Маринович Мирослав Франкович

Український правозахисник, публіцист, релігієзнавець, член-засновник Української Гельсінської групи

Маринович Мирослав Франкович

Місце народження

Народився 4 січня 1949 року, с. Комаровичі Старосамбірського району Дрогобицької, нині Львівської області. Маринович виховувався в віруючій родині, його дід був священником.

Освіта

1956–1966 – навчання в середній школі № 2 м. Дрогобича, яку закінчив із золотою медаллю.

1959 – 1964 – навчання у Дрогобицькій музичній школі по класу баяна.

1967–1972 – навчання на електрофізичному факультеті Львівського політехнічного інституту (тепер – Львівський національний університет «Львівська політехніка») за спеціальністю “інженер напівпровідникових приладів”.

Кар'єра

В інституті Маринович виступав із критикою радянської політики, захищаючи комуністичні ідеали. Наслідком цього 1970 року відбулася перша зустріч з КДБ. Мариновича позбавили т. зв. «допуску» і звільнили з військової кафедри, у зв'язку з чим, не одержавши офіцерського звання, Маринович мусив служити в армії після закінчення інституту рядовим.

1972 року закінчив Львівський політехнічний і рік працював перекладачем з англійської мови на Івано-Франківському заводі «Позитрон». Тоді ж познайомився зі львівськими й київськими дисидентами. 22 травня 1973 року в Києві його затримала й обшукала міліція, коли покладав квіти до пам'ятника Тарасові Шевченку.

У 1973—1974 роках служив у війську у Вологді.

Після звільнення з війська Маринович 1974 року переїхав до Києва. Працював технічним редактором журналу «Початкова школа» та у видавництві «Техніка», звідки його звільнили за сигналом з КДБ. Деякий час був безробітним. Аж перед самим арештом улаштувався розклеювати афіші.

9 листопада 1976 року Маринович разом зі своїм другом М.Матусевичем став членом-засновником Української Гельсінкської Групи. Відтоді Маринович перебував під «ковпаком» КДБ. Його неодноразово затримувала міліція в Києві та Серпухові. У Дрогобичі були обшуки, йому постійно погрожували.

У березні 1977 року Маринович та М.Матусевич на вечорі пам’яті Тараса Шевченка в Київській філармонії, здолавши опір організаторів вечора, несподівано вийшли на сцену і закликали проспівати «Заповіт». 23 квітня 1977 року Маринович був заарештований. Проходив по одній справі з М.Матусевичем. Вони звинувачувалися в «проведеннні антирадянської агітації і пропаганди» за ст. 62 ч. 1 КК УРСР та ст. 70 ч. 1 КК РРФСР. Слідство тривало 11 місяців. 22-27 березня 1978 року Київський обласний суд у м. Василькові засудив Мариновича до максимального терміну ув’язнення — 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання.

Карався Маринович у Пермському таборі ВС-389/36. Брав участь у всіх правозахисних акціях, тримав голодування протесту, в тому числі й 20-добове, передавав на волю хроніку табору № 36. За весь термін мав близько 150 діб ШІЗО (штрафний ізолятор) і близько півтора року ПКТ (приміщення камерного типу). 1978 року «Міжнародна амністія» взяла Мариновича під свій захист як в’язня сумління. З квітня 1984 року Маринович відбував заслання в селі Саралжин Уільського району Актюбинської області Казахстану. Працював столярем. Одружився з киянкою Любою Хейною (Хейна), дружина переїхала до нього на заслання.

У лютому 1987 року відмовився подати клопотання про помилування. Повернувся в Україну в березні 1987. Улаштувався оператором нафтопереробного заводу в Дрогобичі. 1990 року Маринович почав працювати кореспондентом місцевої газети «Галицька зоря».

1990 року була опублікована праця Мариновича «Євангеліє від юродивого», написана ще в таборі. 1991 року в Дрогобичі вийшла книга «Україна на полях Святого Письма», 1993 року — «Спокутування комунізму», «Україна: дорога через пустелю».

Маринович засновник першої групи «Міжнародної Амністії» в СРСР (1991), Української асоціації «Міжнародної Амністії» (УАМА), з 1993 до 1998 був головою Національного комітету УАМА. Маринович — член громадської ради Українсько-Американського бюро захисту прав людини, лауреат премій журналу «Сучасність» і премії імені Валерія Марченка (1995), учасник багатьох вітчизняних і міжнародних конференцій з прав людини і релігієзнавства, викладав історію християнства в Дрогобицькому педагогічному інституті, є співробітником Інституту східноєвропейських досліджень.

Від 1997 року Маринович — директор Інституту Релігії і Суспільства Львівської Богословської Академії, член Українського Богословського Наукового Товариства.

13 вересня 2010 року Мирослав Маринович очолив українське відділення міжнародного ПЕН-клубу. Таке рішення одностайно було прийнято на засіданні українського ПЕН-клубу в Києві.

Один з учасників Унівської групи. Один з учасників ініціативної групи «Першого грудня».

Нагороди

Орден Свободи (31 грудня 2008) — за визначний особистий внесок у відстоювання прав людини, виявлені мужність і самовідданість у боротьбі за свободу і незалежність України, плідну науково-публіцистичну діяльність;

Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (21 січня 2017) — за значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, справу консолідації українського суспільства, багаторічну сумлінну працю;

Орден «За мужність» I ст. (8 листопада 2006) — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод;

Кавалерський хрест Ордену заслуги Польської Республіки;

Орден «За інтелектуальну відвагу» (2007);

Премія імені Василя Стуса (2009);

Почесний громадянин Дрогобича (2010);

Почесний громадянин Львова (5 травня 2017) — за внесок у духовне відродження українського народу, а також за активну громадянську та життєву позицію;

Премія Станіслава Вінценза (27 червня 2018) — за гуманістичне служіння та внесок у розвиток регіонів.

Посилання

15.12.2021