Однак ймовірність цього практично нульова. Чи, може, хтось сумнівається, що сьогодні знайдеться хоч один український суддя, який осмілиться скасувати вирок, ухвалений на Банковій? Вирок Тимошенко у цілковито політичній, позбавленій правового підгрунтя справі означає, що українська влада остаточно визначилася із тим, у якому напрямку їй рухатися.
Іще напередодні була мінімальна надія, що Віктор Янукович – справжній і єдиний автор вироку свому колишньому конкурентові на президентських виборах – вибере котрийсь із м'яких варіантів, які б дозволили йому зберегти хорошу міну при поганій грі, а головне – не перетворитися в очах Європи у Лукашенка номер два.
В усякому разі Вікторові Федоровичу не раз і не два чітко дали зрозуміти: європейські столиці чітко пов'язують поступ України на шляху євроінтерграції з вислідом справи Тимошенко. Про це відкрито заявили практично усі чільні лідери Євросоюзу, а деякі для певності повторили кілька разів. За словами керівника представництва німецького Фонду Аденауера в Україні Ніко Ланге, всього було не менше тридцяти заяв “від статусних представників ЄС: “Це міністри, це глави держав, це глави урядів, які говорили про правову державу, про демократію в Україні. І, нарешті, міністри закордонних справ ЄС заявили устами спікера Алена Жуппе – міністра закордонних справ Франції, що без вирішення проблеми Тимошенко не буде успішного укладення договору про асоціацію з ЄС. Це офіційна заява, і він сказав, що не всі, але більшість міністрів закордонних справ у ЄС підтримують цю позицію”.
Чи розумів посил Європи Віктор Янукович? Однозначно, так. Чи усвідомлює він ризики для країни від ізоляції на європейському напрямку? Не факт. Євроінтеграція для чинного президента України якийсь час була “фішкою”, ритуальним дійством, яке дозволяло йому отримувати більш-менш теплий прийом у Брюсселі та інших столицях ЄС, але не більше.
Янукович, судячи з усього, так і не зрозумів, для чого Євросоюз йому особисто. Не Україні – саме йому, як нинішньому повновладному господареві України. І коли довелося вибирати між зустрічами з Меркель і Саркозі і Тимошенко у в'язниці, Янукович, не вагаючись, вибрав останнє.
Чому? Чому президент України закриває для своєї країни європейське майбутнє – принаймні на якийсь час?
Пояснень може бути кілька – від ментального тяжіння нинішнього “гаранта” до “русского мира”, до наявності у Москви певних козирів, які змушують Януковича діяти виключно у логіці інтересів сусідньої держави. В принципі, не так важливо, чим керувався Віктор Федорович і що спонукало його обрати Євразійський союз замість Європейського. Значно актуальніше інше: чим особистісний вибір однієї людини обернеться для України?
У найближчі години ми отримаємо реакцію Європи, де, очевидно, все буде чітко викладено.
Та певні наслідки зрозумілі уже зараз:
Україна не отримає ЗСТ. Навіть якщо саму угоду буде підписано, її не ратифікують парламенти країн ЄС. У ширшому контексті це означає, що Україна вибуває із числа країн, які прагнуть членства в ЄС.
Янукович потрапляє в ізоляцію. У Європу, на відміну від Лукашенка, його поки що пускатимуть, а от про стосунки з європейськими лідерами йому доведеться забути. Віктор Федорович без цього, звичайно, проживе. А от що для економіки, для країни загалом, означає ізоляція з боку Заходу та тотальне переорієнтування на Російську Федерацію, ми можемо побачити на прикладі Білорусі.
Україна погоджується на певні форми інтеграції з Росією. Що це буде – Митний союз чи анонсований Путіним Євразійський союз – дізнаємося згодом. У будь-якому разі, Віктор Янукович вирішив стати васалом країни з відсталою сировинною економікою та авторитарним стилем управління.
Згідно досліджень Інституту Горшеніна, понад 70% українців прагнуть вступу України в Європейський союз. Тепер, після вироку у справі Тимошенко, і без того неблизька європейська перспектива нашої країни відкладається на більш тривалий термін. Якщо не закривається в принципі. Віктор Янукович одноосібно вирішив, що краще знає, що потрібно Україні, продемонструвавши, що позиція більшості своїх співгромадян для нього не важлива. Хоча такому досвідченому політикові варто було б пам'ятати, що вкрай небезпечно плювати на позицію більшості – та може плюнути у відповідь. Не потонути б.