Спершу мені до рук потрапила невеличка розсекречена довідка «Про колишнього генерала Ліпка П. І.» в Галузевому державному архіві Служби зовнішньої розвідки України. З неї почалося дослідження драматичної долі останнього начальника штабу Армії УНР генерал-хорунжого Петра Ліпка. Невдовзі пошуки привели до Державного архіву в Чернігівській області, де зберігається архівна слідча справа на нього.
За скупими анкетними даними, довідками та протоколами допитів фрагментарно вдалося відтворити його життєвий шлях. Народився 16 грудня 1876 року у містечку Бірюч Воронезької губернії, давньому козацькому поселенні, що у XVII столітті належало до Острогозького полку Слобідської України. Мріяв бути вчителем, а став військовим. У Російській імператорській армії дослужився до полковника, був удостоєний семи високих бойових нагород. у 1917 році став на службу Українській державі, був причетний до розбудови українського війська і, зокрема, військової розвідки, керував штабом Дієвої армії УНР в один із найважчих періодів її історії. Повноваження склав у 1921 році, перебуваючи вже у таборах для інтернованих українських вояків на території Польщі.
Невдовзі повернувся із-за кордону й поселився в селі Браниця Бобровицької волості Козелецького повіту Чернігівської губернії. Звідти походив його рід, і там жили його родичі. І все б нічого, якби не найбільша проблема: колишній генерал з вищою військовою освітою, знанням німецької, французької і польської мов, з досвідом командування дивізіями і арміями не міг ніде влаштуватися на роботу, аби хоча б безбідно існувати й годувати сім’ю.
Він уже ладен був на будь-яку роботу. Працював то охоронцем зсипного пункту Бобровицької заготконтори, то сезонним робітником, то нічним сторожем чи табельником на Бобровицькій цукроварні. Через нестачу коштів бідував, але нічого не міг вдіяти. Бо був петлюрівцем.
Практично з перших днів генерал потрапив на гачок місцевих чекістів із Ніжинського окружного відділу ГПУ. На нього завели оперативну справу, яка поступово наповнювалася новими матеріалами. Зрештою, 26 січня 1930 року в скромний будиночок на околиці Носівки Ніжинського округу, де він з дружиною і сином мешкав, прийшли з обшуком.
Серед вилученого найбільшу увагу чекістів привернув рукописний лист письменнику Максиму Горькому на чотирьох сторінках. Цей лист Петра Ліпка вартий того, щоб його зацитувати хоча б вибірково. Настільки він насичений цікавою інформацією, відвертий, різкий, гнівний, влучний у своїй аргументації й водночас красномовний і публіцистичний. Це своєрідний крик душі й емоційна рефлексія на радянську дійсність людини, яка уже була не в змозі німотно спостерігати за тим безправ’ям і зубожінням, до якого довела українське село більшовицька влада.
Лист був відповіддю на нариси й публікації Горького в московській пресі після того, як на запрошення радянського уряду і особисто Йосипа Сталіна той відвідав Радянський Союз, де не був із 1921 року. Упродовж п’яти тижнів його возили різними регіонами й демонстрували досягнення соціалістичного ладу на заздалегідь підготовлених об’єктах. Після цього він написав, як добре живеться радянським робітникам і селянам, навіть схвально відгукнувся про утримання й перевиховання в’язнів таборів у Соловках.
У посланні до Горького Петро Ліпко на конкретних прикладах розповів про те, що письменник не побачив: про бідність, безробіття, величезні податки й побори, голодування, про те, що в Кремлі нові правителі зайняли царські палаци, оточили себе, як і їхні попередники, охранкою, міліцією, ГПУ й знущаються над народом і відверто брешуть.
«Брехня, — писав він, — це найбільше досягнення Радянської влади. Брехня від початку і, напевне, буде до кінця (недалекого вже) Радянської влади... Фабрики робітникам — брехня, земля селянам — брехня, самокритика — брехня, та й усього не перерахуєш, занадто багато часу потрібно. Це всі тепер зрозуміли, і нікого не переконаєш у зворотному, повірили у запалі гніву народного і прийняли за своїх, а виявилися обманутими. Селяни прямо кажуть з приводу колективізації — це повернення кріпосного права... Всі будемо батраками, всі ходитимемо на вічну барщину». А далі — ніби крик душі: «І горе буде брехунам в судний день, в день народного гніву. Але біда не в цьому, а в тому, що із цієї великої, але нещасної держави нові хижаки колонію нову утворять».
Петро Ліпко радив Максиму Горькому тихцем від усіх і вся згадати дні своєї молодості й податися зі свого палацу на острові Капрі на дно, в народ. «І поштовхайтеся там хоча б місяців три як безробітний у радзакладах, — зазначав він, — ось і дізнаєтеся про всі «досягнення». І на завершення додав: «А Ви там, у Москві, нам тлумачите повсякчас про небесне: «підвищення в людях волі до життя, підвищення ненависті до дійсності, успадкованої нами від минулого».
Цей лист був як вибух бомби. І цього було достатньо, щоб заарештувати Петра Ліпка і звинуватити в антирадянській діяльності. Цікавою й красномовною є реакція генерал-хорунжого на всі звинувачення, і це, певне, найкраще вияскравлює його риси характеру. На допитах він навіть не намагався в чомусь виправдовуватися, не розкаювався, не відступив від своїх слів і не поступився своїми переконаннями.
«Кого ви мали на увазі, коли писали, що з Кремля треба вигнати всіх бар-самодурів марксистського штибу?» — запитував у нього слідчий. «Під цим я мав на увазі радянський уряд», — відповідав він.
«Стосовно питання про брехню... Що ви цим хотіли сказати?» — цікавилися в нього. «Я думав цим сказати, що озлоблені селяни піднімуть повстання і швидко повалять Радянську владу».
І нарешті одне з останніх запитань, яке цікавило слідчих: «Про кого ви казали, коли писали: «охранкою останнього радзакладу?» — «Це я казав про ГПУ», — не криючись, відповів Ліпко.
Ця фраза у протоколі допиту двічі підкреслена червоним олівцем, і біля неї поставлено три знаки оклику. По суті, це вже був вирок. Слідство тривало недовго. Як такого слідства й не було. У тоненькій слідчій справі немає жодних свідчень чи документальних підтверджень «антирадянської діяльності» Петра Ліпка, лише лист Максиму Горькому і протокол допиту звинуваченого. 27 лютого 1930 року Судова Трійка при Колегії ГПУ УСРР винесла очікуваний вирок: «Ліпка Петра Івановича розстріляти».
Ось така рефлексія на демонтаж пам’ятника Горькому у Вінниці. Хтось скаже, що пролетарський письменник не винний у розстрілі Петра Ліпка, а тим більше – у вбивствах українців у Бучі, Бородянці, Ірпені, Маріуполі… Мовляв, його провина лише в тому, що він вихваляв радянський режим за добре налагоджене перевиховання в’язнів у соловецьких таборах. Ну, ще у промові перед «ударниками Беломорстроя» освячував подібні будівництва під контролем співробітників ГПУ, яких він називав «інженерами перековки душ». А ще – після поїздки на пароплаві по щойно завершеному Біломорсько-Балтійському каналу у присутності табірного начальства і великої групи радянських письменників він відредагував і видав книгу «Біломорсько-Балтійський канал імені Сталіна», в якій прославлялося це будівництво, зведене на кістках тисяч невинно засуджених. Цього замало?
Ті радянські письменники, які написали нариси до тієї книги, також ніби-то ні в чому не винні. Вони у комфортабельних каютах на водах Біломорканалу просто відстоювали принципи соцреалізму, а поряд, на Соловках, розстрілювали українських митців Миколу Зерова, Леся Курбаса, Миколу Куліша, Валер’яна Підмогильного та багатьох інших, які боролися проти московської тиранії за вільну й незалежну Україну.
То чиї пам’ятники мають стояти на українській землі?