ГоловнаБлогиБлог Олега Грицаєнка

На стадіоні

Нам пощастило (або не пощастило - в залежності від висоти дзвіниці, з якої дивишся) жити в епоху змін світового масштабу. 

Через 15-20 років світ пройде крізь період турбулентності й вийде на нову спіраль розвитку. Той, хто вже сьогодні замислються про те, яким буде цей новий світ, отримає більше шансів на перепустку до майбутнього.

Фото: president.gov.ua

Ми, українці, - розумна та розважлива нація - маємо такий шанс. Але, на жаль, ми мало віримо в себе.

У тренінгах з психології успіху перший крок полягає в тому, що людина повністю бере на себе відповідальність за своє життя. Рішуче відмовляється звинувачувати суспільство, долю, оточення у власних провалах.

Українці, не мавши власної держави, ніколи й не гадали, що це є взагалі можливим – просто самим визначати якість власного життя. Практично всі перші 18-20 років нашої зовнішньої політики – це відчайдушна боротьба незрілої й несамостійної нації, викинутої з відносно комфортного СРСР, за те, щоб знайти собі новий СРСР, в якому можна було б не несучи відповідальності, сито жити у достатку.

Зрозуміло, що новий СРСР шукався переважно на заході. Але й опозиція західному вибору, будучи дзеркальним відображенням своїх опонентів, не пропонувала нації нічого, крім тієї самої зовнішньої опіки як магічного засобу вирішення всіх українських проблем.

Пам'ятаю, свого часу мене обурив давно забутий епізод 2005 року: Віктор Ющенко веде в школі відкритий урок, розповідає дітям про Ярослава Мудрого - мовляв, князь цей був "тестем усієї Європи", поріднився з усіма тодішніми європейськими монархіями.

Яскравий приклад несамостійного мислення: історичне значення великого правителя, який возніс на недосяжну ще багато століть потому висоту могутню київську державу, який воював із самою Візантією - наддержавою того часу, еталоном у культурі, ідеології, законах, релігії й іншому, - увесь масштаб цієї людини звівся до видачі заміж дочок в Європу!

Дійсно, видавав Ярослав дочок заміж за європейських принців, але той, хто знає історію, пам'ятає: принци ті здебільшого були вигнанцями, позбавленими трону і батьківщини. Шкода їх було великому князеві-християнину, надавав він їм притулок у Києві, а ті й закохувалися у розумних, красивих і чудово вихованих київських князівен... І ніякої слави на надавала тоді спорідненість із бідними, учора ще напівварварськими монархіями заходу Європи...

Сьогодні ж мусимо щиро подякувати Європейському Союзу за його найважливіше рішення щодо України - відмову в перспективі членства. Оця стійка відмова врешті решт призвела до розуміння: нового СРСР вже не буде. Україні належить самій вирішувати власну долю.

Рано или поздно она найдет свое место в ЕС. Украина является членом Совета Европы с 1995 года, она уже сотрудничает с ЕС по многим параметрам. После того, как будут решены многочисленные проблемы с селективным правосудием, несоблюдением прав человека, можно будет говорить о перспективе кандидатства

— Рене Руке, вице-президент ПАСЕ

Проте поява на сході Митного союзу – потрібно визнати, досить успішного проекту неідеологічної, суто економічної інтеграції трьох країн на добровільних засадах - несподівано посилила "боротьбу" за Україну. ЄС раптом зрозумів, що втратити сьогодні Україну означало б зазнати потужної зовнішньополітичної поразки. І вже навіть уповноважений з питань Росії уряду Німеччини Андреас Шокенхофф каже: інтеграція України в Митний союз - це не блеф.

Для Росії, до речі, ставки не настільки високі. З точки зору Москви йдеться не про безповоротне входження України в Євросоюз, а лише про асоціацію та зону вільної торгівлі, з приводу конкретного часу набуття якими чинності ще, власно, немає чіткої визначеності. І тим не менше, Росія теж включилася у гру – виходячі з власних інтересів.

У цій ситуації багато українських політиків та експертів нагадують мені уболівальників, що сидять на трибуні і голосно вболівають за одну з двох команд, західну та східну, які з азартом грають на футбольному полі. Але ж футбольне поле-то - це і є Україна! І у нас є своя футбольна команда, між іншим, може й не така досвідчена, але, тим не менш, своя. І є свої інтереси, а значить - і своя гра!

Дивно та кумедно було чути, як деякі коментували безсумнівний успіх останнього Саміту Україна - ЄС в такому дусі: ось напружимося ще кілька місяців, підпишемо Угоду про асоціацію і все: втекли від Москви, ЄС бере Україну під своє крило, ще не СРСР, але такий собі передбанник вимальовується ... Двері на схід голосно і з брязкотом зачиняються...

І тут - бац! - Янукович їде до Москви, говорить про ГТС, про формулу співпраці з Митним союзом, про приєднання до його документів. Уболівальники на трибуні хвилюються: знову розворот, знову інтеграція на схід, хоча ще тиждень тому всі говорили лише про Європу.

Уболівальникам невтямки, що Україна вже виросла з коротких штанців і в неї є інші опції вибору, ніж просто мовчки вибрати одну з чужих команд на поле і до неї приєднатися.

А щодо Митного союзу вболівальники чомусь не розуміють простої речі: жоден політик жодної країни не може ігнорувати ринок, на якому його країна має 60 мільярдів доларів товарообігу за рік. Так само як жодна країна не може ігнорувати ринки Європи, Китаю, інших країн БРІКС.

Уболівальники не розуміють, або не хочуть розуміти, що європейська модель реформ - а в цьому, за великим рахунком, зміст політики європейської інтеграції - чудово поєднується з самими різними торговими режимами з різними країнами і торговими об'єднаннями.

Свобода, людська гідність - це загальносвітові цінності. Демократія, толерантність - цінності переважно європейські, хоча й не тільки.

А торговий режим, ставки митних зборів, нетарифні обмеження або їх відсутність - не цінності у жодному розумінні. Це - робочі інструменти, що допомагають збільшувати ВВП, створювати робочі місця, підвищувати сукупний дохід і, як наслідок, вирощувати прошарок громадян, які вже задовольнили первинні матеріальні потреби і по праву замислюються про такі речі як якість соціального життя, державного управління та послуг, демократія і реалізація людських свобод. На превеликий жаль, демократія не вирощується постановами євросамітів – для неї потрібен гній у вигляді достатньої суми грошей в гаманцях достатньої кількості громадян.

Україна тільки-тільки, досить обережно і виважено, починає власну гру. Ми ще йдемо в тумані і в напівтемряві навпомацки шукаемо свій власний шлях. Ми ще не навчилися ставити цілі - вони у нас по більшій мірі або занадто преземлені, або недосяжні. Але ми вчимося. Не будемо вчитися – в тому числі й на власних помилках – сидітимемо далі та пасивно лузатимемо насіння на трибунах у світі, який будуть навколо нас і за нас формувати інші.

І ще одне. Як відомо всім шанувальникам саги про Гаррі Поттера, для того, щоб у битві викликати заклинанням "Експекто патронум" магічного покровителя, необхідно було максимально зосередитися на найщасливіших спогадах життя. Українцям дуже потрібен свій "Патронус" - світла мета, яка впевнено поведе націю у повний небезпек світ майбутнього. Тільки для цього потрібно відкинути звичку постійно скаржитись на долю та підступних сусідів і озброїтися твердим усвідомленням того, що ми в минулому не лише страждали й завжди були жертвою, але й перемагали, і творили, і подавали приклад іншим. Це і тепер цілком нам під силу.

Олег Грицаєнко Олег Грицаєнко , Експерт-международник
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram