Матриця українського села і руйнація ідилії
Василь Барка, а справжнє його ім’я було Василь Очерет, народився 16 липня 1908 року в селі Солониця на Полтавщині в родині, глибоко вкоріненій в українську культуру, близькій до землі. Пізніше в есеях він неодноразово згадуватиме, що дитинство сформувало його подальший шлях і вплинуло на нього. Матриця українського села, ще не знищеного Голодомором, була рідною і впізнаваною.
«Світ мого дитинства був цілим. Він не потребував пояснень — у ньому жила правда».
1927 року він навчається в Лубенському педтехнікумі. Учителює на Донбасі, конфліктує з місцевими чиновниками, відтак переїжджає в Краснодар, де закінчує педагогічний інститут і працює як вчитель і редактор. З погляду сьогодення, надто через повномасштабне вторгнення й чергове коло повторів історії, це дивно, утім у часи радянської окупації бути в центрі, на виду давало часто більше можливостей хоч якось жити, аніж лишатися в Українській РСР.
1930-го в Харкові виходить його перша збірка поезій «Шляхи», яка одразу викликає критику і звинувачення в «буржуазному націоналізмі» та «релігійних пережитках».
Примусова сталінська колективізація і Голодомор 32–33 років, який проживатиме і Барка, зруйнують гармонію українського села. У листах і записах він згадуватиме і виснаження, і опухання, і страх смерті, і як голод забирав мову. Бо в людей не було сил розмовляти.
«Голод забирає не тільки тіло. Він стирає межу між людиною і небуттям», — згадував письменник.
Напевно, він ніколи не обрав би такого мотиву центральним для творчості, але страшний час репресій і режиму, що знищував українство фізично, продиктував своє. Згодом Барка перенесе власний досвід у більш універсальну художню форму роману «Жовтий князь». І наголошуватиме, що роман не вигадка — це власний страшний досвід. Проте мемуарів не писав принципово. Пам’ять зберігала все.
Абсолютно дивовижно в цей час у Харкові виходить його друга збірка «Цехи». І вона влаштовує режим як «ідеологічно правильна», тим часом Барка пише правдиві твори у шухляду.
Друга світова і вибір свідка
Починається Друга світова війна. Він мобілізований, хоч має право не йти до армії за станом здоров’я. Потрапляє в так зване народне ополчення. Поранений, опиняється на окупованій німцями території.
Війна стала для Василя Барки не стільки черговою історичною катастрофою, скільки підтвердженням, що ХХ століття є епохою системного знищення людини. Він уже пережив Голодомор — досвід, який назавжди зруйнував довіру до радянського проєкту. Війна ж поставила крапку в будь-яких ілюзіях про можливість співіснування правди й тоталітарної держави.
«Я був радянським патріотом. Я ненавидів сталінщину всіма фібрами душі, диктатуріат. Я вірив в ідеальний образ комунізму… Пішов на фронт, бо вважав, що це мій обов’язок, бо гітлеризм несе нищення народові… Спочатку ми були в народному ополченні. А потім німці так швидко рушили на Кавказ, що нас вивели із казарм народного ополчення і влили в регулярну червоноармійську частину, яка обороняла підступи до Кавказу», — згадував він з часом.
І як традиційно відбувалося в СРСР, тепер вважався «зрадником батьківщини», а для німців був ворогом. Потрапив на примусові роботи до Німеччини, де зумів здійснити зимовий перехід за 1000 км — до табору переміщених осіб, підконтрольного США. На межі людських сил, виживаючи в диких умовах: сну в ящиках, холоду та відсутності їжі. І в цей час зароджується ідея першого роману «Рай», що вийде друком уже в Нью-Йорку.
Ні мобілізація, ні важке поранення, ні німецький полон не стали для Барки центральною темою його письма — і це принципова позиція. На відміну від багатьох авторів воєнного покоління, він майже не фіксує фронтового досвіду безпосередньо. Війна для нього не героїка й навіть не трагедія окремої людини, а ще один вимір тієї самої логіки зла, яка раніше проявилася в Голодоморі. Вона не потребує окремого опису, бо вже зрозуміла за суттю.
Ключовим вибором цього періоду стало рішення не повертатися до СРСР. Це був не політичний акт і не еміграційна стратегія, а екзистенційний вибір. Повернення означало б або фізичне знищення, або життя в умовах внутрішньої цензури — мовчання, яке він вважав формою співучасті. Тож війна не стільки вигнала його з батьківщини, скільки остаточно позбавила можливості уявляти її в межах радянської реальності.
Повоєнні роки в таборах переміщених осіб у Німеччині стали для Барки періодом парадоксального відновлення. Втративши дім, соціальний статус і будь-яку стабільність, він уперше опинився в просторі, де слово могло існувати без прямого ідеологічного примусу. Саме тут формується його розуміння літератури як певного акту морального свідчення, а не професії чи кар’єри. Він пише, щоб не дати досвіду зникнути.
У цьому середовищі визріває задум роману «Жовтий князь». Важливо, що Барка не пише його як негайну реакцію на травму. Навпаки — між пережитим і текстом лежить пауза війни, полону, вигнання. Це надає роману характеру свідчення, яке пройшло крізь мовчання. Воєнний і повоєнний досвід ніби очищує його мову від будь-якої випадковості, залишаючи лише те, що витримало час і втрату.
Американський період і роман «Жовтий князь»
У 1950-му Василю Барці офіційно дозволили виїхати до США. Там поєднував і будь-яку фізичну роботу, і письменництво, і дослідження. Узявся за історію української літератури. Поступово шукав можливості для публікацій. Уже на початку 60-х видав «Хліборобський Орфей, або Клярнетизм», «Правду Кобзаря». Працював на «Радіо Свобода». Писав багато есеїв, у тому числі релігійних.
Фізично опинився в тому самому культурному середовищі, що й поети Нью-Йоркської групи (Богдан Бойчук, Юрій Тарнавський, Емма Андієвська, Віра Вовк та ін.). Але присутність в одному просторі зовсім не означала однієї мови. Це покоління формувалося в дуже різному досвіді. У нього за плечима був Голодомор, сталінізм і руйнування українського села; натомість представники Нью-Йоркської групи не переживали Голодомор безпосередньо, скоріше їх можна було назвати вигнанцями, вони швидко підхопили західний модернізм і, навпаки, вважали, що українська література має позбутися «етнографізму», влитися у світовий дискурс. Важливим є і те, що для Барки його письмо було радше свідченням і бажанням, щоб це зло не повторилося (але як показує 21 століття, це було утопічно). Власне, відкритого конфлікту не було, митці визнавали одне одного. Проте по цих двох оптиках добре видно підходи в українській емігрантській літературі: для одних — можливість свідчити, для інших —радше частина світового процесу, експеримент, іронія, десь гра. Тобто ця відстань мала онтологічний характер.
На початку 60-х Барка завершує перший том роману «Жовтий князь». У 1962 році він виходить друком у часописі «Сучасність» (Нью-Йорк — Мюнхен). За рік «Радіо Свобода» вшановує 30-ті роковини Голодомору спеціальною програмою, в ефірі бере участь Василь Барка, розповідає про свій роман.
«Повість "Жовтий князь" містить історію однієї родини в 1932–1933 роках; однієї білої хати, що стала чорною і обернулася в домовину. Її доля змальована на тлі життя, чи власне, вмирання всієї України під час голоду, 30-ті роковини якого ми тепер відзначаємо. В основу повісти взято особисті спогади і також багато подробиць того часу, зібраних потім за ряд років. Більшість типових випадків страшної доби знаходять відзеркалення в повісті».
А у 1968-му роман отримує перевидання в Нью-Йорку завдяки Союзу українок Америки.
Письменник у США тримається достатньо відсторонено від мистецьких середовищ. Самотність для нього не лише умова існування, а й моральна необхідність: у такому режимі міг зберігати чистоту свого свідчення.
Водночас роман «Жовтий князь» відкрив Барці шлях у західний академічний простір. У США його текст став одним з перших художніх свідчень Голодомору, доступних англомовній аудиторії. З кінця 1960-х і протягом 1970–1980-х твір регулярно включали в програми курсів української літератури, радянської історії та східноєвропейських студій у таких університетах, як Гарвард, Колумбійський, Університет Пенсільванії, University of Illinois Urbana-Champaign. Причому не лише як літературний текст, а й як дослідницький матеріал, що дозволяв студентам і дослідникам усвідомити масштаб людських втрат і психологічний вимір тоталітарної політики.
Хоч Василь Барка майже не брав участі в публічних академічних заходах, його твори впливали на численні дискусії в наукових журналах, таких як Harvard Ukrainian Studies і Slavic Review, та в історіографії Голодомору. Його ім’я фігурує в роботах Роберта Конквеста й інших західних дослідників, які шукали не лише архівні факти, а й голоси свідків тих подій.
Увага до роману повертається 1981 року, коли українська письменниця Ольга Яворська перекладає його для знаного французького видавництв «Галлімар», передмову написав французький письменник єврейського походження Петро Равич. Він пережив досвід концтабору і ще в 60-х у цьому ж видавництві опублікував власну книгу «Кров неба» про Голокост.
Між каноном й усамітненням
Мистецьке життя Барки в Америці залишалося обмеженим приватними колами. Він продовжував писати прозу й поезію, працював над есеями і перекладами, однак практично не долучався до літературних товариств або еміграційних спільнот. Самотність стала його стратегією збереження внутрішньої свободи та глибокої відповідальності перед минулим.
Барку можна описати як емпатичну людину, бо відомо, що коли він описував страждання людей від Голодомору, часто сам не міг їсти, настільки співпроживав цей досвід знову і знову. Також досвід 30-х років вплинув на його здоров’я.
У пізній період письменник усе більше звертався до біблійної символіки та космології, аби осмислити досвід катастрофи через призму вічних структур моралі й духовності. Цей аспект майже невідомий широкому загалу, бо його пізні тексти залишалися у приватних архівах або публікувалися в обмежених діаспорних виданнях.
«Я приходжу до кінця днів своїх, не маючи нічого з матеріальних речей, навіть телевізора… Але щасливий, бо маю Божу поміч написати твори, про які мріяв, і знаю, що вони будуть значною допомогою в духовному житті мого народу, особливо в майбутньому. Мої книжки застерігають від духовної сліпоти, блукань суспільної думки у світоглядних пошуках…» — скаже він в інтерв’ю і тихо піде в засвіти в будинку для людей похилого віку 2003 року.
