Приблизно половина лікарів-учасників проекту - “бойові”. Як і координатор проекту Олександр Гагаєв, який до війни був менеджером-управлінцем у Києві, потім спорядив медичний автомобіль і - опинився в ПДМШ. Був у Пісках і на дебальцевському напрямку. Загалом провів на Сході 4 ротації (одна ротація - один місяць).
- Наше завдання на Хмельниччині - обстежити найвіддаленіші села, деяких з них нема на карті, їх не бачить навігатор. Лікарі в ці села не потрапляють взагалі, або потрапляють рідко. І люди живуть собі - городи, корови, колгоспів нема, тож кожен має сам забезпечити своє виживання. На здоров'я вони особливо не зважають, ну, щось боліло - переболіло.
За два місяці (почали 28 вересня) 11 бригад ПДМШ мають провести обстеження у близько 500 селах Хмельницької області. Офіційна назва проекту - “Здорова громада”.
Людмила та “Чех”
Наша давня знайома лікар-терапевт Людмила Глиняна, що варить найсмачніший в світі борщ і взагалі чарівна жінка, стала місцевим медичним світилом. Люди дізнаються, де в неї буде прийом сьогодні, та приїздять з інших сіл. Вчора навіть з сусідньої області - Житомирської - прибули пацієнти.
- Але мого борщу тут нема! - одразу повідомляє Людмила, побачивши кореспондентів LB.ua.
- Ну все, тоді ми вертаємось до Києва!
З ПДМШ в Артемівську Людмила відбула три ротації. Влітку відпочивала, лікувалася, а восени приєдналася до нового проекту.
Сьогодні в неї третій вихідний за півтора місяці.
- Тут теж передова, - каже лікарка. - Стільки людей нелікованих, недіагностованих.
В бригаді працює двоє - професійний лікар і парамедик чи медсестра. Лікар робить електрокардіограму на кардіографі та пояснює результат пацієнту, парамедик/медсестра міряє тиск, робить аналіз крові на цукор.
Якщо під час обстеження виявляється, що людина в критичному стані (наприклад, у неї інфаркт, а вона при цьому зранку поралася на городі і збиралася поратись далі) - добровольці викликають швидку. За час роботи проекту було вже близько 10 таких випадків.
Людмила Розповідає, що стан здоров’я місцевого населення напряму залежить від совісті фельдшера. “Є небайдужі люди. А є такі, що навіть нас пускати не хотіли. Одна мені кричала: “В нас храмовий празник завтра! Ніхто до вас не прийде! Я качки патраю, а ви оце приїхали!”
- Я бачила фельдшера, їй 75 років, вона з 1957 року працює. Я її питаю: уколи у вєну можна призначити? (Фельдшер має виконувати призначення лікаря - прим. LB.ua) Вона відповідає: ви знаєте, я коли закінчила училище, нас у вєну не навчили колоть. Тобто, людина весь вік пропрацювала, і їй це не було потрібно. Каже: “Коли я приїхала сюди, у селі було 1000 людей, а зараз 155. Уявляєте, скількох я похоронила?”.
Ідея загального обстеження полягає у тому, щоб перевірити побільше молодих людей, які ще не “попадалися” лікарям. Так можна виявити захворювання на їх початкових стадіях, коли вилікувати їх простіше й дешевше. Проте приходить багато людей, які вже знають свої хвороби - перевірити діагноз, поскаржитися на те, що ліки не допомагають, та й просто поспілкуватися з фаховими лікарями, не залишаючи рідного села.
- До нас на обстеження зазвичай приводять кардіологічних хворих, гіпертоніків, людей з цукровим діабетом. Я кажу: “Люди добрі, вони ж вже обстежені, отримали призначення від лікарів і лікуються по якійсь схемі!” Тому ми намагаємося обстежувати школи - і дуже часто, на жаль, діагностуємо серйозні захворювання у дітей.
Медики розповідають: аби залучити людей, треба особливо наголошувати на тому, що обстеження повністю безкоштовне і доплачувати ні за що не доведеться. Також з великою повагою люди ставляться до того, що їх обстежують лікарі з АТО.
Зі своїм напарником Людмила познайомилась на Сході. Павло родом з Франківська, 14 років жив у Чехії, вивчився там на програміста і працював собі, а далі як у всіх - почався Майдан.
- Я зрозумів, що вже більше слідкую за подіями в Україні, ніж за подіями в Чехії. І навіть про те, що відбулося у Чехії, дізнаюся з українських новин. 8 грудня 2013 року я приїхав на Майдан, знайшов там багато хороших людей. Вирішив залишитися в Україні. І тут почалася війна.
Павло цікавився медициною. Але оскільки медичної освіти не має, то перші дві ротації в ПДМШ був водієм, потім навчився надавати екстрену допомогу та “відтрубив” ще дві ротації вже парамедиком. І от - другий місяць разом з Людмилою обстежує Хмельниччину.
Днями бригада Павла та Людмили повторно виїжджає в одне з сіл Славутського району - на прохання тих, хто не прийшов на обстеження першого разу, але потім усвідомив свою помилку. “Школа просить - кажуть, що директор обіцяє нам дати пачку паперу, аби ми тільки приїхали”, - сміється Людмила.
Я навіть не уявляла, до якого відчаю доведений цей народ, - каже лікарка. - Заїхали в один район, окраїна, нема сімейного лікаря. Я роблю призначення, жартую, працюю. Бабуня під 80 років підійшла мені руки поцілувала. Потім друга. На третій я вже розплакалася, що ви робите, люди добрі? Я їм приділяю всього 2-3 хвилини лікарської уваги, але вони цього роками не бачили.
Людмила приймає інколи по 100 людей на день - працює допізна.
- Було таке, що сімейний лікар вже пішла, а я сиджу приймаю. Мене хтось з пацієнтів питає: а ви чого залишились? Я кажу: ну хоч комусь же ці люди мають бути потрібні.
Софія та Гена
Переїжджаємо через аварійний міст (кам’яний з дерев’яним настилом посередині, вочевидь, середина кам’яного моста обвалилася) і опиняємось у селі Панівці Кам’янецького району, що складається з трьох частин, розташованих серед пагорбів одна під одною.
Поки ми виходимо з машини, до будівлі фельдшерсько-акушерського пункту (надалі ми називатимемо ці установи страшною абревіатурою - ФАП) повільно крокує старенька бабця.
Самотніх чомусь видно одразу. Я намагалася зрозуміти, як ця самотність з літних людей виглядає назовні і стає усім помітною. Мабуть, вона – у неквапності, у відсустні жаги встигнути все ж таки виховати недовихованих дітей та нагодувати нарешті як слід онуків.
Та з бабцею ми познайомимося пізніше.
У Панівцях сьогодні ведуть прийом Гена та Софія, обидва були з ПДМШ у зоні АТО. Гена - парамедик, хоча ще нещодавно він працював на виробництві в Маріуполі. В ПДМШ традиційно прийшов як водій, а потім навчився надавати невідкладну допомогу.
Робота тут і там відрізняється. Там все ж була агресія у людей, особливо в літніх, хоча вони й зверталися до нас від безвиході. Якщо чесно, ми навіть не їли те, що нам місцеві приносили на подяку. Стереглися. Тут до нас ставляться дуже добре. Але ситуація зі здоров’ям тут навіть гірше, ніж на Сході - бо там є волонтери, є медики, а тут нічого нема.
Гена розповідає, що пацієнти надають велику увагу ціні ліків - беруть найдешевші (те саме нам казала й лікар Людмила Глиняна - вона бабусям намагається виписувати недорогі, але дієві вітчизняні препарати - LB.ua). Також у ФАПах існує велика проблема з тест-смужками для глюкометра - сам глюкометр у селі зазвичай є, але на смужки гроші ФАПу не виділяються, а коштують вони дорого.
- Це велика проблема для тих, у кого цукровий діабет, - ділиться Гена.
Дивитися, як він працює - одне задоволення. Це зовсім не схоже на роботу медичної сестри, наприклад, у районній лікарні. Професійні медсестри діють механічно, мовчки, інколи навіть не дивлячись на пацієнта. Гена ж - сама дбайливість. Ніжно бере руку чергової бабусі та дуже зосереджено проколює палець. Видно, що він не недооцінює свою роботу. Так само уважно заміряє тиск.-
- 200/105, як ви почуваєтесь?
- Двісті? А, ну це ще нічого, а от коли було 240, то за вухами тріщало.
- Може крапельницю мені дать? - звертається до Гени інша пацієнтка.
- Навіщо?
- Ну, може, дать?
- Навіщо?
- Ну не знаю, може, дать?
Гена хитає головою. Він каже, що між мешканцями зони АТО та Хмельниччини є дещо спільне - політична і громадська пасивність.
“Ми живем тут як живем, нам нічого не треба змінювати, нас все влаштовує”. Правда, ми спілкуємося більше з літніми людьми, молоді менше приходить, та й взагалі молоді мало. Зате дуже швидко працює сарафанне радіо - перший прийшов, подивився, що тут, розказав всім родичам і знайомим, і вони вже теж у нас”, - розповідає Гена.
У селі мешкає 1008 осіб. “Цього року 12 дітей народилося і померло 12 старих”, - каже фельдшер Оксана. Крім неї, в селі працює акушер Максим. Місцеві, правда, називають його “лікар” - схоже, що він надає їм усю медичну допомогу, яку лише може. Одна бабуся навіть просила його замість неї запам’ятати, що їй каже лікарка.
Молода і подібна до валькірії Софія - лікар загальної практики, родом з Тернополя. Напередодні вона багато розказувала про місцевих пацієнтів, скаржилася, обурювалася, сердилася:
- Уявляєте, приходить жінка, в неї на руці чорна пляма, з якої сочиться рідина. Дуже схоже на меланому. Я питаю: “Ви взагалі показували руку лікарю?”. А вона мені: “Ой, я так боюся операції…”
Софія робить розпачливий жест руками. У ФАПі підтверджується моя здогадка, що лікар вона дуже чуйний і небайдужий.
- Чому ви перестали приймати ліки?
- Бо наче краще стало.
- Ви ж розумієте, що тиск не лікується? Вам треба пити ліки кожен день, аби він не підвищувався. Зараз я випишу вам дешевші ліки, але ви їх приймайте постійно, - Софія докладно пояснює літній жінці, “що від чого”, які наслідки можуть бути, якщо відмовитися від ліків.
Софія, як і Людмила, призначає лікування, хоча формально не має на це права - призначення має робити лікар, який постійно наглядає за пацієнтом. Але оскільки сімейні лікарі в цих селах з’являються рідко і компетенція їх часто залишає бажає кращого, по совісті волонтерки не можуть лишити селян без призначень. “Роблю призначення на свій страх і ризик”, - похмуро коментує Софія.
З ліками в селі біда - аптеки нема.
- А де ж ви їх берете? - питаю у черги.
- Діти з Кам’янця привозять.
- А якщо дітей нема?
Лідія Матвіївна
83-річна Лідія Матвіївна за ліками їздить сама в Кам’янець на автобусі. Хоча ходить вона з паличкою, дуже повільно, намагаючись не наступати на хвору ногу. Принесла лікарці-волонтеру свій рентген.
Сидячи в черзі до лікаря, жінка розпереживалася.
- Скажіть, що мені робити, - благально звернулася до мене. - Вона (лікарка) так швидко говорить, а я ж погано чую, я нічого не зрозумію!
- Добрий день! - дуже голосно гукає Софія, яка почула нашу розмову. - Не хвилюйтеся, я буду говорити так, що ви зрозумієте!
- Ой, це не до мене, це до хірурга, - каже Софія, коли Лідія Матвіївна протягує їй рентген. Проте продовжує крутити рентген в руках і констатує: - У вас п’яткова шпора, це таблетками не лікується.
- Мені уколи робили (і, як казала нам пані Лідія, на ці уколи пішла вся її пенсія - LB.ua).
- Уколами теж не особливо. Хіба що рентгенотерапією. Ще можна спеціальну устілку у взуття. Хай ваші діти поїдуть у Кам’янець…
- Нема дітей, це в нас одінока бабуся, - підходить акушер.
- О…
Перед цим в коридорі Лідія Матвіївна розказувала мені, що чоловік її помер, як і обидва сини.
- Один ще коли був маленьким, а другого вбили на заводі, де він працював.
Я налаштувалася слухати довгу історію, але Лідія Матвіївна про дітей більше нічого не каже. Вона живе сама, питаю, чи нема у неї худоби.
Курчат купила восени, - раптом просяяла жінка. Видно, що замолоду вона була дуже вродлива, та й зараз від неї очей не відвести. - Вже по два місяці їм, такі гарні! Ніколи раніше таких гарних курей не бачила. Ходять всюди за мною. Ще є три коти і пес - ото й все господарство.
Вміст цукру в крові у Лідії Матвіївни в нормі, тиск трохи занизький (хоча односельчани її прийшли з тиском хто 150, хто 180, а хто й 220). Здається, це найздоровіший пацієнт, якого я бачу сьогодні в цьому фельдшерському пункті.
- Кардіограма у вас хороша! - радісно повідомляє Софія.
- Як хороша?
- Отак, хороша!
- Та ви що, я вже вмирати хочу, а ви кажете - хороша!
- Значить, не час вам ще помирати.
- Та в мене ж нікого нема. Я самотня, беззахисна, - бабця дивиться на всіх нас розгублено. В кабінеті тихо.
А що ж корови?
“І все ж таки, до чого тут корови?” - мабуть, обурюєтесь ви, подужавши півтексту, але так і не зустрівши ані згадки про рогатих. Тож мушу вже нарешті розкрити інтригу.
Справа у тому, що попри всю користь від обстеження - люди мають отримувати ще й лікування. Інколи стан їх здоров'я настільки поганий, що лікування потрібне термінове і в умовах стаціонару.
Тут-то корови й роблять свою чорну справу. Медики переповідають безліч діалогів на кшталт цього:
- Так, верхній тиск 240, зараз викличемо вам швидку, поїдете в лікарню.
- Ні, я не можу в лікарню, в мене інші плани - я завтра буду корів пасти.
Або:
- У вас свіжий інфаркт, вам потрібно в лікарню.
- А корову і кобилу я з собою візьму?
І люди відмовляються їхати до лікарні, бо худобу лишити нема на кого.
Я в такому випадку чесно кажу: “Ви можете ще пожити на радість онукам, а можете зараз взяти й вмерти. І ваша корова на вашому похороні навіть не мукне”, - супиться Гагаєв.
Звісно, головний ворог здоров’я - аж ніяк не корови. Це наші соціально-економічні реалії, за яких вижити людині в селі набагато важче, ніж у місті.
- Так шкода цих людей, - каже Василина (ім’я на її прохання змінене), медсестра з міста-супутника Києва. - Вони всі чимось хворіють, хто серцем, хто на діабет. Кажеш йому, що треба в лікарню, а він: “Нііі, я не поїду, в мене грошей нема”.
- В селах дуже мало чоловіків, - продовжує свою невеселу розповідь Василина. - Повимирали. Приходить один - цукор 45. Я кажу: зараз викличемо швидку. А він втік! Дружина його плаче. Каже, витратила всі гроші на його лікування, приходить до нього в лікарню - а він пляшку горілки за ліжком ховає.
Бригада Василини обстежувала мешканців Хмельницького району. Враження від нього у медиків залишились гнітючі.
- Здається, що близько до обласного центру, але доріг нема місцями взагалі. В ФАПах багатьох нема води, подекуди нема світла. Туалети на вулиці.
- Є райони, де все досить непогано з обладнанням - і глюкометри є, і доступ до кардіограми. А в Хмельницькому районі, як не дивно, навіть не знають про це обладнання. Складається враження, що сюди просто не доїхало те, що було закуплено державою для ФАПів, - висловлює припущення сімейний лікар, волонтер ПДМШ Денис Сриберко.
Розповідає, що у віддалених селах зустрічаються люди, які взагалі ніколи не були у лікаря.
- А нещодавно ми в Славутському районі бачили ФАП імені Андропова, уявляєте таке? В жахливому стані, в приміщенні сільскої ради - колишня колгоспна столова, здається, - розказує Денис Сриберко.
Величезна проблема сільских ФАПів - холод через економію газу.
Розповідали нам місцеві мешканці в Захарівці Хмельницького району, що якщо перевищити ліміт газу на місяць, то гроші за нього знімуть з фельдшера, в якого і так зарплата трохи більше тисячі гривень, - каже Василина. - І як просити пацієнта роздягнутися, якщо і в одязі холодно?
Та сама проблема з опаленням, кажуть медики, і в Ярмолинецькому районі. Ліміти різні - в одному ФАПі 10 кубів газу на місяць, в іншому 30. І встановлює їх центральна районна поліклініка, якій пункти підпорядковуються.
У якості прикладу найгіршого ФАПу медики-волонтери наводять ситуацію у селищі Лугове Ярмолинецького району. У ФАПі теж дуже холодно через ліміт газу, нема туалету, дороги в село теж немає, автобуси туди не ходять, на автобус мешканці ходять в сусіднє село через ставок і поле.
Парамедик Гена розказує, що 80% ФАПів у віддалених селах у дуже поганому стані. “Дуже холодно. Є заборона опалювати приміщення через економію газу від центральних районних лікарень. І, я думаю, хтось на цій економії виграє. Було б добре, щоб сільрада вирішувала це питання, а не лікарня в районі, бо це ж селу потрібен фельдшерський пункт”.
Далі буде?
Поки LB.ua гостював у проекту, лікарі-волонтери взяли відмітку у 20 тисяч пацієнтів. Планувалося, що стільки людей вони перевірять за два місяці проекту, але впоралися за півтора.
Сьогодні, 21 листопада, проект завершується проведенням у Хмельницькому обстеження кількасот переселенців зі Сходу та Криму.
Друзенко і Гагаєв сподіваються, що проект триватиме далі.
- Ми підіб’ємо підсумки, - говорить Друзенко. - За їх результатами будемо вирішувати з нашими партнерами - Першим національним аграрним кооперативом - чи будемо впроваджувати другу частину проекту: створення на Хмельниччині мобільних діагностично-лікувальних центрів з технологією телемедицини. Це коли, наприклад, сімейний лікар зможе з цієї амбулаторії зв’язатися через супутник з київським професором, переслати йому всі результати обстежень пацієнта та отримати консультацію щодо лікування.
Можливо, проект буде розширено на інші регіони. З Хмельниччини почали, бо ПДМШ має тут давніх партнерів - Перший національний аграрний кооператив, корпорацію "Сварог Вест Груп" та благодійний фонд “Зміцнення громад”, які погодились профінансувати таке масштабне обстеження місцевих мешканців.
- “Сварог” були одними з перших, хто перерахував на ПДМШ велику суму грошей - просто відмінили новорічний корпоратив, - розповідає Друзенко. - Співробітників у них багато, тому цієї суми вистачило нам на запуск.
- Рефлексія скрінінга буде, - каже Гагаєв. - Всі показники зняті, опрацьовані, буде зворотний зв’язок від ініціаторів дослідження (аграрного кооперативу - LB.ua). У них є мета створити страхову медицину, будуть людей брати на облік, створювати свої фельдшерські пункти. Я не можу за них відповідати, але вони казали нам, що будуть це робити.
Генадій дуже пишається тим, що за роботу в проекті лікарі отримають зарплатню (на війні вони працювали абсолютно безкоштовно) - за два місяці близько 24 тисяч гривень. На додаток до цієї космічної, на жаль, для українських медиків суми, їм оплачується харчування та проживання у готелі.
Як виявилось, все це коштує не так вже й дорого, бюджет всього проекту - менше 100 тисяч доларів. І за рахунок цього проекту ми не тільки зробили безпрецедентне за багатьма параметрами обстеження мешканців Хмельниччини, а й примудряємось підтримуввати нашу місію на Сході. Тобто, наразі ПДМШ-тил фактично утримує ПДМШ-фронт, - розказує Друзенко.
Каже, що гроші на проект завжди з’являються, коли вони дуже потрібні, “тому я зараз уже навіть перестав непокоїтись через те, де взяти гроші, хоча раніше страшенно хвилювався”.
До речі, щось схоже нещодавно розповідав в інтерв’ю LB.ua волонтер Ілля “Хотабич” Лисенко: “Парадоксально, але гроші з’являються саме тоді, коли вони гостро потрібні, і саме в потрібній кількості”, - казав він. “Хотабич”, як і Друзенко, бачить у цьому божественне провидіння.
Віктор
Нам знову щастить на ідеальний ФАП (точніше, щастить місцевим мешканцям). Біля гарненької будівлі у селі Гребенинка Славутського району стоять два велосипеди, на ѓанку кілька дерев’яних палок - аби літнім відвідувачам було простіше подолати сходи.
Заходимо всередину - тепло, свіжий ремонт, всюди вазони. З-за дверей, де ведуть прийом медики-волонтери, виходить жінка, озирається до лікарів і промовляє:
- Спасибі, дай вам Бог здоров’я, що ви до людей таку заботу проявляєте!
“Довольна, ще й очень, - відповідає баба Галя на наше традиційне питання. - Але й у нас і фельдшер дуже хороша, молодиця, так працює - молодчинка”. Фельдшера хвалять всі - кажуть, що приїздить на виклики і вдень, і вночі. (Правда, захват це викликає тільки в пацієнтів, колеги-медики у відповідь на цю історію з прикрістю запитали мене: “А ви знаєте, за яку зарплату вона працює вдень і вночі? За тисячу гривень має обслуговувати все село!”)
Знайомимося з фельдшером, про якого вже почули стільки хорошого - Світлана Михайлівна, молода й активна, уродженка Гребенинки. Вона саме розказує Гені Друзенко, що на рік на невідкладну допомогу ФАП отримує сім гривень на людину. Друзенко жахається, але фельдшер його не розуміє:
- Не всім же потрібна невідкладна допомога кожного року. Нам на найнеобхідніше вистачає.
В селі живе 260 людей. “Але в нас є початкова школа, цього року народилося 15 діток!” - хвалиться фельдшер Світлана.
Сьогодні тут працює бригада Віктора Беліловця - анестезіолога зі столичного Інституту урології, який також був з ПДМШ на Сході. Відчутно, що Віктор подумки ще не повернувся з війни, як і багато інших волонтерів (не тільки медиків). Розказує цікаві військові історії, зводить до війни інші теми, а літньому пацієнту повідомляє, що з його здоров’ям в розвідку не можна.
- Звісно, на Сході було цікавіше, там адреналін, - зізнається лікар. - Тут робота одноманітна, хоча дуже важлива і потрібна. Місцеві сприймають нас добросердно. Перший місяць, правда, думали, що це передвиборча кампанія. А коли ми не зникли після виборів, дуже здивувалися: “Як, ви ще тут?!”
Згадуємо історію, яку нам розповідала інша бригада - перед виборами Олександр Герега, партія якого брала участь у місцевих виборах, привіз у районні ФАПи нові вікна. Після виборів він забрав вікна назад - з тих сіл, які за його партію не проголосували.
Віктор жаліється на те, що всі пацієнти приймають одні й ті самі ліки, які часто їм протипоказані - ліпразід. “Головні ліки у Хмельницькій області”, - жартує Віктор.
Ми вже чули цю назву - Софія також пояснювала пацієнту з діабетом, що треба перестати приймати ці ліки. “При Богатирьовій збагрювали гуманітарку, годували всіх ліпразідом, - розказує Людмила Глиняна. - Він з сечогінним компонентом, протипоказаний нирковим хворим, діабетикам. Але його давали всім безкоштовно і всі його п’ють”.
Поки ми обговорюємо з Віктором таку корисну гуманітарку, кардіограф закінчує обстеження пацієнта - літнього чоловіка, якому не можна у розвідку.
Це незвичайний кардіограф - він розроблений в Національній академій наук України. Автор Ілля Чайковський та команда розробників надали ПДМШ 13 екземплярів для обстеження Хмельниччини. Серійне виробництво апарату ще не почалося. Суперапарат не тільки робить дуже точну ЕКГ, але й трактує її показники. Машина фіксує навіть психоемоційний стан людини.
- Ця машина дуже полегшує роботу лікарю. Дає три різновиди даних - для пацієнта загальні, для сімейного лікаря детальніші та для кардіолога - найбільш детальні. - пояснює Віктор, а далі звертається до пацієнта: - Іванович, з цією кардіограмою йдіть до вашого сімейного лікаря, а той вас хай направляє до кардіолога, щоб той лікував вас по трьох діагнозах: гіпертонія, порушення серцевого ритму та ішемічна хвороба серця.
На обстеження прийшла директорка місцевої школи.
- О, то ви весела жінка, мабуть? - питає Віктор у директорки, дивлячись результати обстеження.
Вона лише сміється у відповідь.
В коридорі вже не лишилося недіагностованих.
- Я в космос лечу, не вірите? - місцева мешканка Люба задоволенопоказує роздруківки кардіограми подрузі Ліді та лікарю. Віктор зупинився біля неї та пояснює їй принцип роботи кардіогрофа.
- Турбуються про нас, - задоволено каже Люба. - Дай їм Бог здоров’я.
Виходимо на ганок. Віктор розказує, як опинився на війні:
- Нині вже покійний командир батальйону “Київська Русь” Олександр Гуменюк, коли я запропонував йому свою кандидатуру, сказав: “Нашого врача ще не вбило, ми тебе не можемо взяти на посаду. Хіба що в мінометну батарею”. Я кажу: “Дякую, але я хочу людей лікувати”. Так я не потрапив у “Київську Русь”, а потім по телебаченню побачив сюжет про ПДМШ.
Поки ми прощаємось, пані директорка школи збігає по сходах, хутко сідлає один з двох велосипедів та зникає у синьому сільскому надвечір’ї.
