Концепція «русского мира», просто кажучи, є нічим іншим, як способом на новітнє «собирание земель русских», а також на зміцнення впливів російської діаспори в тих країнах, які частиною «русского мира» точно не є. В обох випадках ця проблема зачіпає Галичину, яка може підпадати під дану концепцію і з огляду на «общую историческую память», і через значну російську діаспору, яка зараз проживає на цих землях.
Однак, принципово важливо зрозуміти, як сам «русский мир» трактує Галичину і галичан. Серед його прихильників є дві умовні «партії» у ставленні до Галичини. Одна з них, яку умовно можна назвати «російськими шовіністами» і яка є чисельно меншою і, здається, менш впливовою, готова відрізати «зіпсовану» Галичину від здорового руського тіла і викинути її на європейський смітник.
Інша ж, назвімо її «російськими імперіалістами», притримуються переконання, що не варто відмовлятися від тих територій, які свого часу захопили так звані «руські князі», потім хай і радянська та все ж Росія, завдяки чому на цих землях і тепер твердо стоїть нога «русского мира».
Для обґрунтування своїх прав на Галичину ці прихильники «русского мира» мають сильні аргументи, не зважаючи на демонстративну русофобію більшості так званих «пересічних галичан».
Перш за все йдеться про самоідентифікацію нинішніх галицьких українців.
Більшість галичан вперто не бажають нічого знати про свою історію до того моменту, коли згідно з літописними даними на ці землі прийшли руські князі, щоб забрати у Ляхів «городи їхні Червен, Перемишль…» і т.д. От прийшли, забрали і все – наші предки відразу стали «руськими», отже, й ми їхні нащадки є незаперечно «руськими людьми». Ну що ж, така аргументація цілком вкладається в концепцію «русского мира» під гаслом – «общая историческая память».
Тим більше, що і в подальші історичні періоди можна знайти приклади такого самоідентифікування галичан. Наприклад, у період національної емансипації в ХІХ століття, коли вони шукали собі «великої родини», гуртом з якою було б легше «і батька бити» (батька – австрійського цісаря, чи батька – польського пана). Тоді освічені галицькі русини поділили свої симпатії поміж двох «родин» – великоросійською чи малоросійською, але в обох випадках – російських.
Теж саме повторилося і в міжвоєнний період, коли не маючи змоги самотужки протистояти шовіністичній політиці влади Другої Речіпосполитої, галичани чекали з короваями на вишиваних рушничках на допомогу «великого брата» зі Сходу.
«Великий брат», як відомо, не забарився і в результаті мало не здалося нікому. Період радянської окупації, здавалось, мав би раз і назавжди остудити почуття галичан до «русского мира», але дійсність в незалежній українській державі підсовує нам інші аргументи.
Що є основою для концепції «русский мир»? Судячи з риторики її адептів – це російська мова, православіє у його московському прочитанні та традиційна (тобто не модерна) російська культура в найширшому розумінні цього значення, від культури побуту до культурної пропаганди в стилі «особливої східнослов’янської духовності».
Виходячи з цих критеріїв дуже легко можна знайти в Галичині ознаки «русского мира».
По-перше – мова. Навіть галицькі націоналісти-русофоби слухають залюбки сучасну низькосортну російську музику, кримінальний шансон чи шлягери радянської естради. І, шукаючи їх на радіохвилях, поспіхом перемикають незрозумілу і нелюбу у більшості випадків зарубіжну естраду. В результаті цього у більшості галичан виробилося недбале ставлення до мови предків –рідні від діда/баби галицизми все більше витісняються, начебто й чужими галичанам, русизмами.
Якщо ж задати собі запитання – чому російська музика ближча галичанинові, ніж чеська, не кажучи про англійську? Бо – душевна. Наївність світогляду і примітивність смаків – це одна з головних ознак так званої «загадкової руської душі».
По-друге, релігійні практики у галицьких церквах, як греко-католицьких так і православних, modus vivendi поголовної більшості священників, а також конфесійна та побутова нетерпимість християн східного обряду, уподібнюють галичан до російських православних значно більше, ніж до братів-католиків чи й до європейських православних. Гарним свідчення цього є факт, що практично всі православні Церкви у європейських країнах перейшли на григоріанський календар, в той час як галичани твердо тримаються «старого стилю», як і більшість вірних Москві Церков на пострадянському просторі.
І третє. Можна припустити, що й культурно галичани теж ближчі до Сходу, ніж до Заходу.
З кількох причин. Першою, звісно ж, є незнання мов – і не тільки романо-германських, але й більшості зі слов’янських. (Коли пересічний галичанин думає, що говорить з поляком по-польськи, то той поляк зазвичай думає, що він цілком добре розуміє по-українськи).
Наслідком цього є той факт, що галичани здебільшого дивляться російські фільми і читають російські книжки, а іноземний культурний продукт якщо й «споживають», то у російському перекладі чи й інтерпретації.
Другою причиною, тісно пов’язаною з першою, є те, що культурна основа сучасного галичанина була сформована у радянські часи (а зараз небагато й змінилося) на російському культурному ґрунті – освітньому чи естетичному.
Зрештою і неосвіченого галичанина, світогляд якого формується за посередництвом телевізійних програм, «русский мир» тримає нині в міцних обіймах завдяки українському телебаченню, де російські за суттю і формою серіали, ток-шоу, художні й документальні фільми не залишили вже місця для якоїсь альтернативи.
Не тільки телебачення, але й центральна українська преса показує світ російськими очима. Внаслідок усього цього, як можна припустити, у сучасного галичанина проявляються невластиві його предкам антисемітизм і антиокциденталізм, і віра в доброго царя, і специфічне руське «нєпротівлєніє злу насілієм». Все це призводить до нездатності творити громадянське суспільство, скільки б його взірців нам не пропонували західні експерти.
І нарешті щодо культури побуту. Найбільш показовим елементом спільності «русского» культурно-побутового простору є називання національної валюти «рублем». У нас немає точних даних чи молдавани, вірмени чи казахи називають свою валюту у побуті «рублями», а от галичани це роблять точно.
Цей феномен не можна в Галичині пояснити жодною необхідністю, жодною доцільністю – а тільки лиш інерцією відчуття себе часткою єдиного «русского мира». А у схильності до пияцтва, бійок і матюків, галичани є значно ближчими до своїх «русских братьєв», ніж до навіть захмелілого пересічного мешканця Центральної чи Західної Європи. Все це дає підстави адептам «русского мира» почувати себе в Галичині «як дома».
А які ж контраргументи можуть навести противники «русского мира» в Галичині? Перший і головний – це те, що галичани не хочуть бути його частиною. Не тільки пересічний русофоб, але й освічений та поміркований галичанин. На цьому можна було б поставити крапку, бо всі інші аргументи втрачають значення при такій позиції. Галичина не бажає бути часткою «русского мира» так, як заселене албанцями Косово не бажає бути часткою Сербії і ніякі аргументи про «ісконность зємлі» тут вже нічого не вдіють. Тим більше, що галичани на відміну від косовських албанців є населенням автохтонним.
Зрештою, своє небажання галичани обґрунтовують майже тими самими критеріями, що й прихильники «русского мира», тільки навпаки. Галичани не сприймають розмови про «єдину колиску трьох братніх східнослов’янських народів», бо вважають, що це «братерство» було перекреслене актом «братовбивства». Саме так – як вбивство Каїном Авеля – трактують галичани ту кривду, якої вони зазнали від «русского мира» в постаті радянської влади.
Крізь цю призму більшість з них – справедливо чи ні – бачить і недоброзичливе ставлення Росії до незалежної української держави.
Наслідком цього є й нелюбов і недовіра більшості галичан до Російської православної церкви. Навіть будучи «неповноцінним» католиком, чи й завзятим православним, галичанин все одно з більшою симпатією і повагою буде ставитися до Папи Римського – поляка чи німця, ніж до московських патріархів – Алексія чи Кіріла.
І ще один аргумент – зі сфери «культури побуту». У свідомості галичанина міцно сидить «індивідуалізм» на відміну від руського «колективізму». Про цінність свого «я» галичани почерпнули науку з традицій західної Церкви і функціонування європейських держав. Це те, чого він не знаходить в русофільській «общінє», чи й в українофільській «громаді». До того ж, попри деморалізацію, до якої спричинилися наскрізь фальшиві і цинічні радянські часи, а також корумповані і безвідповідальні часи українські, галичанин зберіг у собі повагу до правопорядку, відповідальності і дисципліни, до якої його упродовж століть привчали європейці. Можливо тому він навіть їхати на заробітки, коли має вибір, галичани воліють в Рим чи Варшаву, аніж у Москву чи Київ – якщо вже прислуговувати, то «європейським панам», а не «руським братам».
Підсумовуючи, можна сказати, що це навіть добре, що так активізувалися адепти «русского мира». Тепер перед Галичанами стоїть непросте завдання – визначитися однозначно в цьому питанні, щоб не ховати згодом голову у пісок, залишаючи своє беззахисне многостраждальне тіло на поталу «русскому миру».
Це добрий стимул для того, щоб сформувати і усвідомити, що для них і навколо них є світ не «русский». І щоб пояснити – для початку собі – чому вони за нього так тримаються.