16 січня влада оголосила, що тривалий період мирного протистояння завершено. Відповідь народу не забарилася. Кривава неділя поклала край наївним сподіванням як на безмежне терпіння українців, так і поступливість режиму.
Влада поводиться як окупаційна – і це не просто ідеологічне кліше. Наявні ознаки, що дають змогу саме так кваліфікувати нинішній режим. Ось деякі з них.
Окупаційна психологія. Випади, до яких вдаються бойовики «Беркуту», свідчать про те, що людей у Києві сприймають як чужих, налаштованих проти «своїх». Згадаймо тортури над двома громадянами, яких роздягли і обстріляли. Влада почувається чужою в столиці, всіляко відгороджується від «тубільців» високими парканами, «беркутами», мигалками, перекриттям вулиць тощо.
Окупаційне право. Як правило, на окупованих територіях нав’язуються правові норми, спрямовані на обмеження прав і свобод місцевого населення, аби не допустити розгортання визвольних рухів. Щойно прийшовши до влади, Янукович шляхом маніпуляцій (через суддів Конституційного Суду) скасував Конституцію. Це й можна вважати точкою відліку, від якої влада в Україні набула статусу окупаційної. 16 січня так само шляхом маніпуляцій проянуковичівські сили прийняли «закони», яким установили «новий порядок» для місцевого населення.
Окупаційні органи управління. В усі органи центральної влади та на місцях призначено осіб, котрі демонструють не професійні якості, а особисту відданість Януковичу й переважно вороже налаштовані проти «тубільців» (у тому числі й у Криму та Одесі). Зайве нагадувати, що всі вони представляють один регіон. У Києві функції представника «нового порядку» виконував Попов, якого змінив Голубченко. Місцеве самоврядування в столиці ліквідоване.
Стан війни. Влада розв’язала війну 30 листопада. Тактичні дії, що полягали в організованих нападах на демонстрантів, вилазках «тітушок», «антимайданівців», терористичні акти проти активістів та журналістів, встановлення нелегітимних кодонів з бойовиками МВС в центрі столиці – стали продовженням розпочатої війни. 19 січня в хід пішли травматичні гранати, водомети, гумові кулі. Війна перейшла в гарячу фазу.
Одне слово, маємо всі ознаки окупаційного режиму.
Що далі? Теракти в метро? Розстріл демонстрантів? Масові арешти й репресії? Тупоумство людей при владі не має меж. Вони готові на все, тільки не на компроміс. Але й українці, схоже, не збираються відступати.
Протистояння зайшло надто далеко, і всі внутрішні резерви для подолання кризи, гадаю, вичерпано. Конфлікт в Україні переростає в гарячу точку й уже становить реальну загрозу для всієї Європи. Без допомоги зовнішніх авторитетних посередників, ситуацію не розрулити. Такими посередниками можуть бути європейські та американські політики першого ешелону. Ініціювати переговори з врегулювання кризи мають самі західні політики, причому в такій формі, щоб Янукович і Ко не знайшли способів відмовитися.
Український народ на таких переговорах можуть представляти найбільш рейтингові політики – Кличко, Порошенко, Яценюк. Переговори мають відбутися за зачиненими дверима, де б Януковичу в максимально жорсткій формі пояснили, що чекає його та його родину в разі ескалації конфлікту. Його мають змусити виконати кілька умов (тут можливі різні варіанти), які б зупинили насилля. А може, навіть надати Януковичу якісь гарантії…
Захід повинен втрутитися. У власних же інтересах. Формула «ми глибоко занепокоєні» не працює стосовно нинішньої української влади. А діалог, до якого начебто закликає Янукович, не можливий у запропонованому ним чи Кравчуком форматі. Оскільки Янукович не хоче жодних компромісів, все це перетворюється на пародію.