Лунають різні прізвища, оприлюднюються свіжі рейтинги, тяжко заробляють політичні технологи. Нічого не вдієш: так вироджується наша квола демократія в дороговартісну індустрію. І усе заради одного – будь-що впарити недалекоглядним виборцям будь-якого сумнівного, але «упакованого» під зав’язку кандидата. Прямо як некондиційний товар з наліпкою «Новинка». При цьому колективна кліпова свідомість населення вже залюбки переключилася на запропонований міжособистісний ажіотаж.
Поверхового глядача дуже захоплює легка примітивна гра сильних, розумних і красивих претендентів. Значно складніше з’ясовувати їхню хитру сутність, ставити їм принципові запитання, пам’ятаючи про подвійну мораль можновладців.
Отже, давайте спитаємо, чому всі правлячі кола давно «забили», перепрошую, – забули, що проект нового Закону «Про місто Київ – столицю України» ухвалено Верховною Радою лише в першому читанні? Сталося це майже дев’ять місяців тому – аж 3 жовтня 2019 року. Після того документ фактично «поховали».
А навіщо до нього взагалі повертатися, коли на даному законопроекті № 2143-3 від 24 вересня 2019 року «хайпував» тодішній голова Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Олександр Ткаченко? Він хотів, але не зміг з наскоку підкорити примхливу красуню-столицю. Тому проїхали, для Києва він тепер «збитий льотчик», якого свої ж відправили у почесне заслання в уряд на культуру. Відтак і його недороблене творіння втратило політичну доцільність. Там було настільки багато штучних правових заковик, що на здорову голову вони ніяк не налазили.
По суті, в бездумні часи тріумфу скаженого «зеленого принтера» намагалися закласти міну під Віталія Кличка, призначивши йому в противагу окремого керівника Київської міської державної адміністрації з повноваженнями блокувати все, що заманеться. Саме цієї посади невдало домагався згаданий Олександр Ткаченко. Кінець таким спробам перетягування канату поклав авторитетний американець Руді Джуліані, котрий «вписався» за чинного міського голову, приструнивши хворобливі амбіції Банкової.
Сьогодні киянам потрібно вчитися аналізу причинно-наслідкових зв’язків. Адже на додачу до ключової битви маємо справу з більшістю депутатів Київради, яких тепер сміливо слід називати бізнес-інвесторами у виборчі бюлетені. Фактичний майновий ценз (грошова застава) і гегемонія псевдопартій щільно закрили шлях до обрання простим городянам. У тренді персони, подібні до тієї депутатки, що була за кермом елітного авто, коли затримували п’яного дебошира Володимира Слончака – тодішнього заступника мера.
Тепер майже до кожного округу приріс депутат-феодал. Спочатку за допомогою звідкись накопичених власних статків, а потім – розподіляючи наші бюджетні кошти своєю владою, вони перетворилися на містечкових царьків. І людям нині страшно навіть подумати, як же можна не обрати знову створеного роками кумира? Таким чином, начебто з волі самого електорату, Київ став монополією незмінних. Відповідно, протистояння довкола непристойно сконцентрованої влади ведеться виключно на «знищення» супротивника.
Тому громадяни, котрі ще зберігають критичне мислення попри вищезазначені отупляючі реалії, мають виявити своє лідерство у роз’яснювальній роботі серед друзів, сусідів, знайомих, взявши за «лакмусовий папірець» конкретні дії (не слова) чинних посадовців з надважливого питання – відновлення у Києві районних рад в їх широкому представницькому форматі. Бо ж саме зумисне руйнування клікою Януковича цієї основи київського народовладдя дало старт нинішній тотальній узурпації міста.
До 2010 року дворівнева система рад врівноважувала навіть апетити лихих забудовників. Наведу показовий приклад, де я був залучений як депутат Дніпровської районної у місті Києві ради 2002-2010 років. На Русанівці, масиві відомому під іменем «Київська Венеція», в часи зародження ущільненої забудови були встановлені паркани для зведення двох «свічок». Київрада дала офіційний дозвіл, але наша райрада, без жодних на це формальних повноважень, прийняла вольове рішення підтримати протести жителів. Тепер на одній із цих ділянок знаходиться чудовий сквер. На другій (на жаль) – автостоянка. Все ж таки не висотка!
Дві обставини забезпечили успіх. По-перше, позицію мешканців суттєво посилив законно обраний орган місцевого самоврядування, з яким рахувався тодішній мер Олександр Омельченко. По-друге, депутати райради не могли вчинити інакше, оскільки їхній зв’язок з громадою був справжнім. Вони добре відчували пульс народу, обираючись від кожних 2-3 сусідніх дільниць. До речі, серед моїх колег тих скликань були, зокрема, рядові медичні працівники та вчителі. А зараз спробуйте віднайти когось подібного у лавах міських депутатів-баронів.
Період після ліквідації районних у місті Києві рад засвідчив хибність цього рішення міськради, запопадливо прийнятого на догоду засудженому пізніше диктаторському режиму. Під приводом ефемерної «економії бюджетних коштів» киян позбавили останнього (хай і недосконалого) механізму впливу на місцеву владу базового рівня, де зосереджено більшість життєво важливих інтересів кожного громадянина.
Сьогодні, як і раніше, мають місце численні неподобства в роботі різних районних служб, але стає все складніше добиватися від них справедливості. Прості люди фактично кинуті напризволяще перед обличчям чиновницького свавілля за місцем проживання, оскільки тепер майже немає до кого апелювати у разі порушення прав. Скарги, спрямовані на Хрещатик, 36, повертаються звідти до тих самих районних горе-керівників, які позбувшись найменшого контролю з боку локальних обранців, відчувають лише безкарність, безвідповідальність та вседозволеність.
Нинішні володарі шкідливої для столиці, проте вигідної для них самих владної монополії, не бажають розставатися з нею добровільно. Водночас публічно заперечувати вищевикладену аргументацію вони не наважуються, регулярно виступаючи про людське око з демагогічними заявами, мовляв, доля київських райрад перебуває в руках Верховної Ради України. Насправді ж все з точністю до навпаки. Згаданий наполовину прийнятий проект Закону «Про місто Київ – столицю України» відносить питання створення та ліквідації райрад до повноважень Київської міської ради, так само як і досі чинний Закон «Про столицю України – місто-герой Київ».
Гра слів у назвах не змінює прагнення її учасників назавжди забути як самі ці закони, так і те, що кияни мають право на справжнє самоврядування. Чи не кожен із десяти районів величезного міста можна порівняти зі середньостатистичним обласним центром, позбавленим представницького органу. Чому так? Хай відповість Віталій Кличко, котрий маючи шість років більшість у Київраді, постійно обіцяв і потім умисно зволікав з вирішенням «районного питання», киваючи на парламент. Нехай відзвітують численні «слуги» за невиконане аналогічне положення своєї програми для Києва. Який чорт завадив їм прямим текстом записати у Законі: столичним райрадам бути!?
Відповідь очевидна. Кожен, хто перебуває нині при високих посадах, або ж палає бажанням побачити себе у чільних столичних кріслах, платить на виборах дорогу ціну зовсім не для того, аби ділитися здобутою владою з киянами, а щоб з лихвою «відбити» вкладене. Тому вкрай нагальним є прийняття рішення про утворення районних у місті Києві рад до 26 липня 2020 року – кінцевої дати призначення чергових місцевих виборів. За умови гарантованої можливості самовисунення до цих органів без грошової застави та забезпечення ефективного депутатського представництва від 2-3 виборчих дільниць, райради однозначно виконають місію стримування «хижаків» із київської олігархії.
Ми не повинні далі сприймати мутних пояснень бездіяльності від Київради та персонально Віталія Кличка з його «чеканням» нового Закону про столицю. Від президентської раті буде неприпустимим чути, що до нього не дійшли руки через «всеперемагаючий» COVID-19. На мій погляд, без вчасного поновлення районних рад, доступних для балотування кожному чесному киянину, нам слід разом покарати усіх саботажників реального самоврядування, відмовивши їм у своїх голосах 25 жовтня 2020 року.