Все публикацииПолитика

Уряд чужої перемоги

Перш ніж оцінювати новий склад Кабміну з точки зору «перемоги Майдану», мусимо спочатку чітко усвідомити, чи була взагалі та перемога.

Юрко КосминаЮрко Космина, політичний оглядач LB.ua

Фото: Макс Левин

«Майдан злили!», «До влади знову лізе стара банда!», «Вони вкрали нашу революцію!» та, звісно ж, «Хіба за це вмирала Небесна Сотня?!» (звикайте, танці на могилах загиблих героїв уже міцно входять до правил гарного політичного тону). У відповідь на цей набір невимушених оцінок складу технічного уряду Яценюка у Фейсбуці можна знайти хіба що поодинокі «Майте повагу до справжніх камікадзе!» та «Ну хай хоч 2 місяці попрацюють, а там побачимо». Але як нейтральні, так і негативні відгуки ґрунтуються на одній аксіомі: «Майдан переміг», і тепер політики неодмінно мусять діяти згідно його духу та генеральної лінії. І саме в цьому вихідному твердженні й міститься найголовніша помилка.

Ризикуючи накликати на себе звинувачення в неповазі до повсталого народу та пам’яті загиблих, спробуємо розібратися цинічно та відсторонено: останньою дією власне Майдану в боротьбі з режимом Януковича була спроба штурму урядового кварталу. Причому спроба ця була невдалою: саме під час неї снайпери та автоматники розстріляли десятки беззбройних людей. До кварталу люди змогли ввійти лише після відходу кілерів із позицій. Після бійні 20 лютого Майдан фактично не вів бойових дій проти режиму. Зате чомусь саме 20 лютого з’ясувалося, що в Україні існує досі геть не задіяний потенціал антикризового парламентаризму, і все, заради чого три місяці гинули повстанці, можна було проголосувати за один день (хоч сьогодні, хоч 3 грудня). І відтоді жити режимові лишилося лічені години.

Можна скільки завгодно намагатися виправдати смерть Небесної Сотні припущеннями, що саме криваве звірство Януковича від 20 лютого стало останньою краплею, після якої в низки депутатів-регіоналів прокинулася совість і патріотизм. Але чітка фінансово-кланова приналежність усіх «раптово прозрілих» вибиває й так хитку табуретку з-під таких припущень. Навіть після влаштування Януковичем розстрілу мирних людей в сотнях метрів від Верховної Ради ці «народні обранці» керувалися винятково клановою дисципліною та вказівками своїх спонсорів. І торгувалися. Торгувалися відверто, не ховаючись, годинами й цілими ночами – за кожне слово в постанові, за кожне утиснуте повноваження кривавого диктатора, за кожен додатковий день його перебування при владі. Що взагалі змусило ці групи проголосувати за відведення військ із центру Києва – хтозна. Може, реальне застосування санкцій проти їхніх однопартійців, може, страх перед неминучою антирегіональною «партизанкою», а може, й навіть у цій ситуації все вирішували портфелі й фінансові потоки. Але точно не воля народу, зупиненого кулями Януковича на початку вулиці Інститутської.

Фото: Макс Левин

Саме 20 лютого можна вважати днем, коли Майдан остаточно втратив вплив на українську внутрішню політику. Нардепам від опозиції не знадобилося багато часу на усвідомлення простої істини: нащо взагалі потрібен той геморой із Майданом, якщо з Бєнєю домовитися все одно легше? Уже за день опозиційна трійця під обурений рев майданних сотень підписувала угоду з Віктором Федоровичем, а на людські закиди уїдливо огризалася зі сцени, лякаючи народ нездоланною силою тирана. А за два дні, коли за компанію з Майданом зійшов із дистанції й Янукович, – нарешті зрозуміла, що ніхто більше не заважає їй підібрати владу з роздовбаної бруківки урядового кварталу.

Картина надто огидна й цинічна? Авжеж. Політика взагалі річ лайняна, і прогресують у ній лише ті, хто переважно складається з аналогічної субстанції. Але це було відомо задовго до виходу студентів під арку Стели Незалежності, тож не будемо полишати простого й цинічного дискурсу, який єдиний у нинішній ситуації дозволяє стриматися від впадання в радикальний анархізм. Отже, з огляду на вищенаведене:

Перемога опозиції та низки олігархічних кіл над диктаторським режимом Януковича не може вважатися винятковою заслугою Майдану, оскільки вирішальні дії з фактичного усунення диктатора від влади були здійснені Верховною Радою, в якій опозиція мала меншість, а Майдану взагалі не було. Відтак до оголошення результатів найближчих парламентських виборів Революція мусить змиритися з тим, що формувати органи влади будуть нинішні парламентські опозиційні партії з урахуванням думки щурів, зрадників і перебіжчиків.— Юрко Космина

Попри це, якщо нова влада таки проведе покарання реакціонерів, винних у всіх злочинах Януковича проти вільних людей Майдану, та підпише Асоціацію про Угоду з ЄС – «основні вимоги Євромайдану», з якими люди 3 місяці простояли на морозі, формально буде виконано. І ніхто не винен Майдану, що за три місяці важливих інтелектуальних дискусій про справжнє перезавантаження країни не було розроблено жодного реального механізму втілення цих напрацювань. Власне, останнім часом для цих дискусій уже взагалі не було місця – «Зека геть!» стало єдиним питанням порядку денного й гарантією власного фізичного виживання. Тому й не дивно, що не встиг зек навіть прибратися геть із України, а Майдан уже з усіх боків почали вітати з «перемогою». Додати до скинення Асоціацію та пару довічних – і трійко кулявлобів остаточно впевниться в тому, що більше жодними зобов’язаннями перед Майданом вони не скуті.

Але не будемо забувати, що наведені «основні вимоги Майдану» якщо кимось колись і формулювалися, то лише самими «кулявлобами» зі своєї одвічної сцени. Натомість сила українського повстання була в тому, що як не мільйони, то хоча б тисячі людей замислилися над реальністю запровадження в державі новітніх управлінських, комунікативних, технологічних схем замість єдиної схеми розпилів та відкатів. І для тих тисяч, що в грудні включилися в розробку майбутнього країни, вкрай важливо усвідомити: якраз їхньому Майдану ще тривати й тривати. Площина, в якій він існує, дуже рідко перетинається з площиною, в якій скидають януковичів та утворюють «уряди народної довіри». Принаймні на сьогоднішньому етапі розвитку українського громадянського суспільства.

Фото: EPA/UPG

Досвід 2005 року переконливо свідчить – якщо з політиків не вигризати зубами виконання кожної обіцянки, воно доволі швидко забувають навіть у те, в що справді вірили. Тому давайте, мабуть, припиняти ототожнювати наш Майдан із «нашою» опозицією та її перемогою, а потім ображатися за те, що в уряд знову невідомо кого понабирали. Політики були політиками й завжди ними лишатимуться, але за великим рахунком справді сильному суспільству має бути по барабану, Авакова чи Ярему змушувати захищати законність, і що з цього приводу думає сотник Парасюк. Тепер, коли тимчасовий уряд сформовано, Майдан має остаточно відмежуватися від партійного забарвлення та перетворитися на громадсько-лобістську платформу для дискусій та термінової розробки необхідних реформ. Принаймні протягом найближчих місяців, в розпал президентської піар-кампанії, змусити цих хитрих жуків проголосувати потрібні нам, а не їм, закони буде цілком реально.

P.S. І забудьте, заради Майдану, про створення своєї партії, яким би НОМом чи гастроНОМом вона не називалася! Бо виколупувати потім із крісел іще й вас у революціонерів майбутнього може просто не вистачити терпіння. Може, Майдан і не встиг поки що відчути смак перемоги, але запах і, що найголовніше, рецепт коктейлю Молотова з його голови ще довго не вивітриться.

Юрко КосминаЮрко Космина, політичний оглядач LB.ua