Все публикацииПолитика

“Інша Росія” та курси перекваліфікації

З самого початку збройної агресії московитів в Україні не вщухають дискусії з приводу того, що ж нам тепер робити з тією купкою громадян Росії, які лишилися осторонь 85%-го натовпу радісних ватанів-”завойовників” та засудили путінську криваву авантюру. Ця проблема не є аж такою важливою, поки нечисленні опоненти Путіна продовжують жити й писати викривальні пости в путінському тилу — успіхів їм та натхнення в цій нелегкій та невдячній справі. Інша річ, коли полум'яні ліберали та західники, нахапавшись путінізму по самісінькі гланди, не витримують та шукають притулок у ще більш потерпілій від Путіна Україні.

Юрко КосминаЮрко Космина, політичний оглядач LB.ua

Фото: echo.msk.ru

Попервах більшість співгромадян ставилася до таких політбіженців доволі поблажливо: все-таки найкращі уми Росії, люди, які не втратили людське обличчя попри геть несприятливе середовище, люди, не заражені вірусом московитства, вже точно не принесуть Україні більше шкоди, ніж немаленька кількість власних ватних політиків, ЗМІ та виборців. А якщо ще й ці незламні інтелекти долучаться до розбудови України... Утім, ця гуманна позиція за два останніх роки опинилася чи не в меншості — адже виявилося, що пригріті біженці аж ніяк не поспішають вливатися до українського інтелектуального середовища, зате, облаштувавшися зручніше, починають повчати добрих господарів, заводять пісню про “один народ” та й узагалі — замість будувати разом з нами Україну починають майструвати собі якусь “іншу Росію” на нашій канонічній території. Відтак знахабнілих гостей соціум готовий гнати з цієї території аж за поребрик, примовляючи “притомних росіян не буває” та “скільки кацапа не годуй — він усе одно русскім міром маритиме”.

Але помилковими, на жаль, тут є обидва підходи — і з однієї й тієї самої причини. Бо, як би нам не хотілося вірити в зворотнє, ліберальний російський антипутінський інтелектуал уміє лише будувати ту саму “іншу Росію”. Тож і робить він це не від величезної любові до немитої імперської екзистенції, не від зневаги до інших націй чи бажання накласти купу господареві на килим, а просто тому, що нічого більш корисного йому в житті навчитися не вдалося.

Справді, хто такий нинішній російський ліберал та антипутінець? Це зазвичай публіцист, журналіст, блогер, який чи не все своє свідоме життя писав тексти про можливість “іншої Росії”. Ця людина здобула популярність в російському інтелектуальному середовищі, зробила кар'єру “опозиційного мислителя” саме завдяки статтям, нарисам чи виступам про те, яким паскудним утворенням є Російська Федерація і як було би добре зробити її інакшою. Десятки років людина вкладала в цей контекст усі свої вміння й талант, підшукувала найвлучніші слова та добирала найяскравіших епітетів, аби створити ту “альтернативну Росію” принаймні в мізках своїх читачів та однодумців. Більше того, саме талант майбутнього біженця в такому альтернативному росієбудуванні й викликав повагу в українців, які побачили в російських опозиціонерах ситуативних союзників, — і саме завдяки цьому талантові ці опозиціонери й здобули той статус, через який їм тепер доводиться шукати притулку за межами суворої батьківщини.

Проблема втікачів у тому, що весь той видатний талант, усі напрацювання та здобутки за межами Росії не мають жодного застосування. І, потрапивши до України, ця цілком сформована особистість і реалізований професіонал доволі швидко починає відчувати себе стажером-початківцем — адже для сякого-такого розуміння внутрішньоукраїнського контексту росіянину й до Євромайдану треба було прожити тут щонайменше кілька років, а після 2014-го, коли свідомість українців зробила різкий стрибок “геть від Москви”, й десятка може не вистачити. Але сама думка про те, що тобі, визнаній зірці публіцистики, блискучому майстру влучного слова, треба сідати за парту й довго-довго вивчати ази, аби здобути право щось аналізувати, настільки жахає російських мігрантів, що вони женуть її від себе якнайдалі.

Людині, звиклій до лайків, оплесків та інших атрибутів визнання, важко відмовитися від усього цього й бити себе по пальцях щоразу, коли хочеться написати про те, в чому нічого не тямиш. Адже рецепт успіху ця людина знає лише один — і починає робити те, за що її так хвалили і в Україні, і в Росії. А щоби подолати когнітивний дисонанс від невідповідності її власного інтелектуального багажу об'єктові аналітики, починає щосили шукати аналогії між українським та російським суспільством. Звідти й усі ці мантри на кшталт “одного народу”: російський ліберал може й справді не мати на меті образити українців “русскомірскімі замашками” — він просто намагається довести українському суспільству й собі самому, що його думки про Україну, засновані на глибокому розумінні російських суспільних процесів, хоч чогось варті. Те, що навіть схожі явища в Україні й Росії можуть мати геть різне підгрунтя та протилежні наслідки, йому навіть на думку не спадає — він надто зайнятий пошуком спільного знаменника, який дозволить йому провести знайомі арифметичні дії. І тому цілком щиро ображається, коли у відповідь на спробу завоювати прихильність господарів отримує лише плювок у “зарозумілу імперську пику”. “Я ж усе робив, як завжди! Ви ж мене за це й прихистили!” — бідкається ліберал, витираючи прокльони з каментів у ФБ, і врешті знаходить останній козир, аби присоромити невдячних господарів: “Невже ви такі самі, як путінська вата?!” Власне, після таких спроб довести власну потрібність українському суспільству всі подальші інтелектуальні дискусії з російським лібералом прогнозовано зводяться лише до “чємодан-вокзал-Путін-балалайка”.

Фото: www.rusdialog.ru

Що ж робити з такими гостями, які нібито й “нє бєздєльнікі і моглі би жить”, але надто довго будували свою “іншу Росію”, щоби приносити якусь користь Україні своїм інтелектом? Можна, звісно, поставити масивний шлагбаум на поребрику та просто припинити паритися проблемами російської інтелігенції. Можна терпіти повчання московських звйозд і чекати, поки пісня калинова, садки й хрущі над вишнями самі розвіють у заражених мізках шкідливі ілюзії. Але якщо ми хочемо й Путіну дулю тицьнути, й результат якийсь із цього мати, то доведеться придумати якусь спеціальну програму реабілітації російських інтелектуальних біженців.

Наприклад, організувати прискорені курси перекваліфікації, де б утікачам-неофітам пояснювали, що ніякої “іншої Росії” немає, не було й не буде — вона лишилася винятково в мізках тих, хто не втік із Московії, тож тепер доведеться знайомитися з суворою реальністю й пізнавати світ наново. Світ, у якому ти вже не лідер симпатій незашквареної громадськості, а мігрант без освіти та досвіду, і якщо мрієш досягти своїх колишніх вершин на новому місці, то мусиш просто зараз сідати за підручники, газети й блоги і вчитися, вчитися та ще раз учитися. Лякає масив невивченого? Що ж, не всім бути відомими публіцистами — можеш записатися на курси хоч програмістів, хоч водіїв тролейбусів.

Для тих же, кому відкинути думки про “іншу Росію” чи “єдиний народ” виявиться важко навіть після грунтовного пояснення, можна влаштувати гуртки анонімних іншоросів — там, у колі своїх колег по нещастю, можна вичавлювати з себе хворобу по краплиночці. “Я — Павло, і я вже цілий місяць не будую іншу Росію...” “Поаплодуємо Павлові, колеги!”

Може, хоч ці аплодисменти нарешті допоможуть московськими утікачам нарешті відчути, що якщо тобі вже дістався квиток на Ноїв ковчег, не варто марити тим, як тобі жилося до потопу.

Юрко КосминаЮрко Космина, політичний оглядач LB.ua