Загалом під час зустрічі лідери обговорили питання скасування Росією санкцій, введених проти Туреччини, а саме: зняття обмежень у сфері туризму та відхід від торгівельного ембарго. Відповідно навіть в даному аспекті можна знайти протиріччя між двома державами, які пролягають в економічній площині. Якщо Путін повністю задовольнить прохання Ердогана, то у збитку залишаться російські виробники, яким буде важко конкурувати з дешевими турецькими товарами харчової та окремих сегментів легкої промисловості.Також президенти підняли питання реалізації проекту «Турецький потік» - газопроводу, який в обхід України дозволить Росії постачати газ в Європу. Але і в даному питанні інтереси Путіна та Ердогана не є одностайними. По-перше, Туреччина не зможе споживати ті об’єми газу, які їй пропонує Росія, оскільки вона немає потреби в такій його кількості. По-друге, для Анкари значно вигіднішими в економічному й навіть у політичному відношенні є проекти Трансадріатичного газопроводу та Південного газового коридору, які дозволять збільшити постачання азербайджанського газу та залучити туркменський. Тому обговорення «Турецького потоку» є своєрідним засобом тиску для обох лідерів. Путін, таким чином, залякує Україну, а Ердоган – Європу.
Останнє важливе питання, яке обговорювали лідери – це координація зусиль в Сирії. Власне воно й відображає наявність спільних для Росії та Туреччини, на даний момент, геополітичних інтересів. Але така ситуація має ситуативний характер, оскільки з поступовим відходом від Європи, Ердоган розпочинає реінкарнацію імперської структури Туреччини. Відповідно, в подальшому президент прагнутиме посилити свій вплив не лише на Близькому Сході, а й на весь ісламський (конкретніше, тюркський) світ. Такий розвиток подій не є прийнятним для Путіна, який намагатиметься всілякими засобами не допустити закріплення Туреччини в Центральній Азії.
Тому зустріч між двома лідерами не несе в собі далекої стратегічної перспективи, а лише спрямована на досягнення певних тактичних цілей.