Епічне «Витя, угомонись, а то как лох» в одному зі спальних районів лишили хіба для історії. З кожним днем вуличного мистецького патріотизму у Миколаєві більшає: найчастіше можна помітити вже звичне «Слава Україні» та неполіткоректне «ПТН ПНХ». В одному з клубів чи не кожен концерт завершують спільним виконанням гімну. У вихідні і свята мешканці масово одягають вишиванки. При в’їзді з боку Одеси великі бетонні букви «МИКОЛАЇВ» теж розмалювали у жовто-сині кольори, аби демонструвати гостям, що їх зустрічає місто українських патріотів. «Попса!», – махнуть рукою у Львові. «Нарешті!», – тішаться миколаївці.
Байдужості і нігілізму у місті дійсно поменшало. Але це поки що тільки початок довгоочікуваного (і довготривалого) перезавантаження. Зараз на порядку денному постає питання: що робити з бочкою дьогтю, яку миколаївцям намагаються втюхати місцеві політикани, нахабно написавши на ній «Мед»?
16 вересня фракція Партії регіонів у міській раді саморозпустилась. Але на вибори від міста підуть ті самі люди, але вже у рошенівській упаковці. Партія регіонів офіційно вмерла, але справа її живе. Маємо прикрість: електорат ніби готовий вибирати – от тільки вибрати немає з кого.
Проукраїнський вибір
Відправною точкою у поступовому утвердженні політично активної громади Миколаєва став добровільний демонтаж пам’ятника Леніну 22 лютого 2014 року. Активісти не чекали рішення сесії міської ради, а готові були самі знести ідола комунізму на центральній площі. Але тогочасний виконувач обов’язків міського голови і нинішній мер Юрій Гранатуров усе ж таки доручив демонтаж пам’ятника комунальним службам, погодившись із миколаївським Майданом.
Здавалося б, патріотичний і піднесений акт об’єднання активної громади і місцевої влади. Та це була лише перша спроба політиканів місцевого розливу втекти від відповідальності. Гранатуров одразу ж біля постаменту пафосно оголосив про вихід із Партії регіонів. Його приклад у наступні декілька місяців наслідували окремі місцеві регіонали. Найспритніші одразу перейшли на режим «моя хата з краю», а найбільш цинічні замилювали очі, переходячи на протилежний бік барикад.
Проросійські активісти, які невдовзі після демонтажу пам’ятника Леніну встановили свої намети на головній площі, підтримки мешканців міста не здобули. Миколаївці рішуче вказали їм на двері – майданівці самостійно розігнали табір «колорадів» у центрі міста. 5 червня виконком через суд обмежив право представників «Русского блока» та миколаївського обкому Компартії проводити будь-які масові акції у місті. Ті подали апеляцію, яку суд задовольнив у серпні, але жодного публічного зібрання проросійських активістів відтоді не було.
Жирну крапку в історії про початок зародження українського національного духу у місті активісти поставили в день приїзду тогочасного нардепа, а тепер лідера сепаратистів Олега Царьова. Футболки з його скривленою від ляпасу фізіономією і написом «Николаев – город-герой» розліталися у наступний місяць як гарячі пиріжки.
Химери йдуть в мери
У квітні 2013 року Research&Branding Group та Центр аналітичних досліджень проводили у Миколаєві соціологічні опитування, аби побачити, якого управлінця мешканці воліють бачити у кріслі міського голови.
Тоді серед найактуальніших для місцевого населення проблем констатували бідність, низькі зарплати й пенсії, працевлаштування і безробіття, бруд, сміття і стихійні звалища, зростання цін та інфляцію, проблеми у сфері ЖКГ, зокрема високі тарифи та низьку якість послуг. Корупцію назвали головною проблемою для Миколаєва лише 16% респондентів.
З’ясувалося, що темою виборів міського голови цікавляться орієнтовно 58% миколаївців. І майже три чверті були готові взяти участь у виборах. Більше половини миколаївців прагнули обрати політика нового формату, а 20% віддали би перевагу кандидату із радянським минулим.
Щодо того, чи зважали би при виборі на партійність кандидата, то тут відповіді «так» і «ні» за результатами досліджень обох організацій розділилися майже порівну.
На звичне питання: «Якби вибори відбулися у цю неділю, за кого би ви проголосували?», тоді, у квітні минулого року 27% респондентів зазначали, що їм важко відповісти, а 23% виборців голосували би за Ігора Дятлова – молодого регіонала, який на початку лютого цього року на прес-конференціях істерично заявляв про тисячі фашистів, бандерівців і правосеків, що рухаються у напрямку Миколаєва. Приблизно 14% голосів здобув би Сергій Ісаков – багаторазовий учасник мерських перегонів, миколаївське обличчя Арсенія Яценюка. Ісаков у лютому 2014 року виступив одним з ініціаторів добровільного демонтажу пам’ятника Леніну.
25 травня явка на виборах у Миколаєві становила 48,5%. Перемога Юрія Гранатурова сюрпризом не стала – колишньому регіоналу усі кому не лінь пророкували перше місце у перегонах, аргументуючи це відсутністю альтернативи. Друге місце посів Ісаков, третє – депутат міськради від «Фронту змін» Олександр Жолобецький, четверте - директор Миколаївобленерго Юрій Антощенко.
Жити по-новому?
До Революції Гідності у Миколаєві господарювала Партія регіонів. У 2010 році за Януковича проголосували понад 40% мешканців, а за Тимошенко – трохи більше 26%.
На цьогорічних Президентських виборах свої голоси Порошенкові віддали 46,11% миколаївських виборців. Сьогодні у міській раді діє депутатська група «Солідарність і розвиток», яка підтримує Порошенка. До складу об’єднання увійшли 23 депутати; 18 із них є регіоналами, з яких щонайменше шестеро до останнього дня не писали заяву про вихід з Партії регіонів.
Якщо людина одягає на брудне тіло чисту сорочку, то пахнути краще від неї не стане. Сили Порошенка у Миколаєві – це переважно регіонали, які вочевидь не бувають колишніми. У липні депутат міськради Валерій Буркун, який під час Майдану організовував із Миколаєва до Києва поїздки тітушок, а тепер є членом групи «Солідарність і розвиток», відмовився заселити на власній базі відпочинку 50 біженців із зони АТО, називаючи їх циганами. Ще один нині позафракційний представник регіоналів і кандидат на пост міського голови Юрій Антощенко взимку активно підтримував беркутівців, а зараз збирає гроші на потреби АТО зі своїх підлеглих – працівників Миколаївобленерго.
«Якщо маєш середню зарплату, мусиш раз на місяць віддати 50 гривень, якщо заробляєш більше, то до 200. Ми через то нервуємось, але гроші здаємо. Тим, хто дасть більшу суму, значок вручають, уявляєш? Вот тебе значок – носи, дурачок!», - гірко сміються працівники Миколаївобленерго. Хоча на керівництво постійно скаржаться, але про звільнення не замислюються – роботу з нормальною і стабільною зарплатою у місті знайти непросто. Четверте місце Антощенка на виборах мера – зокрема, заслуга його працівників.
Ймовірно, на парламентських виборах 26 жовтня більшість мешканців проголосує за Блок Петра Порошенка. Дороги молодим політикам не дають, але принаймні вони у Миколаєві почали з’являтися. Це голова Миколаївської обласної організації «Демократичний альянс», активістка миколаївського Євромайдану Євгенія Матейчук та 32-річний безпартійний власник ІТ-компанії Олександр Сенкевич. Обидвоє брали участь у мерських перегонах. Сенкевич посів п’яте місце, здобувши 4,76% голосів, а Матейчук стала дев’ятою з дев’ятнадцятьох, отримавши 2,06%. Відтак молодь у Миколаєві вже дихає у потилицю елементам зігнилої політичної системи і надалі контролюватиме їхні кроки.
Рушієм до кардинальних змін у політичних настроях миколаївців може стати одна потужна сила. Ім’я їй – 79-та окрема механізована аеромобільна бригада. Військові просять матерів, дружин і сестер більше не мітингувати, вимагаючи від уряду допомоги для миколаївських ВДВ-шників: «Ми десантники, у нас є честь. Нам соромно, що за нас просили жінки». Вони не жаліються. Вони не бояться. Вони приходять з війни у відпустку і кричать «Слава Україні!». Вони воюють за оновлену країну і в цих прагненнях миколаївці їх підтримують.