів про збір книжок для сільської бібліотеки та буккросинг, ідею створення сайту села та спортивної зали.
— Облаштувати тренажерку — ідея молоді. Ми лише вирішили розташувати її у приміщенні старої котельні, — показує фотографії Роман. — Там було віконце для вкидання вугілля, з якого ми зробили вхід. Школярі носили каміння відрами. Вигрібали сміття звідти всі — ось, дивіться, це директор музею Михайло Дмитрович, а це наш хормейстер Олексій Іванович. Чорні від сажі, як шахтарі. Я звичайно порушую закони про працю, але разом з ними беру лопату і стаю до роботи.
Шведську стінку для спортивної зали Роман зварив самостійно. Гроші на тренажери виділило фермерське господарство, інший місцевий підприємець допоміг перевезти їх з Києва. Роман продовжив і надалі залучати інвестиції до розвитку села, подався на кілька грантів. Так у селі де-не-де стали не такі глибокі ями на дорогах, місцями з’явилося вуличне освітлення, станція сортування сміття, безкоштовний Wi-Fi у будинку культури, (пароль — день народження Тараса Шевченка). Сайт допомогли запустити волонтери місцевого проекту ReLoad безкоштовно. Нещодавно у музеї відновили електропостачання, яке було відключено ще з 90-тих років, за допомогою пожертв зібрали гроші на благоустрій кладовища, навіть відкрився приватний стоматологічний кабінет.
— Зараз залишків немає, — сміється Роман. — Якщо я не роблю якийсь шмат дороги, значить є нагальніші питання, наприклад, опалення у дитсадку. А люди кажуть, що я чиновник, як інші. Я намагаюся говорити з ними, пояснювати, що теж живу у селі і хочу, щоб воно ставало кращим. Але з тих пір, як я став сільським головою, то мушу вирішувати спірні питання не по дружбі, а по справедливості.
Сільського бюджету, одного мільйона триста тисяч гривень, на всі потреби мешканців бракує. Ситуацію може змінити об’єднання в територіальну громаду з сусіднім містом Погребище. Відповідно до вимог першого етапу реформи децентралізації, органи місцевого самоврядування отримають можливість самостійно розпоряджатися своїм бюджетом, а не чекати перерозподілу податків між регіонами з центру. В ОТГ залишатиметься 100% єдиного податку, податку на прибуток підприємств та установ комунальної власності та податку на нерухомість.
Для Гопчиці це означає, що після створення ОТГ дев’ять мільйонів податків, які зараз землекористувачі Гопчиці платять у державний бюджет, йтимуть у бюджет громади. У селі є проекти, які потребують цих фінансових ресурсів, зокрема, добудова нової школи. Однак місцеві турбуються, що для ОТГ проект виявиться не таким потрібним.
На варті школи
У своєму кабінеті Роман показує фотографії сільської школи. Старе приміщення, немає спортзали, у тріщини в стінах пролазить кулак. Зараз тут навчається близько 150 дітей, ще 30 їздить до школи у Погребище.
Тридцять років тому у Гопчиці розпочалося будівництво нової школи. Вона мала б умістити 240 учнів, у плані передбачався спортзал, їдальня, бібліотека. Роман і сам мріяв там навчатися. Зараз він сподівається, що бодай його молодшому сину вдасться ще повчитися у новій школі, адже готова вона лише наполовину — є стіни, вікна, двері, дах.
— Школа знаходиться на балансі Управління капітального будівництва та архітектури Вінницької ОДА, — пояснює Роман. — У мене є лише ключі. Я, ніби сторож, приїжджаю туди вранці і ввечері перевірити, чи цілі вікна.
Добудова нової школи і повернення її на баланс села — головна перепона до об’єднання у територіальну громаду. Мешканці села переживають, що після створення ОТГ громаді буде невигідно добудовувати приміщення, а після того, як стара школа стане повністю аварійною, учнів доведеться возити в Погребище. На добудову школи потрібно мінімум 30 мільйонів, тоді як ПДФО — лише дев’ять.
— Для громади це виглядатиме так, ніби вони з сусідом об’єдналися і муситимуть тепер йому за свої кошти паркан поставити, — знизує плечима Роман. — Пропонували перепрофілювати будівлю. Але в що? Вона як почне руйнуватися, то сама перепрофілюється у будматеріали.
Роман вважає, що в перспективі дешевше добудувати школу, аніж закуповувати автобуси і паливо, щоб возити 150 гопчицьких школярів у місто. Покладає надію він також на менші села, діти яких вже і так навчаються у райцентрі — до Гопчиці їм буде ближче, ніж до Погребища. Ще раніше Роман також пропонував під час опалювального періоду у приміщенні нової школи розміщати сільський садочок, амбулаторію та сільську бібліотеку.
Експерт з питань освіти Центрального офісу реформ при Мінрегіоні Сергій Дятленко каже, що перепрофілювання і добудова школи в якості опорної для ближчих сіл — один з виходів з ситуації. Однак в будь-якому випадку питання вирішуватиметься всередині громади.
— Є три показники, на які громаді потрібно звернути увагу, говорячи про доцільність чи недоцільність продовження існування школи у селі: якість надання освітніх послуг, соціалізація дітей та навички, які допомагають дітям бути успішними, — каже Дятленко. — Що стосується конкретно цього випадку, то питання мають вирішувати всередині ОТГ. Після об'єднання вони стануть єдиною громадою, а тому питання, що кому вигідно, чи не вигідно, не має бути. Якщо зараз в школі вчиться 150 дітей, то молодша школа має бути обов'язково. А далі дивитися на демографічні показники, скільки дітей вчиться у садочку і перших класах, скільки через чотири роки буде переходити з молодшої школи у середню. Громада має відштовхуватися від потреб усіх членів.
Підтримує добудову школи і молодий вчитель Олександр. Після університету він шукав роботу вчителем фізкультури у рідному селі. Місце виявилося зайнятим і Олександру доводиться тепер їздити на роботу у Погребищенську ДЮСШ. Адже навіщо старій школі, де навіть спортзали немає, два викладача фізкультури?
— Я знаю й інших вчителів у селі, які хотіли б працювати за фахом, — обурюється Олександр. — Якби була більша школа, то і навантаження для викладачів збільшилося б. Був би зал, спортивні команди розвивалися б. А зараз що — діти займаються на вулиці, але хіба у болоті і снігу можна в щось пограти?
— Зараз ремонт з’їдає залишки сільського бюджету, — продовжує Роман. — Якби тридцять років тому, замість того, аби будувати нове приміщення, гроші вклали в ремонт старого, то проблеми не було б. Найбільше люди переживають за те, що взагалі без цього лишимось. Адже є школа — є живе село.
Попит на культуру
Ремонт у будинку культури в Гопчиці — ще один проект, який втілюється спільно з фермерським господарством та сільською радою. Зараз вже повністю готова актова зала на 240 місць, а також приміщення, де проводяться дискотеки.
— Попит є! — впевнено говорить виконуючий обов’язки директора будинку культури Олексій Лабенко. — Як якийсь концерт тут, то приходять і старі, і молоді, стільці доставляємо навіть.
Пан Олексій на своїй посаді вже три роки. До цього працював у будинку культури цукрового заводу у Погребищі, був на заробітках у Польщі, повернувся в Україну і виступав з концертами у різних селах, як музикант. Коли Роман Прилуцький запросив його працювати у будинок культури, пан Олексій вирішив повернутися до рідного села.
— Двадцять п’ять років це приміщення не опалювалося, — жваво розповідає він, проводячи у ще недоремонтовану частину приміщення. — Стіни гнили, музичні інструменти псувалися, все текло і хололо. Ось два піаніно, вони вже списані. Як вони стільки років на морозі стояли, то якими можуть бути? Я вирішив, що викидати їх не будемо, спробуємо відреставрувати. Одне вже готове, треба лише налаштувати і можна ставити в актову залу.
Пан Олексій займається з дітьми музикою, сам грає на духових. Окрім концертів допомагає організовувати велозаїзди, бігові марафони, цього літа вдалося привезти столичних художників на пленер в Гопчицю. Ті, своєю чергою, дали місцевим дітям майстер-класи з малювання.
— Ще влаштовуємо змагання з хокею, — підказує Роман. — Перший раз ми кинули виклик команді з Погребища, вони не приїхали, то ми своїх на команди поділили. А минулого року вийшло і погребищенських витягнути.
— Команди з району приїжджають, — продовжує пан Олексій. — А організацію бере на себе Гопчиця, за сприяння…
— Людей, — усміхається Роман.
— Мера села! — вигукує пан Олексій. — Миколайович, кажу як є!
Для того, аби закінчити ремонт у будинку культури, потрібне стале фінансування. Попри підтримку інвесторів, грошей у бюджеті села бракує. Частина відраховується на захищені статті видатків, ще частина іде на термінові роботи. На запитання про об’єднання в територіальну громаду пан Олексій реагує стримано.
— Я об'єднання не боюся, але знаю, що багато людей проти. Зараз бюджет хоч і не великий, а витрачається на потреби Гопчиці. Тоді ж як в громаді доведеться кожну копійку вибивати. Я бував у тих селах, де вже пройшла реформа. Багато де діє старий принцип "я родом з цього села і я на нього виб'ю гроші, а решта як хочете". Ось цього боїмося.
Мильна бульбашка
Колишній кам’яний кар’єр розташований між Гопчицею та Погребищем. Колись це було потужне підприємство. Але після того, як його затопило водою, кар’єр став для місцевих зоною відпочинку.
— Його, звичайно, називають Погребищенським, але я все ж радив би містянами поглянути у земельний кадастр, — усміхається Роман. Крайні хати села, недалеко від кар’єру, дійсно майже впираються у кордони райцентру.
Роман не проти, аби Гопчиця стала частиною об’єднаної територіальної громади, адже так і в нього самого зменшиться навантаження — частина роботи ляже на плечі ОТГ та старости, який буде представляти інтереси громади та входитиме до виконкому об’єднаної ради. Переконливими здаються також і загальнонаціональні показники зростання місцевих бюджетів: за даними Міністерства регіонального розвитку місцеві бюджети за останні роки зросли у середньому в 6 разів — з 68,6 мільярдів в 2014 до 234 мільярдів грн в 2018 році.
За словами директора Департаменту з питань місцевого самоврядування та територіальної організації влади Мінрегіону України Сергія Шаршова, на тих, хто не встиг об’єднатися добровільно, очікуватиме примус.
— Коли буде прийнято рішення про примусове об’єднання, реформу адміністративно-територіального устрою буде закінчено, й тоді змінити щось буде вже неможливо, — говорить Шаршов.
— Чесно кажучи, було б набагато легше, якби ми просто об’єдналися та й усе, без зайвих обговорень. Зараз люди не до кінця розуміють переваг ОТГ. Для них це як мильна бульбашка — або вийде, або не вийде. А з іншого боку, якби люди були впевнені, що гроші повернуться в Гопчицю, то чого ж не об’єднуватися?
Основний платник податків у Гопчиці — фермерське господарство, яке наповнює бюджет села майже на 90%. Його керівник Олексій Лісовий переконаний, що на роботу підприємства ОТГ не вплине ніяк — за кваліфіковані кадри підприємство конкурує лише із заробітками у Західній Європі.
— Ми як платили податки, так і платитимемо, — каже пан Олексій. — А от для села… Як буде ОТГ, гроші йтимуть туди, але не факт, що повернуться у село. Щодо школи, то її починав будувати мій дід, який тридцять років тому був головою колгоспу, то для мене це і й особисте питання, певним чином. Якби домовитися, що школу віддадуть на баланс села і точно добудують, а Гопчиця буде першим претендентом на ПДФО, то можна й об’єднуватися, а так — лотерейка.
Роман Прилуцький додає, що люди стоять перед незрозумілим вибором, тому і проти об’єднання. Невідомо також, хто стане старостою ОТГ, а тому навіть домовитися про щось немає з ким. Вибори в усіх ОТГ мають відбутися у 2020 році.
— Я їздив у інші ОТГ, але то певно були зовсім депресивні села. Бо коли я запитував, що їм вдалося зробити після об’єднання, мені відповідали, що вуличне освітлення. Так у нас це вже є. Може чимось іншим здивуєте?
