Работал в агентстве Reuters, сейчас сотрудничает с агентством AFP. Публиковался в National Geographic и других известных изданиях.
Їм немає ще тридцяти. Вони молодші за країну, яку захищають. Багато хто з їхніх однолітків вже віддав найдорожче.
Як це - отримати в 23 роки кулю від снайпера, пройти всі муки болю, шпиталів, реабілітації і повернутися в свій підрозділ на фронт.
Їхній вік менший, аніж вік незалежної України. Країни, за яку вже багато їхніх однолітків віддали найдорожче.
Шість років триває гібридна війна Росії проти України.
Красиво говорити не у кожного виходить, але якщо вони вже говорять, то чесно й відверто.
Що змушує шкільного вчителя фізики вгризатися в луганську землю? Чому хлопчина родом з окупованого Донбасу в свої 22 роки вже третій рік на війні?
Тут кожен знає своє місце і свою роль, як у п’єсі після багатьох репетицій.
2019 рік минув. Війна триває. Велика подяка і низький уклін нашим солдатам, які тримають небо над Україною.
Знову «Русскай мір», ніби Джин із пляшки, вилазить в Україні.
Ох яка ж то грізна зброя – танк! Постріл - вибух. Постріл - вибух. І ти вже перестаєш розрізняти їх один від одного.
Минуло рівно два роки з тієї ночі в окопі на Авдіївській промці. Незмінними лишаються лише мужність солдат, які щодня і щоночі тримають фронт.
Памяті українського солдата Сергія Кобченка присвячується.
Так тихо на Авдеевской промзоне не было уже давно. Январский дождь доедает остатки снега, пропитывает маскхалаты десантников, нервно стучит по покореженным осколками листам железа.
Затянувшийся обмен, подходит к концу. В автобусе с бывшими пленниками тихо. Кто-то отрешенно смотрит в окно, кто-то обнимает товарища. Они еще не до конца поверили, что все закончилось…
Рівно рік минув з тієї ночі на позиціях відбитих в проросійських сепаратистів в «Чарівному лісі», щедро окропленому кров`ю українських солдат.
Утро. Пока еще ласковое, солнце заливает покалеченные яблони вокруг. Выхожу в окоп. Все на месте. И посеченный осколками бетон, и ящик с гранатами, и пулемет.
Год назад, 6 июля в боях на Промке погибли десантники 23х-летний Володя Сергеев (позывной «Кабан») и 31-летний Олег Лисевич, санинструктор. Этот маленький фильм – в память о них.
Ветер врывается в покалеченные минами и снарядами ангары, поднимает тучи пыли – и кажется, что где-то совсем рядом стонет и бьет порванными крыльями огромная железная птица.
«Волшебный лес» безразлично смотрит на нас. Ветер сечет наискось и забивает лицо снегом. Впереди идущий солдат приседает, услышав пулеметную очередь, и я повторяю его действия. Далеко…
Той Промки, на которой летом сражались десантники, уже нет. Выжженная земля. Низкие развалины дач в обрамлении порубленных осколками деревьев, протягивающих свои искалеченные стволы…
Война здесь стала работой. Украинские солдаты, часто под минометным огнем, пресекают вылазки противника. И если обходится без обстрела из тяжелой артиллерии, значит повезло.
