Основною моєю тактикою під час виборчої кампанії були зустрічі з виборцями. За півроку я особисто зустрілася з 15 тисячами людей. Хоча селян більше цікавили власні городи, ніж виборча кампанія, і тому ці тисячі збиралися з одиниць. Приходило п’ять чи 50 людей, з усіма я спілкувалась не менше години. Виступала в клубах, щоправда інколи голови сільрад закривали їх на замок, або не пускали людей до мене на зустріч. Так, наприклад, було в селі Зелений Гай, де голова сільради особисто ходила по хатах, щоб ніхто не прийшов. І що найбільше вражало – ніхто не прийшов.
Але я тоді виступала на пасовиськах, на зупинках автобусів, під гніздами лелек, в магазинах і під магазинами. В кінці літа зустрічі почали зривати провокатори Дубневича. Супроводжували нас двома автомобілями, їм в підкріплення часто приходили голови сільрад, технічні кандидати в депутати та проплачені пиячки. Проте скоро «дубневичі» відмовилися від такої тактики, бо за мене часто заступалися прості селяни.
З деяких магазинів на мене вилітали з криками продавщиці. Причина їх агресії була проста – в своїй газеті я надрукувала статтю під назвою: «Обікрав школярів – отримав медальку від Януковича». У ній йшлося про власника цих магазинів такого собі пана Петльовича. Справа в тому, що цей пан справді був нагороджений медалькою від Президента на День Незалежності, а ще виграв тендер на постачання школам курятини за найвищою в країні!!! ціною.
Люди зверталися з місцевими проблемами, які часто були складовими великих корупційних схем. Наприклад, люди скаржилися, як голова сільради продав 100 КамАЗів чорнозему, чи як приватна фірма «Парі» краде газ з державних свердловин (у мене на окрузі добувається газ), що кабани з орендованих місцевими князьками лісів витоптують посіви, що молоко у селян молокозаводи скуповують за смішною ціною 1 грн.60 коп. за літр. Селян справді відверто дурять, по-суті молокозаводи платять бабусям з їх власних кишень, розраховуються дотаціями з державного бюджету виробникам молока. Я розбиралася з усіма цими справами, щоб вирішувати їх в статусі депутата.
Деякі обіцянки вдалося реалізувати перед виборами. Наприклад, в Мостиському районі газове господарство шахрайським методом брало у селян тисячу гривень за газові лічильники, які мусили встановлюватися безкоштовно. Вдалося пробити цю стіну – людям повернули гроші.
Зустрічі крутилися, як калейдоскоп. Як починали – кукурузка була маленька, а потім все вища і вища, і нарешті вона одна і залишилася на полях. Починали – стовпи обабіч сільських доріг були депресивно-сірі, спочатку ми їх заклеїли плакатами «Свободу Тимошенко», а потім на них не залишилося живого місця. Варто було з’явитися моїй агітці, як через годину приїжджала бригада конкурента – зачищати, а на Тимошенко рука не піднімалася. Мої агітки заклеювали листівками Дубневича його технічними кандидатами Книшечкою та Куп’яком, а також плакатами «Куплю волосся» і... «Свободу Луценко». Щодо останнього, я була тільки «за».
До речі, дякую Юрію Луценку, який в листі з-за грат закликав виборців підтримати мою кандидатуру.
Фото: Якщо зірвати верхні шари, можна побачити Чорновол. Всього ми наклеїли 20 тисяч листівок, але люди їх майже не бачили.
На зустрічах були свої цікавинки. На фестиваль «Козацькі забави» я прискакала галопом верхи на коні. І виступала теж верхи. Кінь злякався апаратури, гарцював, крутився колесом. Але я продовжувала виступ. Газета Дубневичів написала статтю: «Парашутистка на коні».
В Мостиському районі я кілька днів виступала після мандрівного цирку. Цирк збивав графік, тому останню зустріч я закінчувала майже опівночі. Романтика – закликати селян до мобілізації в боротьбі проти Януковича в темноті сільської ночі.
Весело? Хоча насправді зустрічі без перепочинку дуже виснажували. У мене була гарна українська сукня для зустрічей на свята. Коли настали холоди, я настільки станула, що вільно одягала під неї светр.
Але завдяки цим зустрічам, чотирьом випускам власної газети «Дзвін», моїм агітаторам, які від хати до хати пройшли кожне село, в кінці літа я зрівнялася в рейтингах зі своїм опонентом Ярославом Дубневичем.
Найсмішніше, що публічно мене продовжували називати технічним кандидатом, але в штабі Дубневича всі стояли на вухах. Розвідка звідти донесла інформацію, не лише про ріст мого рейтингу з 0 до 30 відсотків за три місяці, а й про падіння рейтингу Дубневича 35 до 30 відсотків.
І це при тому, що весь цей час Дубневич вливав в округ мільйони за мільйонами. Майже 300 церков на окрузі і на кожну Дубневич пожертвував від 5-40 тисяч грн. Вірян Дубневич возив на прощу в Зарваницю (Тернопільська область): для цього було організовано кілька сотень автобусів, майже всі священики за кошт Дубневича їздили в Єрусалим. Найбільш популярними справами від Дубневича також були паркани навколо цвинтарів, звукоапаратура для дискотек, ремонт дахів в клубах, вікна в школах, меморіальні дошки та пам’ятники українським героям, організація різних забав для селян, дискотеки для молоді, підтримка громадських та спортивних організацій, лікування дітей, матеріальна підтримка матерів-героїнь і так в усіх-усіх селах.
Реально Ярослав Дубневич робив чимало добрих справ з метою здобути депутатський мандат. Тому я є великим прихильником мажоритарки. Вона дає можливість коштам, які були вкрадені з державного бюджету, хоча би таким викривленим шляхом, але потрапити за призначенням в села та містечка. Я особисто є свідком, як за десять років відсутності мажоритарки надзвичайно занепала інфраструктура особливо маленьких сіл 120 округу.
Тому такий вид «гречки» мене, насправді, тішив, і я опонента не критикувала. Зрештою, кожен рекламується, як може: в кого не має чесної біографії, хай піднімає собі рейтинг дитячими майданчиками чи пам’ятниками Бандері. Одне було погано, коли я прийшла на округ Дубневич не ремонтував доріг і навіть не думав це робити. Пояснення цьому було дуже просте – піар-ефект менший від затрачених коштів. Адже дороги між селами у Львівської області - це поодинокі острівці асфальту між горбами та ямами. Ось з цим я мусила боротися. Адже я обіцяла виборцям розібратися з дорогами? Обіцяла! Обіцяла боротися з корупцією? Обіцяла! А тут якраз був чудовий шанс вбити двох зайців, ще до виборів – витягнути з кишень Дубневича корупційні доходи і спрямувати на дороги.
Отож я почала методично об’їжджати округ з розповідями, що на відміну від Ярослава Дубневича інший «гречкосій» Львівщини Тарас Козак робить дороги, отже, треба «підбивати» і нашого «грошового мішка». Свої промови я підкріплювала документами з державних тендерів та балансами підприємств Дубневича, де фігурували сотні мільйонів гривень. І була приємно вражена результатом – слідом за мною по селах поїхали КамАЗи з гравієм і написами на бортах «І словом і ділом! Ярослав Дубневич».
Загалом Ярослав Дубневич витратив на вибори ще до початку виборчої кампанії більше, ніж його колеги-«гречкосії» у підсумку, але рейтинг його падав…
Тоді ціла армія голів сільрад, районних депутатів, директорів шкіл отримали завдання від штабу Дубневича роз’яснювати людям в селах, що Чорновол має більше грошей ніж Дубневич, бо Чорновол фінансує Коломойский і Портнов. «Але якщо Дубневич дає гроші людям, то Чорновол все платить Турчинову», – розповідали вони людям. Так я раптом ввійшла, як мінімум, в другу сотню багатіїв країни!!!
На першому своєму ефірі на дуже популярному на Львівщині телеканалі ЗІК я справді виглядала як найбагатший кандидат 120-того округу. В мене виявився найшикарніший будинок. Моя двоповерхова хатинка під Києвом і справді зовні досить гарненька – плід ручної роботи і творчості моєї родини в трьох поколіннях. Я могла би не показувати його в декларації, бо живу з батьками, будинок оформлений на батька ще в ті часи, коли я була дитиною. Але в декларації є уточнення, що потрібно вказувати не лише нерухомість у приватній власності, а також в оренді та іншій формі користування. Позаяк я тим будинком користуюся, то йому саме місце в декларації. Це чесно.
Що ж стосується мого опонента в його декларації не виявилося жодного автомобіля, а з п’яти шикарних будинків в маєтку Дубневичів в селі під Зуброю, він показав лише найменшенький, та й то журналісти зняли його зовсім з непрезентабельного боку миттєвим кадром.
Отож мільйонер Дубневич виглядав просто «злиднем» на фоні журналістки. Я його спитала, чому він не показав інші будівлі маєтку, і Дубневич мені відповів: «То все старшого брата, у нього велика родина». Прямо сюжет з казки: жило в одному маєтку двоє братів страший-багатий, молодший –бідний. Але, от біда, багатий старший брат в своїй декларації не вказав жодного будинку.
Піар-технології з 1430 року – мене оголосили відьмою
Штаб Дубневичів був в шоці від зростання мого рейтингу, ще й тому, що знав, з якими насправді малими ресурсами я працюю на окрузі. Отож там вирішили, що весь секрет в тактиці та ідеології. І щоб не придумувати велосипед, «дубневичі» вирішили повністю копіювати всі мої кроки.
Слідом за мною Дубневич почав проводити зустрічі з виборцями. Спеціально під нього директори шкіл організовували батьківські збори. Я проводила мітинги під церквами після недільної служби - Дубневич тут як тут. Я пішла по електричках з мегафоном. Мої хлопці сміються: «Уявляєш, Таню, заходимо в наступний вагон, а там Дубневич з циганами і ведмедями». Можливо ще місяць виборчої кампанії і так би воно й було…
Я говорила виборцям про Майдан, якого нині потребує країна. Хоча ніхто з політиків на Львівщині не ризикував вимовляти вголос це слово, наскільки воно було дискредитовано діями Ющенка, а я говорила і пояснювала, що це єдиний потужний аргумент громадянського суспільства в стосунках з будь-якою владою в усьому світі. І тому, коли на одному з ефірів Дубневич зразу за мною повторив, що йде у Верховну Раду, щоб піднімати Майдан проти Януковича, я ледь не впала зі стільця.
А потім я просто звикла, що лише виходить моя газета – Дубневич цілі абзаци цитує по телебаченню. Отож він пообіцяв таку радикальну боротьбу з Януковичем, що тепер не може відразу виконати свої зобов’язання перед пропрезидентською більшістю і ризикує заплатити за зволікання великою частиною свого бізнесу.
В Городку на вулиці якось я стикнулася ніс до носа з Дубневичем. «Плагіат, – кажу йому, – це не просто погано. Плагіат це означає бути другим. Хочеш бути другим на виборах?».
Дубневич очевидно врахував зауваження, бо безумовно став першим в усій країні у сфері «чорного піару».
Я не уявляла, що виборча кампанія може бути так брудна. Можете уявити!!! Виборці 120-го округу читали в газетах, що свої перші гроші я заробила, коли, як повія, обслуговувала солдатню в зонах військового конфлікту Чечні та Югославії!
Зате виборці не прочитали жодної «чорнухи» на кшталт: Дубневич з дівчатками в бані. Який з цього можна зробити висновок? Наступний: Дубневичу трапився шляхетний опонент на виборах, а ось Ярослав виявився зовсім не лицарем, якщо дозволив своєму штабу продукувати тонни гидотного бруду на жінку, яка є ще й мамою маленьких дітей…
На окрузі розкидалися листівки «Чорновол – дияволиця». В них виборцям рекомендували читати молитви при моїй появі, мовляв відьма Чорновол впливає на людську психіку. І як це не дико, я навіть зустріла священика, який побачивши мене почав хреститися і відганяти своїх вірян.
На мене вилили стільки різного бруду, стільки образливої брехні, що я вже задумалася, а чи є сенс в чесній репутації.
Я завжди вважала, що репутація є моїм найбільшим багатством. Я завжди носилася з нею як з писаною торбою, хоча могла «продати» лише одну статтю, за ціною, що дорівнювала моєму десятилітньому чесному доходу.
Отож не було на мене компромату, який можна було використати на виборах. (Окрім граматичних помилок в моїх журналістських текстах, та не львівського походження, за що мене охрестили «парашутисткою» і постійно довбали). Та виявилося, що опоненту компромат був і не потрібний. Силами своїх ЗМІ та цілої армії агітаторів вони створили мою «нову» біографію, таку яку їм потрібно, де я постала в образі продажної журналістки та епатажної брехухи. Нажаль, той весь бруд лягав в основу - люди мало що про мене знали раніше, адже журналіст-розслідувач, яких би він успіхів не добивався, не є людиною публічно відомою.
Ви все брешете. Ось ви кажете, що були «Міжгір’ї». Це доводить, що ви брехуха, – наприклад, кричала мені одна жінка на зустрічі в селі під Городком.
Чому? – питала я.
Бо не можливо проникнути в «Міжгір’я». Янукович так його охороняє, що там муха не пролетить. Ви все брешете?
Так показували ж в новинах, – захищали мене інші жінки.
Вона купила журналістів. Вона все бреше, вона каже, що йде від «Батьківщини», а я вам кажу «ні», бо краще знаю, бо я ось маю партійний квиток.
І що на це все скажеш?
Викид «чорного піару» став настільки масовим, що це вже можна було назвати: вибори (бої) без правил. І чим більше ріс мій рейтинг, чим бруднішою ставала виборча кампанія. Мені почали радити бути обережнішою, мовляв, Дубневичі у разі програшу на виборах втрачають не лише вкладені в округ мільйони. Вони ризикують стати непотрібними для «донецьких» в корупційних схемах залізниці і втратити бізнес. А ще сісти у в’язницю за старі корупційні гріхи. На цю тему мені навіть розповіли класний анекдот: «Приходить кандидат до ворожки і просить розтлумачити, чому сниться бульба. «Це просто: або тебе восени виберуть, або весною посадять», – відповіла та.
Так і мені нашіптували: «Таню, це ж просто: якщо Дубневичі не зможуть знищити тебе інформаційним брудом, у них лишається варіант фізичної ліквідації». Кандидат ВО Василь Пазиняк, який йшов на сусідньому окрузі проти Козака, сміявся, що це нікого у Львові не здивує: «Всі знають, що ми з тобою «смертники».
Я вважала, що якщо дах у опонента не знесе, мені нічого не загрожує, бо занадто велика увага прикута до виборів. А якщо знесе? Тому ліфт все-таки мене лякав. Жила я у Львові в районі Рясне-2 і, коли пізно ввечері поверталася до хати, внутрішній голос казав: «Йди пішки, ліфт це ідеальна пастка». Уява мені малювала картинку: ось ліфт розкривається, а переді мною нападник з ножем, бо жінки, знаєте, бояться саме ножа…
Мавка лісова
У вересні мій виборчий корабель залетів в повний штиль, бо почався сезон бульби і селяни зав’язли у своїх городах. Невдалі зустрічі одна за одною. Ось чергове село – під магазин прийшов один дід, його сліпий та кульгавий пес та десяток дітей-підлітків. Діти слухали з захватом про пригоди журналіста, але голосувати за мене лише деякі з них зможуть років через 5 років. Тому вирішила дати собі відпочинок, поїхати в Київ до власних діток.
Коли повернула через три дні, біля під’їзду мене зустрів мій припаркований автомобіль з написом «Свободу Тимошенко», який припав на одне колесо, шина виявилась порізана ножичком. Я до цього поставилася занадто спокійно. «Краще б розбили лобове скло, бо там дві тріщини його вже давно міняти треба», – подумала я.
Цілий день займалася своїми справами, зайшла в магазин за персиками і була зовсім психологічно не готова, стояла вся така розслаблена з пакунками в руках, коли двері ліфту розкрилися на моєму поверсі, і з сутінок на мене глянув молодик. Щось в його погляді сказало мені, що я «приїхала». Я згадала порізане колесо, панічно кинула погляд на його руки, але замість ножа побачила велике біле відро. Ще мить і нападник вивернув його на мене. Рідина стікала мені по щоці, я відчувала на губах смак фарби і безмежно раділа, що це лише фарба…
Потім я намагалася догнати зловмисника. Гналася за ним сходами, але швидкість гальмували підбори. Вискочила з під’їзду, на ходу зняла взуття… У дворі миттєво вщух гамір – всі витріщилися на мене. «Куди побіг?» - кричу. Мені показують в арку, я побігла далі боса, зелена, як мавка лісова, за мною в допомогу ватага підлітків. Але так і не догнали: слід молодика загубився в хащах над залізничною колією…
Як мені потім розповіли мешканці будинку, підозрілий хлопець з відром чатував в під’їзді три дні, замовник не знав, що я поїхала до Києва.
До речі, цієї фарби, я досі не можу позбутися. Її залишки засохли на найрізноманітніших дрібничках, які лежали тоді в сумці чи були на мені: фотоапараті, копійках, намисті, блокноті…Мені до сих пір цікаво, чому вона була зелена. Білу купити дешевше. Тай взагалі навіщо весь цей цирк?
Щоб показати, яка я беззахисна? Щоб писати паскудні статті під назвою «Фарбована лисиця» . Щоб до сих пір діставати мене звинуваченнями, що я сама себе облила заради піару? Хоча я б ніколи такого не зробила, бо не сприймаю лицедійство.
До речі, зелена я була вся, навіть обличчя, але я його поспішила витерти. По-перше, журналістів та міліціонерів довелося чекати майже годину, фарба почала засихати, і я ризикувала залишитися зеленою тижні на два, так зрештою сталося з моїми ногами. По-друге, це виглядало вкрай неестетично (подивіться на фото Власенка в зеленці), тому я витерла обличчя, як пізніше після сутички в Мшані, я поспішила позбавитися від подертих панчох, які звісно не прикрашали ще жодну жінку.
До речі, в тій історії я зіткнулася з банальною корупцією. На тому інциденті в ліфті певно заробив якийсь чиновник комунального підприємства. Адже в постанові про визнання мене потерпілою було вказано, що миття ліфту коштувало платникам комунальних послуг аж…1856 грн.
Певно я наковталася фарби, бо сни після «міні-замаху» мені снилися видовищні. Наснилося мені, що прокинулася від вибуху, і за вікном горить мій Шевроле Авео. Я реагую без емоцій: «Хай горить, я хочу спати». В цей час у сон проривається телефонний дзвінок, я вже прокидаюся по справжньому серед глухої ночі та поступово відокремлюю сон від реальності. Ага, автомобіль не вибухнув, а ось телефон таки дзвонить. Думаю, певно з погрозами, але мені байдуже. «Це ж вибори, дівчинко, – кажу я собі. – Вони почали війну, але я до цього готова. Вони навіть не уявляють настільки я готова». І солодко засинаю. А телефон все дзвонить і дзвонить…
Далі буде...