Юрій Андрухович переживає «екватор» у власному житті – починає наступних півстоліття. А що змінюється в житті українців у ці дні зміни влади?
Самі результати виборів зафіксували зміни в людях. А в активній частині суспільства запанувала байдужість. Байдужість, розчарування та індиферентність. Пасіонарії нікуди не зникли, але вони розпорошилися. Якщо рушійних точок суспільства декілька і вони перебувають у постійному конфлікті, то з цього нічого вийти й не може. Якщо в країні рушійна точка одна, то є поступ. На жаль, плюралізм точок і шляхів для демократичної частини суспільства виявився згубним.
Доморощені інтелектуали підхопили закордонну пісню про те, що «проекту Україна» настає кінець. Чи Андрухович належить до їх числа?
Ще треба знати, що вони вкладають у поняття «проект». Я ставлюся до своєї країни дещо серйозніше, ніж як до «проекту». Проект країни передбачає перспективу, прописану на роки вперед. У нас такого не було. Отже не може бути кінець тому, що ще не мало свого початку.
Поет в Україні завжди більше, ніж поет. Але багато людей сьогодні вважають, що прихід поетів та письменників, так званих «шістдесятників», у політику призвів до краху правої ідеології вже у 90-х. Де місце інтелектуалів у цьому десятилітті?
Творчі люди, які належали до так званої «радянської інтелігенції» (хоча я не розумію цей штучний термін «інтелігенція»), дали певний державотворчий поштовх у 1989–1990 роках. Нове творче покоління я б не заштовхував у цю «шухлядку». І не потрібно колективного походу «у» чи «від» влади. Тут має бути індивідуальне рішення у цій новій ситуації. Я, принаймні для себе, вирішив, що ніколи не буду повторювати кроки цих попередніх поколінь людей творчих. Вони і сьогодні присутні і виринають під вибори у командах агітаторів за тих чи інших. Напевно, так вони бачать свою роль. Я такої своєї участі не бачу… І до сьогодні я достеменно не знаю, чи має на людей влади вплив те, що я роблю, чи будь-який вплив цілковито відсутній. Можливо серед людей Помаранчевої революції були ті, що читали мої твори, можливо – ні. А от по-іншому виміряти своїх впливів я не можу. Думаю, що з нової влади моїх творів ніхто не читав. І навіть прізвища мого не знає.
Всі фото: Макс Левін
А як виглядала би розмова утрьох між гуманітарним віце-прем’єром Семиноженком, міністром освіти Табачником та письменником із шкільної програми Андруховичем?
Не уявляю, бо я не вступаю в діалог з людьми, з якими я не бачу сенсу вступати в діалог. Якщо вони робитимуть певні кроки, як от ініціатива скасувати дублювання іноземних фільмів українською, я буду протестувати. Індивідуально. Виступати з певними текстами, але віч-на-віч з цими людьми я не розмовлятиму.
Але активним «опозиціонером» себе не бачиш?
Не знаю. Сергій Жадан у 2004-му ще за тиждень до подій на Площі Свободи у Харкові напевно не знав, що вийде «на барикади». Настає така хвилина, настає такий момент, коли ти це робиш і йдеш. От як той студент, що кинув яйцем у Януковича. Як він сам розповідав, тоді він роздав яйця своїм друзям-студентам, але ніхто з них не кинув. І він сам вирішив не кидати. Але Янукович вийшов тоді з автобуса і стояв прямо перед ним так, що не кинути було не можливо. (Посміхається.) Якщо хвиля виводить тебе на такий момент в історії, тоді ти вже не задумуєшся. А так розпланувати усе заздалегідь неможливо: ось там я тоді-то буду на барикаді, ось тоді я підготую на них замах або подаватиму на них в суд, або використаю ще якісь форми і засоби боротьби. Поживемо – побачимо. У боротьбі важлива щирість.
Десять років тому значно менші, ніж сьогодні, суспільні подразники виводили тисячі обурених людей на вулиці. Сьогодні – суспільна тиша. Чому?
На момент акції «Україна без Кучми» наші політики і ми з ними практично ще не попробували проукраїнського прозахідного проекту. І от з перемогою Помаранчевої революції ми його начебто попробували і він провалився. У мені сьогодні значно більше стриманості. І якщо б йшлося про мій особистий вибір, то я його вже давно зробив. Я давно особисто член Євросоюзу – як Юрій Андрухович. І я б хотів побажати країні, щоб вона брала приклад з мене, і вона буде такою ж успішною, як і я. І все буде в неї добре. Але вона, країна, не хоче з мене цього прикладу брати і, мабуть, має на це право. І тепер я значно стриманіший. Я також включився у те, щоб запропонувати країні щось краще й інше, але воно провалилося. Ось і я мушу бути тепер скромнішим.
У часи Радянського Союзу телепрограма «Клуб кіноподорожей» із картинками із Заходу сприймалася як «марсіанські хроніки». Ми прожили 20 років відносно вільного пересування людей через кордони та вільного обігу інформації, але в нашому суспільстві усе ще лишається дуже висока резистентність до європейського шляху розвитку. Чому? Може, ми не європейці?
Ну нехай вони ще декілька резолюцій про Бандеру приймуть, то підтримка євроінтеграції суспільством ще більше впаде. Тоді і я відмовлюсь. (Посміхається.)
Юрій Андрухович одного разу вже виступав з трибуни Європейського парламенту. Якби випала нагода сьогодні виступити перед євродепутатами, що б ти їм сказав?
Як людина, яка пише, я попросив би кілька тижнів, щоб підготувати свій текст виступу перед парламентом Європи. Сказати є що. Але, перед усім, говорив би про велику історичну несправедливість щодо України. Я б не оминув і ситуацію з пунктом по Бандері. Я сказав би їм, що як людина ліберальних переконань я не надавав би «Героя України» Бандері, бо особисто для мене під знаком запитання його однозначна приналежність до українського пантеону. Але якщо у межах суверенної держави таке рішення вже прийнято, то не варто було робити те, що вже зробив Європарламент. Бо тепер це виглядає як історична помста польських націоналістів українським націоналістам. А в світлі історії, що двох братів Бандери в концтаборі Аушвіц убили саме польські наглядачі, ця ситуація взагалі набуває смердючого колориту. Тому окреслив би їм це все як дуже серйозну драму, як дуже складну й трагічну історичну проблему і попросив би їх ще раз серйозно подумати.
А чим собі пояснюєш подвійні стандарти, які почали відкрито сповідувати щодо України? Центрвиборчком ще веде підрахунки, ще спостерігачі не звітували про порушення, суди не розглянули оскарження, а європейські лідери вже вітають та легітимізують нову українську владу.
У нас країна об’єктивно розполовинена по базовому принципу – куди цій країні далі йти. Ця невизначеність набула форм жорсткого протистояння. У часи Кучми цей конфлікт був дещо прихованим, і ось він з 2004-го перейшов у форму жорсткого протистояння. Я припускаю, що між Росією і Заходом досягнута певна домовленість, яка для нашої країни з її невизначеністю передбачає дуже довгий час саме для пошуку цієї визначеності. Нам влаштована така «гойдалка». Коли в Україні перемагає прозахідний політик – Захід від нас дистанціюється і каже: «Ні. Ми вас не хочемо». Коли перемагає проросійський – Захід каже «very welcome». І таким чином ці два полюси – ані Захід, ані і Росія – не отримують всієї України остаточно.
Уявімо: зараз лунає дзвоник і голос в трубці каже: «Юрію Ігоровичу, вас вітає президент України Віктор Янукович. У мене до вас пропозиція – напишіть національну ідею для цілої країни, для об’єднання країни».
Почну з того, що згубною є сама ідея думати про національну ідею. Національна ідея – це такий собі винахід російських філософів початку ХХ століття, і з чимось таким «носяться» лишень в Росії. Чому б ми мали їх наслідувати?
Якщо нова владна команда проведе часткові реформи і забезпечить людям «російський пакет», тобто – дещо вищі зарплати і соцпакет в обмін за згортання різних свобод слова та виборів і різних євроінтеграційних процесів, чи українське суспільство прийме ці правила гри: ви правите, а ми регулярно їмо і не втручаємося?
Такий розвиток ситуації зараз ймовірніший, ніж будь-який інший. Уся моя надія на те, що усі ці так звані «реформи» влади не будуть успішними. А отже підвищення соціального рівня і добробуту не буде.
Зазираємо у 2015-й. Юрій Андрухович не йде вибирати, голосує «проти всіх» чи визначає для себе нового лідера?
Я не бачу ефективності у голосуванні «проти всіх», крім особистого морального задоволення, яке для мене теж сумнівне. Хоч і набридло обирати «менше зло», але іншого вибору у нас немає. У нас екзистенційно завжди вибір «меншого зла». Тобто, у 2015-му я голосую за «менше зло». (Сміється.) Хто тоді – я ще не знаю, а на сьогодні це були б БЮТ і Тимошенко.
Аудіопростір вулиць галицьких міст свідчить, що темпи русифікації Галичини «стахановські». Отже, проект повернення України в «Русский мир» може бути успішно завершеним?
Автори цього проекту про всяк випадок Галичину з нього виключають. Доктрина включає решту регіонів України – за винятком трьох західних областей і, ймовірно, Волині, хоча ставка робиться саме на Московський патріархат. Хоча патріотичний світогляд там історично значно вищий, ніж на Буковині чи Закарпатті. Сепаратизм і розкол – це препоганий сценарій, але найгірший – саме реалізація проекту «Русcкий мир». Треба було таки користати з шансу у 2004-му і дати Донбасу можливість відділитися.
Юрій Андрухович став прихильником «ПіСУАРу»?
Ми собі вважали, що «Схід і Захід – разом», і з цієї ейфорії нам таки треба вибиратися. У реалізації проекту «Русский мир», якщо дивитися державницько й серйозно, з’явився потужний гравець. Це – патріарх РПЦ Кирило. Церковну структуру очолив насправді політик, а не монах, не людина церкви, а людина великої політики. І він буде значно успішнішим, ніж Путін і Медвєдєв, чия історична місія – переведення Росії в стан держави-агресора. Але історія не терпить перекосів, на будь-яку дію авантюрного плану, як оця доктрина, завжди виникає контрдія, якої ніхто не очікує. Я думаю, що через якесь таке «очищення» ми все-таки мусимо пройти, бо інакше у нас ніколи не складеться державна ідентичність.
Довідка: Юрій Андрухович – поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Віце-президент Асоціації українських письменників. Твори Андруховича перекладені польською, англійською, німецькою, російською, угорською, фінською, шведською, іспанською, чеською, словацькою мовами. Автор п’ятого українського перекладу шекспірівського «Гамлета», а також книжки перекладів американських поетів-бітників, перекладів польської, німецької та російської поезії.