Щодо бою, схоже, вся Україна поділилася на два великих табори відразу ж після 12-раундної зустрічі Володимира та Олександра. Перші до перемоги Володимира не мають жодного відношення, але щиро пишаються нею і мріють мати хоч якесь відношення до цієї перемоги. Другі ж, саме тому, що не мають цього самого відношення, не вважають результат Володимира ”чистою перемогою” і вже два дні шукають якісь там дефекти.
Я себе відношу до перших. Мені вже хочеться, щоб перемога в боксі означала якийсь аванс для дипломатії між Україною та Росією, щоб перемога одного брата означала ще більше перемог другому, щоб було більше надій, що у нас в Україні є такі ті козаки, які навіть у стрессовій і не сильно дружній аудиторії, можуть спокійно і впевнено досягти унікальних результатів. Я, та яка не має жодного відношення до результату Володимира Кличко, відверто заявляю - дуже хотіла би бути хоч частинкою цієї перемоги.
А чого хочуть ті, хто критикує виконання гімну, говорить про те, що Повєткін негідний противник, що гонорар не такий, що стиль оборони та захисту дивний, що не там гра, не так говорив і т.д.? На мою думку, це не просто комплекс меншовартості, це чи не єдина можливість поставити своє ім’я поруч із ім’ям людини, якою пишаються мільйони. Особливо дратує, коли ті, хто самі не можуть і підтягнутися з 10 разів, починають видавати експертне судження про силу та точність ударів. Слухайте Повєткіна, він засвідчив: “Володимир був сильнішим”. А ні, то підіть і доведіть зворотнє саме Повєткіну.
Завершення минулого тижня мені дало досить надій, щоб і самій заспівати “Ще не вмерла ...”. Але також нагадало, що в нашій культурі так і залишається невіра в себе і пошук якихось псевдопричин для псевдокритики самих себе. Дуже скоро нам знадобиться весь позитив, щоб справитися із складнощами відразу ж після підписання угоди про асоціацію з ЄС. Може тоді ми навчимося вірити у можливість та чистоту своєї власної перемоги?