Юрій Михальчишин: "Ми - бандерівська армія, що бореться проти безнадії"

Печать

"Дядя Ваня проти Гамлета" називався текст, написаний після одного із публічних виступів в Україні президента Ізраїлю Шимона Переса. Сам виступ - ціла світоглядна концепція, давно розібрано на цитати. Одна з опорних його точок – співставлення "картини світу" Антона Чехова з "картиною світу" Уільяма Шекспіра, постатей "дяді Вані" і Гамлета. Співставлення рівно повчальне й трагічне.

Таким же вийшло - за результатами цього півторагодинного інтерв'ю - співставлення "Юри Єнакієвського" (як образу узагальненого) з "Юрою Львівським", як сам себе називає один із лідерів "Свободи" Юрій Михальчишин.

В Києві він відомий, багато в чому, завдяки скандальному відеоролику, що зафіксував його виступ на одній із площ Львова після позачергової сесії облради. Чотири з половиною хвилини і «слава» Олега Тягнибока на горі Яворині в 2004-му затьмарена. «Жиди», «москалі». «синьож..а банда», «бандерівська армія» - повний «джентльменський набір» радикала-свободівця.

Син уславленого шахового гросмейтра та університетського викладача, сам Михальчишин також обрав наукову кар*єру. Дисертацію з політичних наук захищав, порівнюючи становлення партій Гітлера та Мусоліні. Паралельно – активно займався громадсько-політичною діяльністю і в тридцять років зажив слави чи не головного ідеологи "Свободи", хоча офіційно – як сам стверджує – відповідних посад ніколи не займав.

"Я - такий як усі, живу в звичайному дев'ятиповерховому будинку, зарплатню отримую дві з половиною тисячі гривень, не ношу дорогого годинника, не маю авто", - говорить про себе. Чи залишиться таким за півроку в парламенті – побачимо. Це, власне, й стане тестом на «справжність». «Раціональне, прагматичне не має значення, ідеологія – понад усе», - переконує тим часом. «Давно это у вас?», - перепитую російською, не надто приховуючи іронію й очікуючи наразитися на сеанс «мовного» перевиховання. Його, однак, не слідує, а коментує неочікувано: «я знаю, що ви публічно висловилися на підтримку «Свободи». Мабуть тому я й погодився на інтерв'ю».

«Нам терміново потрібна революція. В будь-якій європейській країні, якби життя було таке, як в Україні, уже б три революції здійснили», - пояснює, справляючи враження людини, дуже розумною, ерудованої, однак такої, що живе «вчорашнім днем». З тією лише поправкою, що цей день – витвір фантазії, його насправді й не було ніколи. «Україна нагадує Атлантиду, вона ніколи не поставала з глибини у повну силу», - підтверджує здогадку.

Втім, оманливість мрії не заважає Михальчишину затято її захищати. Надзвичайно затято. Більше того – намагатися якомога більше людей «навернути» у свою «віру». Благо, парламент дає для цього можливостей значно більше, ніж Львівська облрада.

Що переможе – дядя Ваня чи Гамлет, Єнакієво чи Львів, завзяття молодості чи виваженість зрілості, відчайдушний фанатизм (доволі небезпечний, до речі) чи поміркована виваженість політика, з'ясуємо зовсім скоро.

Ну, а наразі можемо самі віднайти відповідь на питання: чи дійсно «Свобода» та її лідери такі, як їх «малюють». І чи такі, як вони самі себе хочуть «малювати».

Фото: Макс Левин

 "Десять відсотків – далеко не межа для нас"

Парламентська кампанія принесла «Свободі» неочікувано високий результат. Обумовлений, багато в чому, відсутністю в бюлетенях графи «проти всіх». Особливо це далося взнаки у великих містах; в столиці, де за вас голосували – на противагу владі - навіть представники російськомовної інтелігенції. Однак, очевидно, що «ядерними» такі десять відсотків не назвеш…

Кияни нас підтримали не такі собі «булгаковсько-білогвардійські» і не з тих, якими заселялося місто у повоєнний час, після окупації. Ні, переважно це люди були молоді. Відтак, можемо говорити: наш виборець тут є, великою мірою, ровесником Незалежності. Саме молодь стала основною рушійною силою, до якої доєднались представники середнього та дрібного бізнесу; «класична», така собі «університетська» інтелігенція, що не сприймає жлобства, яке нав*язується нинішньою владою. Плюс – мешканці спальних масивів, багато яких, ще два-три покоління тому, були звичайними селянами і голос генетики, український голос, всередині ще не стих.

Тому вважаємо, що у великих містах в цілому і у Києві зокрема, весь можливий ресурс електоральної підтримки ми ще не вибрали. Більше того – не все змогли зберегти, що зараз отримали: кінцевий офіційний результат в столиці виявився меншим, ніж нам показували екзіт-поли. Реальний рівень підтримки нашої ідеології зможуть зафіксувати лише результати першого і другого туру президентських виборів 2015 року.

Самонадіяно. Тож ви вважаєте, що вам зараз не просто підфартило, а дійсно маєте десять відсотків «ядра»?

Якщо мислити категоріями виборчої соціології, правота за вами. Однак, якщо говорити про ту частину політичної свідомості, які не виміряти екзит-полами, соцопитуваннями; якщо говорити про настрої в суспільстві в цілому, тенденції симпатій та антипатій, то десять відсотків – далеко не межа для нас.

Зрозумійте, наша діяльність відбувається не в рамках традиційного політичного процесу, який вимірюється й «обнулююється» виборчим циклом; натомість йдеться про боротьбу світоглядів, цивілізаційних проектів. Йдеться, зрештою, про те, бути чи не бути Україні. Бути їй Малоросією, українською капіталістичною республікою, чи самостійною соборною державою. Пострадянський ресурс, передовсім – економічний, вичерпано, ми стоїмо на порозі самовизначення. Логічно, «Свобода» претендує на те, щоб бути в авангарді цих процесів. І тоді дійсно не результати виборів ставатимуть першочергово визначальними, скільки наслідки політики вуличної.

Вулична політика – стихія, яка ще ніколи до добра не доводила.

Можемо згадати революцію «гвоздик» в Португалії, можемо згадати безкровні оксамитові революції, коли на вулиці виходили мільйони людей… Це була шокова терапія, цілеспрямована трансформація відсталих авторитарних економік, їх інтеграція в глобальну – відкриту, на той час – західну економіку ліберального типу. У нас же шокова терапія затягнулася на 20 років

Можливо, вже пізно?

Ні, не пізно. Потрібно просто наздоганяти центральну Європу, яка випередила країни Європи Східної років на двадцять. Без докорінних змін в соціумі, національній свідомості, етнокультурному ядрі це неможливо.

"Ми вже приходили із цим проектом у Київ. 1918 рік..."

Мені б хотілося таки отримати відповідь на перше запитання. Чи усвідомлюєте, що у ваших парламентських десяти відсотках, хіба не половина – «противсіхи»; опоненти влади, які просто не мали змоги інакше висловити свій протест?

Ну, нормальна європейська практика – стихійний протест проти політики влади, що виражається результатами виборів. Дійсно, таки виборець може бути «одноразовим», але може стати переконаним нашим прибічником, це вже залежить від нас, наших дій. Зважайте: опозиція говорить про себе, як опонентів влади, ми ж є антисистема. Антисистема в парламенті і поза парламентом.

Ідеологія і позиціонування «Свободи» значною мірою орієнтовані на специфіку Західної України, яка є для вас базовим електоральним регіоном. Вочевидь тепер, вийшовши на загальнонаціональний рівень у повному значенні цього слова, маєте адаптуватися до нових викликів. В тому числі, з точки зору партійного позиціонування.

Був такий час, коли партія не мала не те що ядерного електорату, а взагалі Львівська міська організація складалася з п'яти осіб. Я той час дуже добре пам’ятаю і можу точно сказати: наша ідеологія відтоді не змінилася. Саме ця ідеологія дозволила нам сформувати фракцію у Львівській міській раді, потім – найбільшу фракцію в Тернопільській облраді й обрати там свого голову, далі – отримати більшість голосів по трьох областях Західної України, врешті решт – сформувати парламентську фракцію.

Зважайте: ми не змінювали ідеологію заради успіху в конкретних термінах політичної суб’єктності. Ми просто досягли більшої результативності у польовій роботі з виборцями, у розбудові партійних структур і у пропаганді наших програмових засад.

Фото: Макс Левин

Кардинально змінивши ідеологію, ви б втратили себе. Однак, для загальнонаціонального дискурсу риторика, вочевидь, має бути трохи іншою. Принаймні – не настільки радикальною.

Ідеологія, що ми її сповідуємо, зародилася не в Галичині. Її автори – вихідці з Великої України. Так, Микола Міхновський – Полтавщина, Слобожанщина; Юрій Липа – Причорномор’я, Одеса; Микола Сціборський – Житомир; врешті Тарас Шевченко – духовний натхненник, метафізик націоналізму. Ну, а те, що сам проект технологічно було реалізовано у міжвоєнній Західній Україні – результат геополітичних реалій, які на той момент складалися. От і все.

Більше того, ми вже приходили із цим проектом у Київ. 1918 рік, полковник Мельник і полковник Коновалець приходили виручати киян. Грудень 1918-го, парад Директорії на Софійській площі, Симон Петлюра… Ви розумієте, про що я?

«То не серая туча со змеиным брюхом разливается по городу, то не бурые, мутные реки текут по старым улицам — то сила Петлюры несметная на площадь старой Софии идет на парад». Занадто добре, адже сама є «булгаківською», як ви висловилися, киянкою.

А ми – знову ті ж самі. Те саме покоління і ідеали.

"Мені важко було бачити Арсенія Яценюка на з*їзді «Свободи"

Конкретизуємо попереднє запитання: у більшості українцівпринаймні тих, що голосують – «Свобода» асоціюється із націоналізмом і радикалізмом. Навряд чи це сприятиме розширенню кола політичних симпатиків.

Уточніть: радикалізмом доволі демонізованим, спотвореним.

Маєте розвіювати цей міф про себе.

Ми не на конкурсі краси, аби усім подобатися. Наша мета – заручитися підтримкою тих, хто вірить нам і потребує нас. Ми є справжні і це – наша перевага.

Чим ширшою є електоральна база, тим вищими - шанси на фактичну реалізацію ваших програмових засад. То, може, результат вартий тимчасових компромісів?

Ну, якби ми жили в Люксембурзі, мабуть, ваша логіка була б прийнятною. Однак, Україна – це, поки що, дике поле між Європою і Азією. Процеси, які відбуваються тут останні 20 років, перекреслюють надії на будь-який еволюційний шлях розвитку. Давно добіг кінця термін, який можна було витратити на проведення поступових реформ, м’яких поетапних перетворень, раціонально розрахованих програм розвитку. Зараз ми потребуємо жорстких антикризових заходів. Спрямованих, в першу чергу, на десуб’єктизацію теперішньої еліти. Вона – корінь зла, вона – першопричина всіх негараздів в економіці, в соціальній сфері, в культурному процесі.

Ви в парламенті не одні опозиціонери і маєте взаємодіяти, знову ж таки – виходячи зі спільного інтересу.

Чесно зізнаюся: мені важко було бачити Арсенія Яценюка на з'їзді «Свободи».

Чому?

Різні покоління, світогляди. Покоління, що я маю честь його зараз представляти, гартувалося в університетських аудиторіях, читальних залах бібліотек, на мітингах, акції «Україна без Кучми», помаранчевому Майдані. А це, друге покоління, що зростало в теплих номенклатурних кабінетах, отримувало всі привілеї та переваги, лідери якого є продуктом раціонального політтехнологічного планування… Аж занадто ми різні. Принаймні – щоб подобатися одне одному.

«Свобода» є партію, незважаючи на значущу ідеологічну складову, лідерського типу. Мімікрія Олега Тягнибока – в бік компромісності, здатності домовлятися, лояльності – за останні роки очевидна. Не факт, що це погано, адже він – дійсно політик. Проте очевидно, що подібна «поступливість» лідера може слугувати причиною серйозного невдоволення «ідейного» активу. Які це може мати наслідки? Зміну лідера в ім'я збереження «чистоти рядів»?

Чисто теоретично, я такої можливості не виключаю. Логіка вашого запитання зрозуміла, однак наразі воно передчасне. Ви ж розумієте, особа голови партії – занадто серйозний предмет. А шлях від виникнення світоглядних протиріч до вирішення питання у юридичній площині доволі довгий.

Особисто для мене, Олег Тягнибок – не просто партійний лідер, а ще й добрий друг. Відтак, сподіваюся світоглядного конфлікту, будь-яких розбіжностей виникнути не повинно.

Поза тим, говорячи особисто про себе, я завжди ставлю ідеологію та ідею вище від прагматичного і раціонального.

Ви це серйозно?

Так, останній романтик соціал-націоналізму.

Як писав Бродський «життя одне і всі ми знаємо, чим це закінчується». Вам життя свого не шкода?

Ні, абсолютно.

Фото: Макс Левин

"Бандера – приклад феноменального особистісного зростання"

В одному з інтерв'ю ви казали, що рушійною силою нової української революції стане покоління 20-30 річних.

Саме так. Вони стануть авангардом соціал-національної революції.

Власне, це наше з вами покоління. І ми з дитинства травмовані державою. На наших очах розвалювався Союз; руйнувалася звична картина світу, а новою натомість не виникало. У того, хто пережив подібне в ранньому дитинстві, на все життя засіло в голові: від державної машини – якою б вона не була – краще триматися подалі. Своє життя, недоторканість свого маленького світу є дорожчою.

Ми травмовані тому, що на наших очах відбулося перетворення Української радянської соціалістичної республіки на Українську капіталістичну республіку, натомість не постало справжньої незалежної України. Відповідно, ми з вами – громадяни неіснуючої України, які ми собі намріяли. Це Україна ніколи нажаль не матеріалізувалася, вона ніби Атлантида, що ніколи не піднімалась на поверхню. Саме за цю омріяну Україну ми й боремося.

Так мислять одиниці. Пересічний громадянин надто далекий від цих високих матерій. Його, зазвичай, хвилюють питання більш нагальний: як не втратити роботу, прогодувати дітей…

Ми не претендуємо на те, щоб вирішити проблеми людей за них самих; натомість – очолити їх боротьбу проти нинішніх корупції і безнадії.

Ми – бандерівська армія, що бореться проти безнадії національного проекту української держави.

Безнадія та корупція мало кому до вподоби, однак «бандерівська армія»це вже занадто. Схід і Захід країни доволі різні; якщо на Заході Бандера – приклад і герой, на Сході ним дітей лякають. Не тому, що хтось – хороший, хтось – поганий, просто ці дві України занадто різні, у нас немає спільної історичної пам'яті, спільних героїв. Навіщо ж, зайвий раз, акцентувати на цьому розколі?

Те що нас сьогодні об'єднує, воно сильніше за спільну історичну пам’ять. Ми говоримо про проект майбутнього, а майбутнє починається з сьогодення. А сьогодення – це боротьба проти несправедливості, бідності, буржуйсько-бандитської диктатури. Такі речі консолідують понад усе.

Фото: Макс Левин

«Проект майбутнього»красиві слова, не більше. Його не можна, даруйте, помацати. А життя одне і всі ми знаємо…

Ні, йдеться про цілком реальний план дій: націоналізація стратегічних підприємств, боротьба з корупцією, ліквідація паразитуючої політичної еліти…

Лівацькі лозунги – це з іншої опери.

Ви почитайте програму ОУН 1929 року! Хто не знає, подумає, що її писали «ліві». Насправді – далекі від марксизму, ленінізму й інших «ізмів» люди.

Якщо радянська влада спаскудила певні ідеологічні постулати, це ще не означає, що вони насправді погані. Тим більше, на початку двадцятого сторіччя, «червоні» ідеї в Європі та й світі загалом були доволі популярні.

Те саме можна сказати про ідейних опонентів комуністів. Дарма, що зараз вони тільки з фашистами асоціюються.

Так, все, зупиняємося. Я розумію, що працюючи над дисертацією, ви порівнювали політичні практики фашистів Італії й націонал-соціалістів Німеччини, але так в розмові далеко можна зайти. Питання було про інше. Молоді люди на Сході й Півдні, може й підтримали ідею боротьби з корупцією, однак «фактор Бандери» для них все перекреслює.

Між іншим, Бандера – приклад феноменального особистісного зростання, успішної кар'єри.

Перепрошую, але донецькі часто так кажуть про Віктора Януковича. Мовляв, важке дитинство, юність, а цілим Президентом став.

З донецькими і Донецьком буде окрема розмова.

Тобто?

Донецькі – антагоністи будь-якого революційного процесу в Україні. Просто їм вигідно збереження кланової економіки.

"Націоналізм – ідеологія тих, хто готовий пожертвувати собою"

В продовження «теми революції». Рушійною силою докорінних змін політичного ландшафту в Україні завжди були еліти. Еліти, а не маси, про які ви говорите.

Особисто моя думка: не лідери роблять революцію, революція робить лідерів.

Фото: Макс Левин

Посперечаюся. Згадайте Майдан: Третьяков, Мартиненко, Порошенко, Жванія… всі вони вже були при владі і дуже хотіли туди повернутися.

Національна революція на Майдані була перетворена в такий собі буржуазно-ринковий симулякр. Коли на сцені з’являється Азаров в помаранчевому шалику, це – епітафія революції.

Пам'ятаю, повернувся тоді до Львова. На вулиці зустрілися знайомі: де, питають, твоя стрічка? «Яка?». «Помаранчева!». А я згадав Азарова… І заплакав. Звучить драматично, але це правда.

Припустимо, молоде покоління повірило вашим переконанням, готове підтримати, аж тут відкривається ваша партійна програма, а там… Перепрошую, ви що, дійсно вірите, що молода людина; людина, що прагне волі, рівності можливостей, європейського способу життя, коли-небудь проголосує за заборону абортів, «п'яту графу»? Це ж середньовіччя якесь!

Щодо абортів, то наша позиція не є радикальнішою від аналогічної позиції Республіканської партії США…

Причому Республіканська партія США до «Свободи»? Теж мені, порівняння!

До того ж, подібна практика є нормальною для більшості католицьких країн світу…

Україна не є католицькою країною. Послухайте, у вас є своя ідеологія, свій виборець, довга напружена робота та вдалий збіг обставин дозволили наразі зайти до парламенту. Вочевидь, потрібно працювати на утримання цієї «висоти». Навіщо навертати у свою «віру» людей, яким це не факт, що потрібно; для яких і сама «віра» ваша є чужою? Є таке російське прислів'я: «насильно мил не будешь».

На цих землях теж живуть українці і ми не маємо права їх зраджувати.

Дуже вигідна для влади риторика. Особливо в контексті 2015-го. «Подивіться, яка страшна «Свобода».

Так, розумію, але це є наша ідеологія. А ідеологія, я казав, понад усе.

«Націоналізм – це любов. Любов до свого» фраза Олега Тягнибока, яка неодмінно отримує велику підтримку на всіх ефірах. Особисто ви як розрізняєте та класифікуєте патріотизм з націоналізмом?

Націоналізм – це боротьба. Націоналізм – ідеологія тих, хто готовий пожертвувати собою заради свого народу. Патріотизм – ідеологія тих, хто любить свою державу, хто любить землю, на який народився.

У мене таке враження, що ви живете минулим. Як людина, що добре знає історію, пам'ятаєте: національні держави – «тренд» кінця позаминулого, початку минулого сторіччя. З того часу багато змінилося. Світ став набагато більш глобальним, відритим, кордони стираються. Навіщо ж намагатися вибудувати навколо себе національні мури?

Ми запізнилися на той поїзд. Останні вагони відходили з 1918 по 1939 роки. В них встигли Польща, Чехія, держави Балтії (Латвія, Литва, Естонія), Фінляндія. Так, ми запізнилися через поразку 1918-1919 роках, коли велику Україну окупували Білогвардійські армії, потім – Червона. Західна Україна була окупована Польщею і шанс національної держави було втрачено.

Частково шанс повернути хід історії в іншій бік, з’явився на рубежі 89-90 року, в форматі певного балканського сценарію. Балканська війна стала каталізатором створення нових націй саме через боротьбу за державність. Державність їм не впала з неба, не була «подарована». Але, у випадку, скажімо, Словенії, стала наслідком короткої, але все-таки війни. Жертв було чоловік 65-70 але сьогодні вони – національні герої, їх пам'ять вшановують.

Україні незалежність в 1991-му дісталася «на шару». Тому й відношення до неї відповідне. Я вірно розумію, що без війни, на вашу думку, не обійтися?

Не хотілося б так говорити, але з історії знаємо: жоден успішний проект державного, соціально чи політичного устрою ніколи не був реалізований без певних жертв, що мали вимушений характер.

Ви коли на поїзд запізнюєтесь, наздоганяєте його аж до кінцевого пункту призначення чи просто прямуєте до каси й міняєте квиток, щоб з комфортом поїхати, куди планували, за півгодини? Навіщо ганятися за втраченим сто років тому шансами, ризикуючи прогавити можливості сьогодення?

Велика економічна депресія завертає спіраль історії в інший бік. Наразі набувають нової актуальності проекти національних держав, починається боротьба проти глобалізації. Ви ж знаєте, які настрої панують в середовищі європейського середнього класу. Навіщо німецькому бюргеру годувати мільйони турків, колишніх гастарбайтерів, які сьогодні є просто тягарем? Яка мотивація французького державного службовця утримувати – своїми податками – величезну армію арабських мігрантів, які є головним джерелом етнічної злочинності в його країні?

Так, зрозуміло. Переходимо до політичних реалій і вашої роботи в парламенті.

ДАЛІ БУДЕ…

Тэги: ВО "Свобода", интервью, Олег Тягнибок
Печать
Материалы по теме
Читайте в разделе
Анонс

Выбор читателей
Путін відпустив Надію Савченко до України. Чию заслугу в цій події ви вважаєте найбільшою?