ГлавнаяЭкономикаГосударство

Книга про інфляцію, що руйнує країни та суспільства

Деякі екскурси в історію дають поштовх до міркувань про сьогодення. До цієї категорії літератури, на думку керівника аналітичного підрозділу інвесткомпанії ICU Олександра Вальчишена, слід сміливо зарахувати книжку When Money Dies британського автора Адама Фергюссона (Adam Fergusson).

Александр ВальчишенАлександр Вальчишен, руководитель аналитического отдела ООО "Инвестиционный Капитал Украина" (ICU)

Ця книжка – достатньо деталізована документація тої руйнівної сили, яка зветься інфляцією, що завдала приголомшливого удару по економіці та суспільству Німеччини, а також її сусідів-союзників Австрії та Угорщини на початку 1920-х, тобто після Першої світової війни.

Незважаючи на значну віддаленість тих подій у часі та їхню чітку географічну приналежність саме до Німеччини й до основних уламків Австро-Угорської імперії, ця історія, ми гадаємо, є повчальною для сучасної України. Адже наше суспільство в своїх реформаторських зусиллях, прагнучи вирватися з-під тягаря корумпованості, економічної стагнації та відносно низького рівня добробуту громадян, стикається з наслідками власних економічних та соціальних процесів ще з початку 1990-х і до сьогодні, на формуванні яких позначилася інфляція.

Отже, з погляду геополітики ситуація в той час була так само драматичною, як і сьогодення України.

Німеччина зазнала поразки у Першій світовій війні. Її економіка ослабла, оскільки втратила контроль над колишніми територіями та, відповідно, природними ресурсами. Суспільство було деморалізоване приниженням у міжнародних відносинах та економічними складнощами, що тільки-но насувалися. Уряд країни погодився на непопулярні умови Версальського договору, згідно з якими Німеччина зобов’язувалася виплачувати репарації країнам-переможцям (Франції та Великій Британії), загальним обсягом 132 мільярди золотих марок. За угодою, Німеччина повинна була сплачувати щороку 2 мільярди золотих марок, плюс еквівалент 26% свого експорту. У разі пропуску платежу (або сучасною мовою дефолту) уряд Франції погрожував за тиждень окупувати Рурський регіон, який був центром вугільної та металургійної промисловості і мав істотне значення для всієї економіки Німеччини.

Влада ледве втримувала ситуацію під контролем, маневруючи між політичними класами – правими та лівими, ба більше, між крайніми лівими та крайніми правими – задля утримання соціальної стабільності та зниження ризику громадянської війни. Оці рядки з книжки свідчать про високий градус суспільної напруги:

«Між 1919 та 1922 роками Баварія перетворилася на плацдарм 400 політичних вбивств, здійснених у країні, багато з яких залишилися без розслідування та у більшості випадків виконавці яких уникнули покарання».

Крім того, одна з небезпек походила з Росії, яка навіть після революції більшовиків не покидала спроб розхитати Німеччину за допомогою місцевих комуністів, що отримували фінансову допомогу від Москви та всіляко намагалися підживлювати невдоволення робітників економічних станом у країні. Мілітаристські організації правого та лівого спрямування як у Німеччині, так і в Австрії вели бурхливу рекрутингову діяльність і становили загрозу центральним урядам. Наприклад, у Німеччині серед них були загони озброєного пролетаріату на чолі з комуністами і також загін з 8000 осіб під проводом Гітлера, а в Австрії влада говорила про небезпеку так званого Австрійського війська, на роззброєння якого мобілізувала 20 000 поліцейських. Соціальна напруга в Німеччині була вибуховою, загальні страйки з людськими жертвами стали майже буденною справою в містах. У Баварії та в інших землях на ґрунті недовіри до центрального уряду в Берліні плелися сепаратистські інтриги, а в деяких землях їм ще й сприяли ззовні – зокрема, Франція пропагувала створення дружньої республіки Рейнланд.

Адам Фергюссон (Adam Fergusson)
Адам Фергюссон (Adam Fergusson)

Уже тоді фінанси країни перебували у корозії від інфляції через, як вказує автор, «помилку» міністра фінансів Карла Гельфферіха фінансувати «колосальні військові витрати» уряду у Першій світовій війні саме через запозичення, а не через підвищення податків. Під час війни уряд провів активну кампанію під гаслом «Я віддав золото для металу», тобто уряд закликав громадян інвестувати у Військовий кредит (фактично то були облігації, надруковані на папері та номіновані в національній валюті). Добропорядні громадяни мали довіру до заклику і навіть продавали власні коштовності із золота й діамантів, щоб на вторговані гроші купити ті цінні папери.

У повоєнний мирний час фінансова ситуація й далі невпинно погіршувалася. Марка як грошова одиниця втрачала вартість, ціни в крамницях зростали протягом дня за лічені години. Фермери із сільської місцевості відмовлялися поставляти в міста продукти через знецінення паперових грошей. Клас робітників, що отримував зарплатню, впадав у відчай, силкуючись прогодувати сім’ї. Середній клас (від державних службовців до академіків та від докторів до діячів культури тощо), чий дохід формувався не тільки з зарплатні, а й з фіксованого доходу за цінними паперами (як за Військовим кредитом), теж постраждав через знецінення усіх видів доходу. Клас багатіїв (власників індустріальних підприємств) уникав оподаткування, приховував експортний виторг за кордоном, висував умови урядові у відповідь на державницький заклик про збільшення відрахувань податків до скарбниці. Одна з таких умов-пропозицій «була про передачу [власності] на залізницю від держави до самих промисловців», на що уряд «відповів відмовою». A центристська газета Germania в той час написала таке:

«Реальний колапс довіри до марки, нашої грошової одиниці, почався тоді, коли стало очевидно, що певні промислові кола стали могутнішими за уряд».

Слід відзначити, що той самий уряд Німеччини формувався соціалістичною партією і фактично продовжував економічну політику попередньої імперської влади – в дусі соціалізму. Ось ілюстрація з книжки: «Повна зайнятість була головною метою як для уряду, так і для профспілок, але за рахунок [знецінення] марки». Тобто між владою та громадянами діяла соціальна угода, яка певний час підтверджувала свою життєздатність. Скажімо, під час Першої світової війни була залежність між девальвацією марки, хоч це і призводило до прискорення інфляції, та зменшенням банкрутств серед підприємств. Після війни така політика підтримувалася. Автор наводить навіть приклад про «голод на робітників» – тоді практично не було безробітних людей, які шукали нову роботу.

Але політика повної зайнятості мала й зворотний бік: такі системотворчі державні підприємства, як пошта та залізниця, мали за свідченнями автора перенасичений штат робітників, коли дохід цих підприємств від надання послуг геть не покривав витрати. Те саме стосувалося й державного апарату у сенсі його низької ефективності – часто-густо іноземні консули відзначали слабкість влади у зборі податків.

Додаткового, шокового удару по державних фінансах завдала Франція як один з головних фігурантів комісії щодо витребування репарацій з Німеччини. Її уряд втратив терпець у відносинах з німецьким урядом, який в той час затягував виплати репарацій, а країни-переможці вбачали в цьому обман з боку Німеччини. Франція окупувала Рурський регіон, фактично відрізавши економіку Німеччини від вугілля та металургії. Уряд у Берліні закликав громадян на окупованій території до тихого страйку і був змушений підтримувати цих громадян грішми. Тобто тягар на урядові витрати дедалі важчав.

Нестачу в грошах влада ліквідовувала друком нових грошей, номінал яких зростав і зростав, у міру того як додавалися нові нулі на папері. Час роботи друкарських фабрик збільшився, і почали навіть друкувати банкноти лише з однієї сторони, щоб зменшити час на їх виготовлення.

Як відзначали іноземні дипломати, здатність уряду збирати податки була настільки слабкою (при тому що поточні зобов’язання постійно зростали), що дефіцит бюджету з погляду сьогодення мав вражаючі пропорції – наприкінці 1923 року він сягав 90%. Водночас особисте спілкування іноземних дипломатів з офіційними особами Німеччини підштовхувало їх до висновку, що ні канцлер, ні урядовці не пов’язували друк грошей з девальвацією, вони радше вбачали у девальвації зовнішні чинники, такі як репарації.

Британський посол у Берліні лорд д’Абернон, який добре тямив у сфері грошей і вмів яскраво висловлюватися, в листуванні з Лондоном покладав провину за процеси в Німеччині цілковито на її владу, вказуючи на шалену «нерозважність у друкуванні банкнот» і на те, що «ті руки, які запускають друкарський верстат, мають бути закуті в наручники».

Але за іронією долі, саме з ініціативи репараційної комісії, де головували Франція та Велика Британія, Рейхсбанк у травні 1922 року був оголошений незалежним від уряду. Члени репараційної комісії сподівалися, що це рішення «вбереже пропозицію [кількість] грошей в економіці Німеччини від політичного впливу». Але невдовзі президент Рейхсбанку Рудольф Гавенштейн дав зрозуміти, що й він не бачить зв’язку між друком грошей та інфляцією. На це лорд д’Абернон так відреагував у щоденнику: «Виявилося, що рішення надати автономію Рейхсбанку було таким самим доречним, як коли б ми дали маніякам-убивцям контроль на системою помилування».

Не дивно, що втрата купівельної спроможності марки через інфляцію призвела до того, що «більш ніж мільйон громадян Німеччини [2% від загального населення] на початку 1923 року були задіяні у валютних спекуляціях». Вони проводили «свої операції переважно через Winkelbankiers – вуличних ділків, котрі заробляли на життя суто за рахунок маржі між купівлею та продажем іноземних валют». Крім того, «процвітали дрібні злодіяння, ця ознака людського відчаю. Розкрадання майна як явище настільки поширилося, що стало комерцією <…> Влада прибрала металеві таблички з національних пам’ятників та монументів заради безпеки <…> По всій країні ночами з дахів будинків почало зникати металеве оздоблення».

Суспільна мораль упала після її довготривалого нищення інфляцією. Початковий період із повною зайнятістю змінився повальним безробіттям, коли тільки «30 зі 100 робітників мали постійну роботу». Питання елементарного виживання вийшло на перше місце для більшості громадян. Антисемітизм став буденністю. Суспільні сподівання покладалися на приклад успіху влади військових в Іспанії і ще більше на владу Муссоліні в Італії. Навіть «найпоміркованіші громадяни висловлювалися за потребу сильної руки» для наведення ладу в країні.

Урешті-решт уряд Німеччини, підійшовши до межі наприкінці 1923 року, зіткнувся з дилемою – вибирати «безробіття та фінансовий хаос чи безробіття та монетарну дисципліну». Інстинкт збереження підказав на вибір другого варіанта. Уряд і центральний банк стали на шлях монетарної дисципліни, однією з яскравих характеристик було рішення про зменшення наполовину зарплатні офіційним особам. Ця дисципліна викликала дефіцит грошей та банківського кредиту, банкрутства й закриття підприємств і нову хвилю безробіття серед пролетаріату.

Автор книжки дає таке узагальнення про руйнацію суспільної моралі в Німеччині та Австрії після Першої світової війни: «У сім’ї проститутка була бажанішою за покійне немовля; піти вкрасти цінувалося вище, ніж умирати з голоду; бути в теплі вартувало більшого, ніж бути з честю; одежа була потрібніша за демократію, їжа – потрібніша за свободу».

Уперше ця книжка була видана англійською мовою у 1970-х, коли розвинуті економіки Заходу зіткнулися з проблемою інфляції. Друге видання зробили в 2010 році на тлі глобальної фінансової кризи 2008-го та інфляційного занепокоєння в розвинутих країнах (яке дотепер так і не виправдалося).

Щодо висновків, то на нашу думку, ця книжка має істотне значення для України саме сьогодні. Є багато паралелей між Україною 2014–15 років та Німеччиною 1920–23 років – від обтяжливих зовнішніх зобов’язань до мирних угод, від захоплення країною-сусідом регіону, багатого на вугілля та метали, до наявності в державній власності системних неефективних підприємств і до діяльності воєнізованих патріотичних формувань. Утім, є й величезні відмінності. Принаймні те, що Росія хоч і діє однаково як у 1920–23, так і у 2014–15 роках, усіляко дестабілізуючи ситуацію тоді в Німеччині, а зараз в Україні, нині вона є мілітаризованою державою з ядерною зброєю, як аргументом агресії так званої останньої крайності. Однак головний висновок для України сьогодні – що заради суспільства влада повинна стати на шлях монетарної дисципліни й нарешті приборкати режим високої інфляції, відчутний і досі.

**

Вперше цей текст вийшов на сайті ICU

Александр ВальчишенАлександр Вальчишен, руководитель аналитического отдела ООО "Инвестиционный Капитал Украина" (ICU)