Поезія
Критично потужної сили, яка б впивала на форми функціонування поезії в українському суспільстві, немає. Цього року вона не з’явилася. Це камерне мистецтво – досі так було, надалі так буде.
2016-го відбулося одне нагородження, на нього особливо не звернули уваги – а варто. А. Дмитрук отримала урядову премію для молодих українців із формулюванням: «За національно-патріотичне виховання громадян, підготовку молоді до захисту незалежності й територіальної цілісності України». Уряд відзначив премією авторку хітового віршу «Никогда мы не будем братьями». Тішуся, що відзначили активістку Дмитрук. Непокоїть підтримка на офіційному рівні поетеси Дмитрук.
Найліпший час для посередніх творів – політичні і суспільні катаклізми. Мало де знайдеться стільки поганючих віршів, як серед текстів про війну. Взагалі не говорю зараз про кон’юктуру, це окрема розмова. Ми всі живі люди, і нам все це болить. Ці вірші торкають, зачіпають за живе – і все. Хіба для поезії того не досить? А не досить! І не зрозуміло, чому національне-патріотичне виховання громадян має відбуватися за рахунок їхнього естетичного виховання. І бажано за державної підтримки.
Забиті вщерть зали на концертах Жадана – ніщо, порівняно з кількістю лайків під графоманськими сльозливими ямбами на якомусь сайті типу «Натхнення/Прозріння/Душевність». Але все більше кращих із поетів пішло в музиканти, і то зрозуміло. Залучаючи ресурси інших видів мистецтв, поезія оприявнює саме свої особливості. І наразі робить це подалі від показових хорів і академічних оркестрів.
Камерна музика вирізняється, здається, саме тим, що не потребує диригента. Так?
Дайте спокій поезії, не розповідайте, якою вона має бути – відтоді вона почне розвиватися стрімко і природно. Щось таке у нас переважно і відбувається.
2016-го маємо кілька цікавих поетичних збірок – «індивідуальних» і «колективних»: книжки М. Савки і М. Кіяновської, С. Жадана, П. Мідянки, Н. Федорака і В. Зеленчука, Л. Белея, Петра Коробчука, О. Гусейнової, Р. Мельникова, О. Куценко, І. Цілик, В. Махна та ін. Ці збірки не вразять різкою зміною авторських стратегій або карколомністю форм і смислів. Але в сумі – добротний продукт, який фіксує: з поезією варто рахуватися бодай як з джерелом оновлення художньої мови. Біблійна символіка Жадана, робота з кліше Гусейнової, вишукані ритми Мельникова, сильні метафори Коробчука, метафізика Кіяновської, оповідна лірика Цілик – так, це був принадний поетичний рік.
Хороші наші поети (а я назвала хороших поетів) ретельно працюють нині з інтонацією. Складна робота, але обнадійлива. Інтонація в сучасній поезії не збігається з логікою віршу, вона не є просто «акомпанементом» до змістів. Наявна тенденція: наблизити поезію до рухомої живої мови, уникати якоїсь очевидної систематизації. Все більше пишуть верлібрів. Все частіше – наративну поезію. Характерно, що лірика такого штибу зазвичай провокує розквіт прози. (Персонально я його дуже очікую).
Серед поетичних книжок цього року є дві етапні. Дві антології – концептуальні колективні авторські проекти. Дивне поєднання, так – колективний і авторський нараз. Але за проектними стратегіями – майбутнє літературного процесу, я в цьому переконана, і ці дві книжки мені правлять за доказ.
«Антологія української поезії ХХ ст.» (упорядник І. Малкович) складається з двох частин: 26 «класичних» авторів (від П. Тичини до О. Лишеги), 57 «актуальних» поетів (від М. Йогансена до А. Кичинського). Нам обіцяють, що книжка «закохає молодого читача в українську поезію». Юне кохання – непевна річ, краще вже чіткість зрілої поваги. Співпраця і здорова конкуренція. Ви ж знаєте, що канон – це не тільки вшанування взірцевих текстів, а й живе суперництво між ними? А перед нами якраз спроба презентувати український поетичний канон: розподілити авторів за значущістю, стилями, групами. Тут всім місце, здається, знайшлося: і неокласикам, і модерністам, і народникам, і експериментаторам, і концептуалістам (хоч більшість із цих слів мені хочеться взяти в лапки). Вражаюча діаграма; і як то буває з діаграмами, широка картина, але поле зору обмежене. Це погляд на поезію ХХ ст. одного читача – але талановитого і професійного.
«Листи з України» (упорядник Г. Семенчук) – твори 56 сучасних поетів, написані після грудня 2013 року. Зупинити поточний момент літературного процесу, зафіксувати стан поезії, орієнтуючись на певну (хоч і важливу) дату – така робота однозначною не буде. Але буде однозначно результативною. «Листи» склалися в єдиний текст актуальної поезії про війну і революцію. Вони показали, що поезія після подій 2013/14-го заговорила новою мовою – жорсткою, буквальною, конкретною. І, зрештою, тільки поезія нині опанувала спосіб говорити про такі екстремальні досвіди як війна так, як про них можна і треба говорити. Без фальші, тобто. (Нашим би прозаїками уважно «Листи» прочитати).
Художня проза
Оновлення за рахунок суміжних родів мистецтв – тема актуальна і для новітньої прози. Але тут варто згадати: навіть розливаючись теренами іншого виду мистецтва, вихідна штука не втрачає своїх вроджених властивостей. Оновлення прози за рахунок поезії – воно стосуватиметься тільки поетичної мови. Оновлення художньої прози за рахунок документалістики/репортажистики – воно стосуватиметься тільки оповідних технік. Втім, найцікавіші прози цього року демонструють потенціал такої-от міжродової взаємодії.
В 2016-у в прозі дебютували два поети – М. Лаюк («Баборня») і С. Осока («Нічні купання в серпні»). Лаюк пише сатиричний сімейний роман про літню учительку біології. Його їдучий твір тяжіє до притчі, але при цьому багата на метафори мова не робиться символічною. Герої Лаюка, хоч і стають кінець-кінцем типажами (сатира все таки, чого хочете), але залишаються живими людьми. Осока ж створює свої елегійні оповідання там, де річ уже стала образом, але все ще є пізнаваною річчю. Відверта книжка про спостереження над собою (насамперед) і близькими людьми, про дрібнички і деталі побуту, про непрості і просто складні спогади, зрештою, майже всім нам доступні й у нашому минулому… Це ті двоє, хто прийшли з поезії.
Є візитери, чий прихід радує, і з драматургії/сценаристики – «Безодня» М. Нікітюк. Збірник оповідань з безумними переважно сюжетами і таким ж химерними героями. Дівчинка після насильницької смерті супроводжує души померлих до їхнього нового притулку. Кілька пар коханців чекають на кінець світу, котрий одна з них і спровокувала. Дівчинка розповідає як це, коли твій тато – зомбі. Самотня дитина спілкується з сукенкою із шафи; та їй відповідає, до речі. Все динамічно, глибоко і переконливо – хороші історії, добре розказані конкретною мовою. Згадався колишній дебют теж «кіношної» Цілик.
А знаєте, хто зрештою пише найкрутішу прозу? – Музиканти! Цього року у нас є, здається, тільки «Гупало Василь» Фоззі. Тому проілюструвати свою гіпотезу я зможу хіба що щедрими авансами цій легкотравній казочці.
Суто внутрішньо-прозовий спосіб «збадьорити» сучукрліт дав про себе знати особливо гучно першої половини року – зазвучала перекладна проза. І так гучно, що дехто сприйняв той зойк за присуд ієрихонських труб. Прочитали нарешті українською Д. Геллера, Т. Пінчона, К. Бойє, «Сатанинські вірші» С. Рушді, К. Ганссон, И. Бахман, В. Бероуза, Т. Капоте, читаємо актуальних П.У. Енквіста, Я. Мартела, П. Ранкова, Д. Ерпенбек, У. Шайтінаца, Я. Денеля, Д. Тартт, Ж. Сосьє та багатьох інших. Наче, і система відбору уже появляється: перекладають тексти про перехідні стани суспільств, про кризові стани людини – страшно актуальна проблематика. Адаптують культову прозу і бестселери. Взагалі, якась системність поступово проявляється. От, наприклад, великі видавництва систематично відкликають тиражі з поганими перекладами після скарг читачів (говорю поки що про казус «КСД», «Фоліо» – на черзі, мрію собі).
Але. Хто читає переклади? Це питання насправді страшенно складне. Ясно, що хто хотів прочитати О. Гакслі, це уже зробив. Мовою оригіналу чи через доступну мову-посередник. А хто не читав, той і не читатиме. От проект «Комубук», який спеціалізувався на перекладах культових творів, оголосив про своє закриття, бо так і не визначився, до кого їхні книжки адресуються. Біда в тому, що читачі перекладів – група невизначена і незрозуміла. Це сильно впливає на стан уже нашої словесності. Грубо кажучи: чи прочитає нарешті Кокотюха Джойса? І чи Джойсу то потрібно, чи все ж Кокотюсі? Перекладають, до речі, переважно романи. І у такий спосіб заповнюється наша найбільш дефектна прозо-ніша.
Десь 60% всієї оприлюдненої укрпрози цього року – збірники оповідань. Це добра новина. Мала проза – концентрована емоція, яка (щоб бути адекватно втіленою) потребує вправного письма. Хочеш писати хороші оповідання – станеш зрештою добрим оповідачем. У нас цього року з’явилося чимало витриманої орнаментальної малої прози, серед якої назву хоча б «Баобаб та інші історії» А. Дорош. Дорош робить своїм героям добру послугу – творить для них умови життя, в яких вижити майже нереально. І безпристрасно дивиться, чи здатні люди мінятись – не ставати кращими, але розвиватися як соціальна група. А між іншим ще розповідає цікаві історії, наприклад, про нелегальні оборудки українського бізнесу з африканськими алмазами.
Я страшенно оптимістично добачаю в хвилі оповідань відлуння якісної актуалізації нашої прози 20-х. Цього року колосальний проект антологій і авторських зібрань українських письменників, які працювали в 1920-х, поповнився кількома добротними виданнями. Цим проектом опікується Я. Цимбал і видавництво «Темпора». Здається, він таки дає результати – неочевидні, але втішні.
А поки що: новий роман Ю. Винничука, новий роман А. Кокотюхи, нові романи В. Івченка, В. Лиса, новий роман Є. Положія, новий роман М. Кідрука, В. Єшкілєва, книжки А. Любки, Є. Сенік, Б. Логвиненка, К. Бабкіної, Л. Таран, другий роман О. Полякова, другий роман М. Камиша. Це все – суцільні невиразні стабільності: проза тримається в тонусі – літературний процес триває, але на результат ці твори-ефемериди не впливають. Новий роман Т. Малярчук… Стоп. Про це уже слід поговорити детальніше. Бо варто говорити про книжки, за якими ми можемо спостерігати, як удосконалюється письмо і думка автора. Такі книжки відгукуються і в загальному підсумку літературного процесу, не тільки в безпосередній творчій біографії письменника.
Окрім роману Малярчук, у 2016-у з розряду індивідуальних проривів є хіба що ще один такий – «Вишня і Я» О. Чупи. Дорослий чоловік удочеряє маленьку дівчинку. Вчаться жити разом – інфантильний Ярик і мудра Вишня. Щоб створити психологічно достовірний текст, Чупа пожертвував соціальною проблематикою повністю. Хлоп знайшов дитину в магазині і забрав собі. Серйозно? Але це не буде правильними питанням. Коли потребуємо внутрішнього перетворення, то на нас чекають навіть покинуті діти в овочевих відділах супермаркету. Цей процес може запустити що завгодно, тому Чупі віриш. Ця книжка – точно не «подія року», але принагідно «великі сподівання».
«Забуття» ж Малярчук – це однозначно презентативний цьогорічний роман. Він теж «на стиках» – має відчутні впливи документалістики. Бо це біографічний роман насамперед, написаний про забутого історичного діяча. Але історію цю розказує наша сучасниця, яка сама опинилася в кризовій життєвій ситуації. Нашу прозу – якось так склалося – здебільшого пишуть не «діячі», а «нащадки». І в романі Малярчук нарешті це прозвучало: нащадки довіри не варті. Ми, нащадки, чим далі – тим більше перетворюємося з фактора, який мав би забезпечити «вічність» дідів славних, на свідчення того, що пам'ять є тривкою і не-детермінованою нічим, окрім самою себе. «Забуття» – з того розряду прози, котру називають оповіддю свідка. Тут панує не герой, а допоміжний персонаж – такий собі інтер-герой, допущенний до свідомості всіх дієвих осіб.
Це, повторюся, знаковий роман цьогорічного мейнстриму. Отже, чи здивує, що воєнна і революційна тематика цього року остаточно пішла у «жанр»? Мене не дивує. Вшанування і ресентимент для нас проблематичні на всіх рівнях осмислення, тож легше тут прислуговуватися шаблонами і формулами. Корпус воєнної прози приростає за рахунок свідчень очевидців і сучасників – часи рефлексувати цю біду більш глибоко ще не настали. Тут назву – бо варто – хіба що два твори 2016-го, які підкуповують якщо не глибиною, то відвертістю. Це «Любов на лінії вогню» В. Трофимович і «Вертеп. #РоманпроМайдан» О. Захарченко. Обидві книжки – спроба описати соціальну реальність, яка шокує і жахає, виключно як рутину. Така собі висока трагедія мовою щоденних новин.
Війна ж у жанровій прозі – це здебільшого пильна увага до екстремальної соціальної проблематики – і тут посилення фантастичних елементів. Парадоксу в цьому немає. «Чужі досвіди» перекладів (скажімо, балканської прози) відчутних результатів не дали, запозичення з нашої воєнної прози минулого століття здаються протипоказаними. Коли не знаєш, як закінчити історію, коли не маєш внутрішніх ресурсів і готовності, щоб розказати її до кінця, вигадуй щодуху літаючі танки. І олюднених (що їм не на користь) роботів. І сепарські держави на окремо взятому світтєзвалищі. І загублені у кукурудзнику села, де приносять в жертву держслужбовців. А воювати відправляй комічних архетипних потвор. Цими персонажами опікуються, окрім інших, наші цьогорічні антиутопії: романи Я. Мельника, О. Шинкаренка, Т. Антиповича та ін. Але, зрештою, війна (на передовій і в тилу) – гранично асбсудрний прояв будь-якої людської діяльності. Фантастична умовність їй личить. Інших відповідей сучасна проза поки що не має. Але питання-то правильні!
Ну, от що ти скажеш переконливого про цілий літературний рік за двадцять хвилин розмови? Ще й так, щоб було ясно, чим цей рік варто читачу запам’ятати?.. Ок. У 2016 році українських книжок про канібалів – в три рази більше, ніж книжок про інцест. Ще залишилося кілька базових табу. Читаймо далі.