Все публикацииПолитика

Україна у глобальній політиці або Тактика для дикунів

У нас є висококваліфіковані спеціалісти з надання тим чи іншим речам тих чи інших імен, проте, мабуть, замало фахівців з аналізу розстановки сил в Україні та світі. Й справа не в тому, що всі брешуть або хтось щось не хоче бачити. Справа в тому, що в Україні не звикли визначати межі ймовірного для держав, союзів держав, корпорацій та політичних фігур.

Дмитрий ЛитвинДмитрий Литвин, журналист
Україна у глобальній політиці або Тактика для дикунів

Ви помітили, що у нашому, суспільному житті все важливе було непередбаченим? От, скажімо, багато хто здогадувався про перемогу Віктора Януковича на виборах президента у 2010 році. Проте хто на початку кампанії передбачав ту одностайність, із якою суб’єкти глобальної політики підтримали його, а не Юлію Тимошенко, у вирішенні поставленого Тимошенко питання про президентство після оголошення результатів виборів?

Ще приклад: публіка добре розуміла, що президент Янукович не стане терпіти політичну конкуренцію. Проте хто передбачав, що Тимошенко брутально позбавлять волі? Та ще й будуть казати при цьому, що нехай Захід приймає діючу адміністрацію в Україні такою, якою вона є, або сам буде винен в ускладненні відносин з Україною.

Хто передбачав до виборів 2010 року, що «проросійський кандидат» Янукович таки не зможе знайти спільної мови з Москвою, коли нарешті стане президентом, у питанні про перегляд домовленостей щодо постачання газу та буде вимушений погоджуватись лише на 20% долі у консорціумі по управлінню українською газотранспортною системою?

Хто передбачав за президентства Ющенка ті найбільші за 20 років Незалежності можливості, які має наразі Україна за керівництва Януковича у відносинах з ЄС?

І я вже не кажу про передбачення ролі Юрія Іванющенка в умовах президентства Януковича. Й про призначення Сергія Арбузова на посаду голови Національного банку України та відповідних змін державної політики щодо кредитування (заборона валютного кредитування) й валютного обігу (обмін валюти за наявності паспорту).

Навіть ті, хто зараз найдетальніше описує мотиви людей з оточення Януковича, навряд чи у 2006-2007 роках передбачали розстановку сил в цьому оточенні в умовах набуття Януковичем вищої державної влади.

Згадайте, чи показував вам хтось з експертів або оглядачів в Україні, наприклад, у 2008-му році значення та взагалі можливість настання найважливіших із сучасних умов існування України? Як на мене, відповідь – ні. Але ж непередбаченого – десятки фактів.

Ще більше питань – про межі ймовірного для діючої української адміністрації у відносинах із суб’єктами глобальної політики й про межі ймовірного для цих суб’єктів – у їх впливі на Україну.

Ось в інтерв’ю журналу «Український Тиждень» №38 (203) від 16 вересня 2011 року Стівен Пайфер підкреслив: «Я вже казав, що президенту Януковичу буде дуже важко домовитися про зустріч із президентом Обамою. Ваш уряд має визначитися, чого хоче. Він не може згортати демократію і водночас мати такі відносини з ЄС та США, яких сьогодні прагне».

А вже у 20-х числах вересня Янукович мав, як повідомила його прес-служба, «коротку теплу розмову» з Обамою у Нью-Йорку.

Звичайно, тут слід згадати слова Наталії Мозгової, спеціального кореспондента ізраїльської газети «Хаарец» у Вашингтоні, що «безкоштовних сніданків в Америці не буває». (Так вона прокоментувала запланований сніданок Обами з головою Палестинської національної адміністрації Абу Мазеном.) Президент Янукович «заплатив» за контакт з Обамою збагаченим ураном, що його наразі Україна позбувається.

Й коли тема з ураном нарешті вичерпається, Янукович не менше потребуватиме зустрічей – хоча б коротких – із керівниками Сполучених Штатів. Себто, в цьому контексті важливо передбачити, а чого ще Україна, ймовірно, позбудеться, аби Януковича знов приймали американці?

Інший бік питання: а що ще в Україні, окрім репресивного переслідування опонентів, Вашингтон, ймовірно, проігнорує за умови отримання від Києва якоїсь чергової данини?

Хто у нас таке передбачить?

До того ж, всі ми приблизно уявляємо собі, які критерії використовують президент та держдепартамент США у процесі прийняття політичних рішень щодо держав на кшталт України. Однак система влади у Сполучених Штатах влаштована так, що роль президента й керованих ним органів влади часто буває меншою, аніж роль деяких конгресменів зокрема та законодавчої гілки влади загалом. Навіть якщо людина стає президентом США двічі, то вплив і, так би мовити, «інтегрованість» цієї людини у певних частинах Системи все ж залишаються незрівнянно малими на фоні можливостей конгресменів – авжеж, не всіх, але такі є. Можна сказати, президенти Сполучених Штатів приходять та йдуть, а от конгресмени залишаються й іноді на десятиліття.

Отже, діючому керівництву України вдалося досягти певних рівня та якості спілкування з адміністрацією Обами. Це непогано.

Проте чи є у адміністрації Януковича хоча б якісь контакти у Конгресі? Все ж таки у США виконавча влада не виступає у якості, – хоча й так здається, – «останньої інстанції», як, фактично, в Україні.

Та й питання ядерного роззброєння – то є особисте зацікавлення Обами, його, так би мовити, «державницьке хобі». Тому якщо це зараз єдине підґрунтя для контактів діючого українського керівництва з американською адміністрацією, то чи можна взагалі говорити про міждержавні відносини у цьому контексті? Хіба це не просто обмін приємностями?

Питання: хто з експертів або оглядачів здатен окреслити межі ймовірного для адміністрації Януковича у відносинах зі Сполученими Штатами у випадку зміни американської влади чи взагалі довгостроково? Ритуальної мантри «Дбай про демократію – та й здобудеш підтримку» тут явно недостатньо.

З іншим суб’єктом глобальної політики, Китайською народною республікою, адміністрація Януковича прагне, певно, такого ж тісного співробітництва, як і з США. Проте у 2011 році відбувся, можна сказати, переворот у сприйнятті Заходом амбіцій КНР. Якщо раніше існував доволі прозорий розподіл, так би мовити, «компетенції» між Заходом та КНР у міжнародних відносинах (наприклад, Африка була майже на 100% доступною для китайської експансії), то тепер – після політичних змін в Африці – важко вирішити, чи залишається увесь цей континент відкритим для Пекіну.

Наразі КНР все частіше висловлює своє занепокоєння долею китайських інвестицій та проектів у Лівії та Судані. А деякі оглядачі говорять про послаблення африканських авторитарних режимів як про цілеспрямовані, продумані зусилля Заходу по зменшенню впливу Пекіну та обмеження потенціалу, який КНР контролює.

Зауважте, що Пекін відчуває себе впевнено та є лідером тільки у відносинах з авторитарними режимами.

Також згадайте занепокоєння, котре було викликане у ЄС заявами керівників КНР про можливість купівлі Пекіном боргів європейських держав.

Й буде ясно, що, хоча нам часто розповідають про «умовність кордонів у світі, що глобалізується», не важко помітити: для певних суб’єктів глобальної політики певні кордони все ж таки встановлені, та їх не дають порушувати.

Пам’ятаєте скандал із доволі брутальною відмовою продати одній з арабських корпорацій порти у Сполучених Штатах? І це притому, що корпорація-претендент була з Об’єднаних арабських еміратів – союзника США. А пам’ятаєте протидію з боку ЄС намаганням російських державних компаній розширити свою присутність у західній Європі? І це притому, що Москва згодна йти на великі поступки, оскільки потребує сучасних технологій та економічного зростання.

Якщо подібні кордони у світі не зникають, то слід спитати: чи не є ті перспективи, що ЄС зараз відкрив перед Україною, певною мірою «грою на випередження» збільшення впливу не Росії, як ми звикли думати, а КНР у Європі та світі?

Інший бік цього питання: чи не буде зближення Києва та Пекіна у певних галузях приводом для тиску західних суб’єктів глобальної політики на Київ з метою послаблення діючої в Україні адміністрації? Звісно, вони можуть говорити, що то є тиск з причини порушення прав людей або обмеження свободи в Україні. Але не слід забувати, що вони тиснуть далеко не завжди, коли є порушення й обмеження. Та не слід забувати також, що то для Києва у співробітництві з Пекіном найважливіше – грошовий аспект, а для Пекіна у співробітництві з Києвом найважливіше – сировинний та військовий аспекти. Для України КНР є одним із засобів виживання, проте для КНР Україна – один із засобів посилення могутності, покращення глобальних позицій.

Хто в Україні здатен оцінювати межі ймовірного у відносинах у трикутнику США – ЄС – КНР?

А якщо перетворити його на чотирикутник США – ЄС – Росія – КНР?

Що нам світить, скажімо, на фронтах сучасних «валютних воєн»?

Є чи може бути зв’язок, скажімо, між, з одного боку, суворістю умов надання Україні грошей по лінії МВФ та Світового банку та, з іншого боку, військовим співробітництвом України і КНР в контексті участі КНР у «гонці озброєння» в регіоні Південно-Східної Азії?

Подивимось на ще одного суб’єкта глобальної політики: Туреччину. Що Україна має очікувати в умовах подальшого посилення ролі Туреччини на Близькому Сході та на Кавказі?

Хто в Україні може відповісти?

Ще питання: як змінюються перспективи європейської інтеграції України у процесі подолання боргової кризи у ЄС? Україна ж починала думати про вступ до ЄС тоді, коли там ще не думали про уніфікацію бюджетної політики держав-членів та про створення єдиного для всіх держав-членів ЄС міністерства фінансів з великими повноваженнями.

Що конкретно такі думки означають для України в контексті політики інтеграції?

Які наслідки для реалізації прагнень України щодо встановлення безвізового режиму з державами ЄС матимуть нинішні проблеми Румунії та Болгарії з приєднанням до Шенгену?

Правда полягає в тому, що в Україні є багато висококваліфікованих спеціалістів з надання тим чи іншим речам тих чи інших імен, проте, мабуть, немає фахівців з оцінки можливостей та труднощів, що їх зустрічає Україна в процесі задоволення суб’єктами глобальної політики власних потреб та реалізації власних інтересів.

Україна або залишається осторонь й пожинає деякі плоди чужих врожаїв (це я про тотальну залежність від цінової кон’юнктури), або приймає помилкові рішення й потерпає від неготовності подолати їх наслідки (це я про розірвання «газових угод», що залишились від Леоніда Кучми у 2004 році).

Не може бути й мови про сталий розвиток країни і впевненість у довгострокових планах, якщо немає кому приділяти увагу передбаченню змін на галузевому, національному та глобальному рівнях й виробленню тактики реагування на подібні зміни. Вся тактика наразі зводиться до правила: «Що з неба впало – те й підібрали або від того й побігли геть». Це загалом не так вже й погано, проте лише для дикунів.

Дмитрий ЛитвинДмитрий Литвин, журналист