Все публикацииПолитика

Як надійно закрити «відкриті списки»

Про запровадження інституту «відкритих списків» на місцевих виборах говорять давно. Проте із законом, що мав би змінити правила гри сьогодні не просто спізнюються. У запропонованій і довгоочікуваній законодавчій ініціативі ідею відкритих списків тихцем змінили до невпізнаваності.

Олександр ГанущинОлександр Ганущин, Депутат Львівської обласної ради

Фото: Макс Левин

Вимогу Майдану про «відкриті списки» як передумову соціальних ліфтів у місцевому самоврядуванні для активістів громадського суспільства партіями вирішено взяти на озброєння у власних інтересах. Щоб освятити цю ідею, було вирішено залучити і експертне середовище. Для ширми, чи ні – час покаже.

Провідною ініціативою покликаною вирішити вічну українську проблему відповідно якої «результати виборів формуються в кабінетах партійних вождів без думки народу і на мажоритарних округах, де грошові мішки мають незрівнянно більше шансів ніж нові люди, які ідуть в політику» обіцяв стати законопроект за номером 2831-2. Саме його запрезентувала робоча група очолювана главою парламенту. На жаль, аналіз документу доводить зворотні результати до задекларованих цілей. То ж з повагою ставлячись до авторів законопроекту та експертів які до цього були залучені, нижче викладений висновки будую на Арістотелевому «Платон мені друг, але істина дорожче».

Що не побачили/свідомо упустили «друзі Платона»

Отже законопроект з найбільшими шансами на успіх (інші альтернативні законодавчі ініціативи повністю позбавлені шансів на схвалення) ставив собі на мету створити новаторську для українських теренів виборчу систему. Котра окрім скорочення кількості депутатів місцевих рад, гендерних квот, двотурових виборів мерів великих міст, та іншого від ОБСЄ вкупі з поважаними європейськими інституціями, передбачала запровадження ідеї «відкритих» списків до найбільш важливих рад. Мова про обласні центри, тотожні їм за населенням великі міста, та обласні ради.

Цікавим є той факт, що єдиної дефініції питання відкритих списків немає. Ані серед експертів, ані серед політиків. Відсутність єдності в термінах і спричинилася до можливості маніпуляцій з ідеєю відкритих списків.

Автор для себе формулює наступну дефініцію відкритих списків. Це визначення майбутнього володільця/ців представницького мандату у спосіб, коли виборцю пропонується партійний виборчий список, з якого він має обрати того кандидата, який йому найбільше до душі. Далі діють формули, котрі дозволяють в разі досягнення кандидатом разом з його партійним списком необхідної кількості голосів для відповідного виборчого бар’єру чи виборчої квоти (кількість голосів необхідна для отримання одного мандату) отримати право виборчого списку на мандат. При цьому розумний відсоток голосів відданих за кандидата у списку політсили, що здолала виборчий бар’єр чи виборчу квоту створює можливість отримати місце в раді. Тобто ті, хто в межах «прохідного списку» досягнули найбільше голосів і претендують на омріяні мандати. Просто? Аж ніяк.

За такої системи виборець фактично має зробити вибір двічі на виборах одного самоврядного органу. Спочатку він має обрати політичну силу, а тоді, (за бажанням, або обов’язково) і кандидата у списку цієї політичної сили.

Звісно може існувати дискусія про те, у даному випадку конституційне право бути обраним обмежується в першу чергою волею політичної сили. Себто, у бюлетень у котрому виборець визначатиме своїх обранців у радах великих міст і областей можна попасти виключно через партію. Але це – данина політичній моді.

Проте українським великим партійним гравцям, схоже цього монопольного сита виявилося замало. Бо все ж кортить максимально вплинути на те хто стане майбутніми депутатами. В тому числі від окремо взятої партії. Тому вирішено було почати із грошової застави. Вона за задумом творців 2831-2 має бути високою, щоб відлякати бажаючих. Ну до приміру, кожен кандидат у депутати обласної ради має подати разом з пакетом на реєстрацію документів від 17 до 80 тис. грн. (детальніше в таблиці нижче).

Сумнівно, що це відповідає принципу, згідно якого «за міжнародними стандартами, поняття розумності полягає в тому, щоб ця застава не була дискримінаційною, а з іншого боку - щоб вона не була символічною, щоб її не міг заплатити кожен, хто захоче». Радше навпаки – сито створено з метою, відсікти більшість активістів громадського сектору. «Его» законотворців разом з їх нім «Ід», очевидно, диктують умови ціль яких - менше конкурентів собі улюбленим. Недалеко втекла і застава кандидатів у міську раду, (таблиця 2) особливо рівня Київради.

Втиснули в законопроект і новаторську норму, котра забороняє кандидатам у депутати балотуватися на міського голову і одночасно кандидувати у багатомандатному виборчому окрузі. Виглядає на намір підіграти діючим міським головам. А заодно – викреслити ще одну можливість для політсили мати кандидата на голову міста і «тягнути» до міської ради список. Цим нехитрим інструментом користувалися, в першу чергу, невеликі політсили. Чи сподобається це майже півторам десяткасм самих народних депутатів, що вже на низькому старті на виборах міських голів різних міст – невідомо, голосування покаже.

Проте все вищеописане – «квіточки» «відкритих» списків. Бо «ягідки» - у механізмі встановлення результатів виборів власне депутатів обласних рад і великих міст. Ось тут партії мають отримати всі інструменти, щоб звести до мінімуму рух кандидатів догори в виборчих списках. Філігранно причому зроблено, розумні люди писали. Судіть самі. Територія великого міста ділиться на багатомандатні округи, дуже великі за площею, а відтак і за кількістю виборців, не кажучи вже про округи до обласної ради. У кожному з таких округів виборець підтримує партію і може підтримати кандидата лише з її списку. Для того, щоб партія отримала право на один мандат, вона має взяти сумарно взяти у всіх багатомандатних округах кількість голосів яка дорівнює «вазі» одного мандату (виборча квота), або частку від суми всіх голосів відданих за усі політсили розділену на кількісний склад ради (в таблицях 3 і 4).

Справедливо ? Справедливо! Модель по обласних центрах приблизно така, що один мандат дорівнюватиме від 3,57 % в Ужгороді до 1,67 % в Харкові і Дніпропетровську будь-якій з політсил. (стовпчик 9 таблиці 3). Ну, от скажете Ви, і бар’єру не потрібно. Ми ж скорочувати кількість депутатів взялися чи як?

Хто будуть ці щасливці котрі отримують право на мандат ? Це ж відкриті списки, значить мали б бути ті, хто набрали більше у відсотковому еквіваленті у округах. А ось тут і зарили «велику собаку», точніше створили універсальний бар’єр для всіх тих, хто самовіддано працюватиме в округах, розраховуючи на міф про «відкритий список».

Все просто. Щасливчики обиратимуться за принципом, який точно перетворить більшість кандидатів у багатомандатних округах у агітаторів верхівки партійного списку у єдиному міському чи обласному багатомандатному окрузі. Бо для того, щоб кандидат, котрий «орав» свій округ, отримав право посунути інших у «найдемократичнішому відкритому списку» політичної сили, він повинен забезпечити партії аж 10 % у окрузі, у якому його висунуто. Округи між іншим, для обласної ради більші за ті, що були до Верховної Ради

Тому, той таки кандидат до Київради має забезпечити партії при явці 60% 21 тис голосів у величенькому окрузі на 362 тис виборців. Його колега, що бажає посунути інших у «відкритому» списку до Львівської облради має взяти у окрузі на 246 тис виборців при явці 60 % аж 14 876 голосів (модель по інших обласних радах у 9 стовпці таблиці 4).

Наміри політиків зрозумілі, навіщо ж їм справжні відкриті списки… Дивно лише чим керувалися експерти, котрі освячували своєю присутністю цей законопроект у робочій групі. Сподіваюся, їх у більшості просто обвели навколо пальця, формуючи кінцеву редакцію 179 і 188 статей законопроекту 2831-2. Хоча саме експертне середовище провело кілька публічних дискусій на цьому тему, випустило навіть кілька пропагандивних статей, ретельно приховуючи при цьому «закритість» відкритих списків. Дехто з експертів опісля запропонованої публічної дискусії на тему прихованого 10% бар’єру визнав, що, мовляв, а що тут такого – «у Норвегії мовляв списки теж відкриті, але кандидату сунутися догори у списку теж важко бо відсотки великі для цього слід набрати». З’явилися розмірковування про європейський досвід «напіввідкритих списків», як виявилося дуже позитивний..

Політики, що ставили підписи під законопроектом, поки-що наполегливо мовчать з приводу воістину карколомного перевтілення ідеї відкритих списків на аналог закону 2006 року, коли (щоправда усі без винятку ) міські та обласні (та на додачу районні) ради обиралися за закритими пропорційними списками. Сподіваємося на чесні пояснення саме від авторів, чому з’явився бар’єр у 10 % котрі має набрати політсила у великому за кількістю виборців і площею багатомандатному окрузі для того, щоб кандидат висунутий нею у цьому окрузі можливість рухатися догори виборчого списку складеного партійними вождями.

Але це ще не все. Бо нам мало нового?

Загальна хиба всього законопроекту 2831-2 це революційний підхід до форми виборчого бюлетеня для обласних рад і міських рад великих міст. Воістину вважати добром за півроку до виборів форму того, що попаде у скриньку у вигляді двох «трафаретів», у перший з яких вписується номер партії, у другий – кандидата у цьому окрузі можуть … Або повні теоретики, яких цікавить результат ще одного «кейсу», або вкрай заінтересовані особи з великих політичних сил – третього не дано.

При тому, що «на руки» виборцю видаватимуться і звичного вигляду бюлетені де треба проставити відому «галочку» чи «хрестик» матимемо результат за якого десятки тисяч зіпсованих бюлетенів буде звичною картиною. Що до речі створить прямі передумови для маніпуляцій, саме при підведенні підсумків виборів депутатів обласних рад і міських рад великих міст на всіх рівнях, починаючи з дільниць.

Чому партії намагаються поставити кандидатів до обласних рад і міських великих міст у дискримінаційне положення з кандидатами у мери, депутатів райрад і менші міські ради ? Бо одних же обиратимуть за прізвищем, а інших - за двома номерами, котрі треба вписати в «трафарет». Та мені ( думаю не тільки мені) видається, що легше загітувати вписати у «трафарет» прізвище кандидата і не його номер, особливо якщо до міськради партії матимуть одні номери а до обласної інші.

Фото: EPA/UPG

Чому не спростити? Та все дуже просто. Чим більші округи за кількістю виборців, тим більше для результатів виборів важить фактор партійного бренду. І тим менше важить прізвище. Тому і не дивно, що один з розробників законопроекту 2831-2, який постійно ратував за відкриті списки відповів мені, не криючись: «Тому що виборці можуть підтримувати партію, але їм все одно хто в списку…».

Останню фразу вважаю ключової і до розуміння хто буде у партійних списках у разі ухвалення 2831-2. А й справді, для чого туди залучати нових людей, коли і так люди голосуватимуть за номер і «за життя» не розгледять там активіста Майдану чи місцевої громадської організації. То вже нехай будуть перевірені партійці і наближені до них особи.

Можна і далі продовжувати опис дрібніших недоліків закону. Вважаю за доцільне наголосити, що частина учасників коаліції підписавшись під ним не виконала ще одного завдання. А воно реальне як ніколи. Мова про те, що власне принципи закладені у 2831-2 не створюють жодних обмежень для майбутньої присутності Опозиційного блоку у обласних радах і міських великих міст Півдня і Сходу. Радше навпаки – усуваючи прохідних мажоритарних кандидатів, котрі могли з’явитися з волонтерських та інших середовищ, поле для реваншу колишніх регіоналів збільшують.

Дехто з експертного середовища вже називає тролингом критику, котру з моменту виходу 2831-2 відчули на собі. Ну що ж нехай буде тролинг як відповідь на спробу приховати вищеописане.

Післямова або куди далі?

Критикуєш - пропонуй, казав світлої пам’яті В’ячеслав Чорновіл. Спробуємо це зробити у кілька речень. По-перше, революційні зміни запропоновані 2831-2 слід притримати до впровадження децентралізації через зміни до Конституції. І до широкої едукаційної кампанії з цього приводу. При цьому чесно розказати усьому суспільству про 10% бар’єр, а не приховувати його у розрекламованих презентаціях. По –друге - зробити так, щоб його (бар’єру) не було, аби принцип соціального ліфту, точніше «відкритості» списку реально працював. Автори, до речі знають як це зробити, от тільки чи дозволять це великі партії – невідомо. Але це перспектива не цих місцевих виборів.

А що ж з виборами? А нічого – проводити доведеться на базі старого закону з його системою. Який доведеться корегувати і то негайно, в першу чергу, щодо виборів на окупованих територіях. Працювати над змінами до Конституції, впроваджувати у перехідних положеннях скорочений термін місцевих рад, що будуть обрані у жовтні 2015, гарантувати проведення перевиборів усіх вертикалей влад яких стосуватиметься зміна повноважень. І звісно, майбутні місцеві вибори опісля 2015 року слід проводити під осучаснений адмінтерустрій, оновлені права та обов’язки самоврядних інститутів.

Знаю, що не всім сподобається, проте…

Обговорення підтримую на своїй сторінці у фейсбуці.

Олександр ГанущинОлександр Ганущин, Депутат Львівської обласної ради