Все публикацииПолитика

Історія української Евіти Перон. Осінній наступ опозиції

22 серпня 2002 року Юлія Тимошенко звернулася з відкритим листом до Леоніда Кучми: „Ви один з когорти тієї різновидності президентів, які за весь термін свого правління, а фактично за два терміни, не виконали жодної даної народу обіцянки. Подолайте хоч раз у житті і без жалю відкиньте будь-які ілюзії стосовно власної здатності керувати державою. Якщо ви наважитеся на цей крок, якщо підете з посади самостійно, то я, народний депутат Юлія Тимошенко, яку називають вашим головним опонентом, стану вашим захисником. Я зроблю все, аби ваш пенсійний спокій і добробут не були порушені”.

На 16 вересня об´єднана опозиція намітила акції протесту у Києві, на Європейській площі. З цього мітингу мав початися осінній наступ опозиції у 2002 році. Чимало скептиків говорили про те, що опозиції навряд чи вдасться Наводилися аргументи: а) вересень – традиційний час збору врожаю, і навряд чи населення покине городи та дачні ділянки задля висловлення невдоволення існуючим ладом; б) Президент може завбачливо „випустити пар” - наприклад, Генеральна прокуратура може заявити про розкриття таємниці вбивства Гонгадзе, може бути відправлений у відставку Віктор Медведчук, може бути змінений уряд тощо; в) Віктор Ющенко до останнього моменту так і не підписав угоду про спільні дії всіх опозиційних сил; правда, за нього це зробив Роман Безсмерний, його найближчий соратник, але все-таки, підпи Безсмертного - це не підпис Ющенка...

Українська історія знала лише один приклад успішної ліво-правої опозиції: Директорія УНР у 1918 році. Тоді проти гетьмана Павла Скоропадського об´єдналися як ліві (Петлюра, Винниченко), так і праві (Андрієвський, Швець, Макаренко). Спільними зусиллями гетьмана було скинуто. Очевидно, на повторення цього політичного кроку сподівалися ініціатори нового осіннього наступу опозиції.

16 вересня 2002 року на Європейській площі вдалося зібрати небачені кулькість народу. За даними міліції, чисельність мітингуючих досягла 30 тисяч чоловік. За даними опозиції – понад 100 тисяч. Вся площа, вулиці, що прилягають до неї тапагорби в районі парку Дружби Народів були заповнені людьми. Об´єктивний підрахунок показував, що людей не могло бути менш як 50 – 60 тисяч. Таких велелюдних миітингів не вдавалося зібрати з часів революції 1989 – 1991 років. Усі лідери опозиції включно з Ющенком, який, напевне, не сподівався на таку масу народу) підписали звернення до Президента, якому засуджували існуючий режим.

Відомий політолог та політтехнолог, що стояв біля мене, сумно пожартував: „Тепер варто було би знайти якогось чиновника з сорокарічним стажем, ярого прихильника Кучми, який би здійснив вдалий замах на Ющенка. Проблема президентства Юлії Тимошенко була би вирішена за кілька хвилин – за стільки, за скільки цей натовп міг би добігти до Адміністрації Президента”.

Народ і справді був наелектризований. Сам Президент завбачливо виїхав з Києва до Одеси – нібито для зустрічі з президентом Румунії Іоном Ілієску. Натовп демонстрантів рушив на вулиці Банкову, до Адміністрації Президента, де спорудив наметове містечко. Народ був сповнений рішучості чекати на повернення Кучми, аби вимагати від нього відставки. Юлія Тимошенко також залишилася у наметовому містечку, показуючи приклад іншим.

Уночі наряд міліції прибув на вулицю Банкову і розпочав демонтаж містечка. І хоча - за свідченнями очевидців – міліція поводила себе толерантно, Юлія Тимошенко намагалася відстояти право на існування наметового містечка. Для цього їй довелося навіть вдарити по обличчю одного з міліціонерів, який, за її словами, надто брутально поводився з маніфестантами. Проте наметове містечко було згорнуто. Маніфестантів розігнано. Акція скінчилася...

24 вересня опозиція знову переходить у наступ. Цього разу група народних депутатів від опозиції входять у приміщення Першого каналу Українського телебачення і вимагають надати їм прямий ефір. Президент Національної телерадіокомпанії Ігор Сторожук починає переговори з опозицією, проте опозиція (в тому числі і Юлія Тимошенко) блокує студію, з якої має виходити випус новин. Замість новин глядачі мають змогу насолоджуватися витягненими з нафталіну документальними фільмами та стрічкою з написом: „Шановні телеглядачі! Через захоплення і блокування студії представниками опозиції програма УТН не може вийти в ефір”.

Ця стрічка була ще однією помилкою влади. Практично одразу ж з усієї України у штаби опозиції посипалися дзвінки: „Це що? Керівництво до дії? Сигнал? Нам також захополювати телецентри?”

Потім ще протягом місяця телецентр охороняли посилені наряди міліції. Якось, задавшись питанням про приблизну кількість міліції, я провів підрахунок: від контрольно-пропускного пункту до другого поверху телецентру я нарахував 58 озброєних охоронців порядку!

Ще за кілька днів група народних депутатів від опозиції вирішила увійти в Адміністрацію Президента, аби віч-на-віч поспілкуватися з Леонідом Кучмою. Прохід на четвертий поверх Адміністрації, де властиво і знаходиться кабінет Президента, опозиції було перекрито. Депутати вирішили не покидати приміщення доти, доки не відбудеться аудієнція. Для того, аби все-таки зустрітися з Президентом, довелося заночувати прямо у приміщенні Адміністрації. Опозиціонерам намагалися відключити воду, влада намагалася очистити приміщення і навіть погрожувала силою – проте марно. Вранці Президент України вирішив прийняти делегатів від опозиції.

Делегати, увійшовши у кабінет до Кучми, зачитали йому зверення з вимогою добровільно йти у відставку. Кучма відрізав: „Ніколи!” Здається, ситуація вдовільнила обидві сторони: опозиція визнала здобутком те, що вдалося поговорити з Президентом, Президент визнав перемогою те, що він не погодився на вимоги опозиції. А Україною почав гуляти анекдот: „Опозиця втретє штурмом здобувала Адміністрацію Президента, підходила до дверей кабінету і ввічливо стукала. „Хто там?” – лунав з-за дверей голос Кучми.- „Це ми, демократична опозиція!” – „А що вам потрібно?” – „Хочемо вручити Президенту вимоги щодо його відставки” – „А його немає”. Опозиція розверталася і йшла геть. Ось так злочинний режим Кучми обдурював український народ і світове співтовариство”.

Після цього акції опозиції пішли на спад. Захоплення Адміністрації стало найвищим піком діяльності опозиції в Україні.

30 жовтня соратники Юлії Тимошенко по блоку, Петро Толочко та Сергій Правденко, заявили про свій вихід із фракції БЮТ у парламенті. „В боротьбі з Президентом опозиція переступила грань і перейшла до боротьби з державою”, - заявив Правденко. – „Якщо опозиції потрібно все навісити на Президента, і при цьому розтоптати Україну, то я не знаю, до чого можна так дійти... БЮТ все більше займає нішу Наталі Вітренко і на цьому скінчить”.

Академік Петро Толочко поянює свій вихід з БЮТ просто: „Коли я був у Росії, дізнався по телебаченню, що під час мітингу Юлія Тимошенко сказала, що Кучма заслужив на долю Чаушеску. Як же це так – вбити людину без суду? Їхав до Києва неспокійний. Зустрівся з Юлією. А вона сказала твердо: „А що, Петре петровичу, Кучма такого не заслуговує?” І подивилася на мене поглядом, від якого стало моторошно”. Слідом за цим фактом з´явився лист Петра Толочка, у якому він звинуватив Тимошенко у використанні неприпустимих методів діяльності. Це викликало скандал в опозиційному середовищі. Ряд депутатів-членів фракції БЮТ вирішили покинути середовище Юлії Тимошенко...

Польська журналістка під час розмови з Петром Толочком запитала: „Ви не бажаєте розмовляти зі мною про Юлію Тимошенко не з джентльменських міркувань. Ви її боїтеся?”. Академік відповів щиро і просто: „Так. Саме так!”

Вихід депутатів із фракції БЮТ у парламенті свідчив про настання кризової смуги. Юлія Тимошенко вже не могла похвалитися новими здобутками. Вона багать чого втратила. Її рейтинг досягнув піку, за яким міг бути тільки спад. У фракції склалася ситуація, коли з 18 депутатів 4 були членами „Собору”, а Анатолій Матвієнко мав слабку прив´язку до фракції і мав власні амбіції. Якби він піддався на пропозиції, які лунали з табору „Нашої України”, то фракція БЮТ зменшилася б до катастрофічного розміру – 14 чоловік. А ще нестабільність виявляли Василь Онопенко та його саталіти... Тоді би довелося йти на поклін або до соціалістів, або до Ющенка. Звісно, була примарна надія на те, що вдасться перетягти на свій бік „нашоукраїнських” опозиціонерів, які висловлювали невдоволення політикою Віктора Ющенка та його оточення – Тараса Стецьківа, Тараса Чорновола та Володимира Філенка. Але ця надія так і не увінчалася успіхом: суперечності нашоукраїнських радикалів та Тимошенко були не менш гострими. Плюс закінчувалися кошти. БЮТ кинула чималі ресурси на організацію осіннього наступу опозиції, і тепер доводилося констатувати: бюджет було серйозно підірвано. В умовах, коли влада почала тиснути на бізнес, близький до БЮТ чи контрольований членами БЮТ, а міфічної допомоги від Заходу годі було чекати, перспективи блоку виглядали доволі туманно.