ГлавнаяБлогиБлог Романа Горбика

Чи стане Янукович українським Туджманом?

Кілька тижнів тому хорвати проголосували на референдумі за вступ до Європейського Союзу. Попри кризу євро і тривожні настрої, вже наступного року Європейський Союз, найімовірніше, поповниться новим, 28-м членом, і має стати ним саме Хорватія.

Роман Горбик Роман Горбик , Експерт-міжнародник

Фото: EPA/UPG

Шлях до Європи був для країни непростим, навіть порівняно з Болгарією і Румунією, що завдали і далі завдають Брюселю чимало клопотів. За ті 10 років, що тривали переговори, Загребу довелося і вирішувати прикордонний конфлікт зі Словенією, і виправляти ситуацію з правами людини, і доводити незалежність правоохоронців та правосуддя, переслідуючи власних воєнних злочинців і корупціонерів. Порівняно з Чехією чи Польщею, демократична трансформація в Хорватії була незрівнянно довшою, боліснішою і менш ефективною. Така картина не тільки характерна для Балкан. Вона цікава і як своєрідне відображення української ситуації.

Хорвати, як і українці, мали відносно обмежений досвід державного існування до початку 1990-х рр. Може, саме це обумовлює деякі подібні проблеми обох народів. Так чи інакше, а коли Югославія почала тріщати по швах, саме давня номенклатура і дисиденти з її числа, та ще хіба кримінальні елементи, опинилися серед будівничих нової держави. Зрештою, ситуація була ще гірша за українську через війну та етнічні чистки.

У 90-х рр. хорвати пережили закриття незалежних ЗМІ, брутальне розбазарювання державних активів за ширмою приватизації, появу своїх олігархів на тлі тріумфу корупції й «кумівства». Перший лідер незалежної Хорватії, Франьо Туджман, безперечно, мав ширший світогляд і амбіції «батька нації», як колишній військовий та історик (якому, до речі, вороги закидали знайомий нашим урядовцям плагіат).

Туджман і справді багато в чому був засновником держави. Більшість своїх дій він виправдовував потребою побудови сильної і незалежної від будь-кого Хорватії, яка б трималася осторонь і від Заходу, і від Сходу, – ідея, що виразно перегукується з нинішньою українською позаблоковістю.

Та за популістською риторикою крилося друге (а може, й перше) основне його завдання – концентрація влади у своїх руках і збагачення власної родини. Фаворити Туджмана обертались на мільйонерів за кілька днів, а його діти стали, може, найбагатшими людьми в країні. Син президента Степан заснував близько 10 різних фірм, які отримували від держави контракти на гігантські суми, а Невенка Туджман вже після смерті батька уникла ув’язнення за корупцію лише через термін давності.

В цьому хорватський лідер разюче нагадує певний тип лідера українського. Багато в чому схожим на нього був Леонід Кучма, який, утім, майстерністю своєї гри на суперечностях розшарпаної країни нагадував радше іншого хорвата, Тіто. Ющенко, імовірно, знайшов би з ним спільну мову на ґрунті національних ілюзій. Проте, чи не є і близькість російських націоналістів до нинішньої влади химерною паралеллю до Туджманового прикриття радикального націоналізму у власній країні?

Сьогоднішня ситуація із завислою в повітрі євроінтеграцією України нагадує не тільки наш власний досвід десятирічної давнини. Захід, який спершу підтримував Хорватію під час війни в колишній Югославії, відвернувся від неї за часів Туджмана. Проте його наступникам навіть у власній партії вистачило снаги поховати політичну спадщину лідера разом із його труною.

Вимоги до Хорватії під час переговорів із ЄС були дуже жорсткі – навряд, щоб будь-який із дотеперішніх українських урядів зміг упоратися з ними. Прокуратура і правоохоронні органи переслідували вчорашніх лідерів, сподвижників і родичів Туджмана. На лаві підсудних опинялися й ті, хто залишився у владі чи щойно прийшов до неї. Політичний, правовий, економічний розвиток країни – водночас і докази ефективності перспективи членства в ЄС як мотивації для внутрішніх перетворень, і свідчення того, що тільки наднапружена внутрішня робота може дати результат.

Нарешті, приклад Хорватії – це ще й урок оптимізму для України. Навіть після брудного збройного конфлікту, після років напівавторитарного корумпованого режиму із величезними проблемами в царині прав людини, знадобилося лише 10 років, щоб зробити вирішальний і таки безповоротний ривок на Захід. Знадобилася лише політична воля з обох боків; власне, з хорватського – наднапруження всієї наявної волі.

Українські президенти часто приміряють маски інших лідерів слов’янських країн. Кучму не раз ставили в один ряд зі словацьким популістом Владіміром Мечіяром. Ющенко бачив сам себе щонайменше українським Валенсою чи Гавелом. Януковича на початку його терміну часто порівнювали з Кваснєвським, представником старої еліти, що, тим не менше, зумів продовжити трансформацію і привести свою країну в ЄС. Може, і сам Янукович був не проти виступати в такому гримі. Проте за два роки він зробив усе, щоб тепер за його діями почало вгадуватися інше амплуа. От хіба що костюм Туджмана йому ще, може, міг би підійти.

Роман Горбик Роман Горбик , Експерт-міжнародник