«Клен» – позивний, звісно, змінено, бо секретність, бо зв'язок здійснюється любительськими радіостанціями, котрі елементарно прослуховуються. Утім, сепаратистів теж інколи чути.
В Пісках стоять військові, а також ряд добровольчих частин, зокрема – бійці Дніпра-1 та батальйону Організації українських націоналістів (ОУН). Оунівці формально зареєстровані як один із батальйонів територіальної оборони, але зброї їм (поки) не видають. Війна, як завше, іде тим, що дав Бог, позичила армія і що забрали у ворога. На шостому місяці російської агресії зброї добровольцям все так же дико не вистачає.
Українська ніч під Донецьком небезпечна і прекрасна. До позицій ворога – метрів 500. Не гавкають собаки, лише періодично басом озивається крупнокаліберний кулемет у сусідньому садочку. Кулі його викресають іскри з металу, якщо зустрічають його на шляху.
Сєпари зрідка вішають «лампу» - запускають освітлювальну ракету. Коли лампа висить, доводиться ховатися поглибше у тінь. На щастя, приватний сектор Пісків – суцільні джунглі, колись неприступно розкішні дачі місцевих корупціонерів оточені бідненькими хатками, видимість невелика, відкритих просторів, крім доріг, нема. З високих точок – один лише терикон на горизонті, але звідти навіть крупнокаліберна гвинтівка не візьме ціль.
Тому сепаратисти луплять, як кажуть, наздогад буряків. Черги з трасерів з боку Донецька в наш бік стрімко злітають в небо і завмирають в ньому, міняючись у кольорі з жовтого на червоне. Ніби метеорити, що практично в необмеженому режимі дозволяють загадувати бажання.
Улюблений спорт бойовиків – підкрастися і рубанути з чогось навісного, чи підствольного гранатомета, чи міномета, і швидко втікти.
Це правильно. Маючи лише неважке озброєння, потрібно вести маневрену, раптову війну. На жаль, українські війська роблять ставку на стаціонарні позиції. Стратегічна установка йде на сидіння у окопах. Що автоматично робить нас мішенями – небезпечними, агресивними,але все ж мішенями.
Спецназ, котрого є вдосталь в армії і котрий може і знає як робити ефективні рейди між позиції противника, не застосовується так широко, як слід.
Вдень на нас бувають атаки, інколи – дуже жорсткі. Вночі ж пристойний обстріл є обов’язковим правилом. Доводиться стріляти в усе, що, за припущенням, рухається. А що робити? Хочеться жити.
Попереду мене горить три вогнища. Вони горять вже декілька днів, запалені вибухами. Вітер роздмухує їх періодично, іскри вилітають і тривожать – здається, що там блимає оптичний приціл. Щоб заспокоїтися, туди стріляють чимось важким.
Інколи їздить ворожа техніка.
Одного вечора стало чути, як неподалік вовтузиться щось велике, сильне й металеве. У мене, вирослого на розповідях дідуся та радянських фільмах, перед очима вже промайнула картинка танкового клину, що знищує все живе на шляху. Друзі ж почали буденно відшукувати «Мухи» та інші протитанкові засоби під мотлохом, що лежить у окопах. Танковою фобією тут ніхто не страждає, бо місцевість для танків тут раптова і небезпечна, та й в українців своя бронетехніка в наявності.
Основа нашої сили – це армія, котра протверезіла після десятиліть анабіозу. Армія – це становий хребет, а нерви - це добровольчі загони, котрі правомірно, але інколи не зовсім законно захищають Батьківщину.
Добровольці, в тому числі і «нелегали» - зовсім не «махновці». Вони приїздять на фронт організованими, злагодженими групами, і фактично стають у підпорядкування штабам армійських бригад. Військовим така допомога потрібна, і та чи інша група отримує свій сектор відповідальності.
Своїм завзяттям добровольці беруть «вояк» (тобто армійцям) на слабо – таким чином, між добровольцями і вояками іде певне змагання у сміливості, і обидві сторони намагаються тримати марку.
Усім, хто зараз захищає Донецький аеропорт поряд з Пісками, треба дати нагороди. Якщо у Піски мінометно-кульове пекло заходить лише періодично, то аеропорт є місцем його постійної дислокації. Небо над злітною смугою розпечене вибухами залпових систем. Бій там іде такий, про який мало хто знає – бо у таких боях мало хто виживає. Чути, як на аеропорт летять «Гради» чи «Урагани», зловісно щось шепочучи
Тим не менш, українці тримаються.
Я б уже давно підірвав к чортам злітно-посадкову смугу і відійшов би, як відійшли у Луганську. Життя десятків, а може й сотень людей важливіше за те, щоб у нас був аеродром, котрий не можна використати. Утім, вояки стоять. Це, мабуть, найважче – вмирати, коли розумієш, що можна було б і жити. Вояки, звичайні українські дядьки, розуміють це. І стоять насмерть.
ОУНівці допомагають, як можуть. Попередня їхня точка була Саур-Могила, зухвала і ризикована операція, так що їм не звикати.
А ще бачив дядька, котрий є місцевим жителем, і котрий, мабуть, чи не єдиний з Пісків не залишив село, ходить по воду між окопами і ящиками з боєприпасами. Його постава сповнена гордістю. Жити мирним життям серед війни – це якийсь особливий героїзм.
Бійцям у цих умовах не вистачає очей і вух. Вони не бачать ворога, що підкрадається посадками та приватними подвір’ями, під’їжджає на пікапах з установлених на них мінометах чи автоматичних гранатометах. Щоразу міни і гранати лягають все ближче.
Щоб відповідати вчасно, нашим потрібні безпілотники, щоб розвідувати обстановку навколо, щоб превентивно виявляти атакуючого ворога. Тому ми намагаємося зібрати кошти на придбання безпілотника для батальона ОУН. Усі, хто бажає долучитися, можуть перераховувати гроші на картку Привата 4149 4978 0285 8573.