Бренды, тренды и Пэрис Хилтон
Автор акварельно исполненных фильмов-зарисовок о девичьих переживаниях София Коппола сняла картину о банде голливудских подростков-грабителей на основе статьи в Vanity Fair. Фильм «Элитное общество» был представлен на Одессокм МКФ 16 июля.
Марк (Исраэль Бруссар), испытывающий трудности с коммуникацией подросток, переходит в новую школу в Лос-Анджелесе. Там он встречает настоящегодруга – модницу и красавицу Ребекку (Кэти Чан), в качестве хобби промышляющей кражей денег из незапертых автомобилей.
Одержимые гламурной жизнью и мучимые безделием подростки придумывают новое развлечение – забираться в дома знаменитостей, когда те, по сведениям вездесущей желтой прессы, уезжает с Голливудских холмов на вечеринки. Гугл с радостью подсказывает юным Бонни и Клайду, где живут их кумиры, а, значит, можно разжиться брендовыми шмотками или, на худой конец, наличными.
Позже к криминальному дуэту присоединится стайка подружек во главе с Ники (Эмма Уотсон), а география навещённых селибрити расширится от Пэрис Хилтон и Линдси Лохан до Орланда Блума и Меган Фокс. Аппетиты новоявленной банды быстро начнут расти, а бдительность падать, что неминуемо приведет к разоблачению (хотя и с «бонусом» –о них напишут желанные таблоиды).
Пятый полнометражный фильм Софии Копполы «Элитное общество» снят ею на основе статьи, прочитанной в Vanity Fair. Впрочем, порой кажется, что экранизация журнального материала чуть ли не буквальная. Лишенная даже намека на саспенс драматургия в середине фильма явно провисает. Повествование более-менее вытягивает лишь чуть менее безликий на фоне других персонаж Эммы Уотсон (явно решившей навсегда покончить с образом Гермионы).
При всей близости режиссеру метаний подростковой души (мы помним «Девственниц-самоубийц»), конечный продукт ей совсем не в пору, как туфли Пэрис Хилтон юным участницам банды. Слишком уж в лоб, хотя и не без иронии, София Коппола демонстрирует пороки нынешнего «поколения фейсбук», мечтающего стать дизайнерами, моделями, актерами – словом кем-то, кто не будет вылезать из хроник о светской жизни.
Нехитрая мораль – как ужасны нравы и одномерны одержимые вечеринками и сладкой жизнью подростки, больше к лицу Хармони Корину, параллели с недавним фильмом «Отвязные каникулы» которого невозможно не провести.
Дело даже не в ожидании от Софии Копполы фирменных психологических полутонов, а в том, что она вполне доказала свою режиссерскую состоятельность и собственный почерк предыдущими картинами, оттого «Элитное общество» воспринимается как несколько неожиданный шаг режиссера назад.
Анисимова Елена,
Школа кинокритиков ОМКФ
«Креденс»: Хочеш жити по-людськи - бери до рук палицю!
Всю історію незалежної України було в тренді сварити та насміхатися з її кіна. Каюся, особисто іронізував з «Той хто пройшов крізь вогонь» навіть більше, ніж зі славнозвісної «Штольні». При цьому маємо в Одесі добру традицію: щороку збиратися на фестивалі, дивитися українську картину середнього рівня і сподіватися, що от вже завтра все зміниться і буде багато якісного вітчизняного кінопродукту. Бо ж можемо, коли хочемо.
Ще ми згадуємо народне: вода каміння точить, – тож візьмемо як не якістю, то хоча б кількістю, яка врешті має таки у щось перерости. З кожним роком кількість картин, що створюється на теренах України, збільшується. Цьогоріч відносно якісних картин було знято стільки, що навіть виникла можливість створити на ОМКФ повнометражний національний конкурс.
Незважаючи на те, що більшість вітчизняних кінематографістів не вірить у чесне розподілення державних коштів на кіно, часом ми стикаємося із тим, що можемо побачити реалізацію цих грошей на великому екрані. Три роки тому режисер Валентин Васянович переміг у пітчингу від Держкіно та отримав гроші на зйомки фільму. У 2012 глядачі ОМКФ дивилися його роботу «Звичайна справа», яка хоч і була сповнена іронічного осмислення українського сьогодення, проте не витримувала жодної критики, позаяк надто вже це близько до наших буденних проблем, які ми звикли споглядати радше зі шпальт газет або з телевізійних новин.
Картина «Креденс» є великим особистим кроком режисера. Він нікуди не ховається від український буденних реалій, що зазвичай є основою сюжету більшості наших фільмів; ці проблеми мурашок в банці неймовірно остогидли ще на рівні мас-медіа, тож дивитися про це у кінотеатрі є чимсь близьким до брутального соціального мазохізму.
З іншого ж боку, Васянович наділяє героя якостями досить рідкими для пересічного українця. Важко жити чесно, передусім по відношенню до самого себе, тому що світ карає. Проте перед нами саме такий герой. І він терпить покарання світу: починаючи з притрушених тещі зі свекром, нахабного колеги по оркестру, рагуля судді, який вважає, що йому все можна, і закінчуючи креденсом, з якого й починаються всі біди героя. Він терпить і поводиться підкреслено правильно, як зазвичай в дитинстві наставляють поводитися батьки.
Якби всі мешканці нашої країни були такими, ми б ніколи не жалілися на інших та жили в ідеальному світі. Проте, поки не сталося такого дива, герой продовжує терпіти. І він це робить доти, доки просто не зривається. Тоді замучена чесна людина просто бере палицю і вирішує всі свої проблеми, після чого викидає той клятий креденс з балкону. Як каже сам режисер: «Герой просто хоче жити по-людськи, а щоб так жити, треба взяти до рук палицю, бо рагулі не розуміють інакше…» Лише таким чином герой стає господарем в свої хаті. Тим не менше, складається враження, що глибинна метафізика українського кінематографу просто таки суперечить геппі-енду. Хіба що та сама «Штольня», яку ніколи не змучаться сварити, мала позитивну розв’язку: друзі мертві, проте музика грає, тож можна братися за руки та стрибати полем. Гарного епілогу не сталося і цього разу. Фінал відкритий, хоч і відверто нахабний у своїй іронії.
Пластичність мови та емоційних реакцій, як і впізнаваність проблем та бажань, змушують ідентифікувати себе з персонажами. Довгі статичні плани камери не тільки не змушують сумувати (це тому, що картина вибудувана майже як п’єса), а й навіть створюють атмосферу неперервності.
Глядачі дуже тепло прийняли картину, називаючи її то дивом, то проривом. Можливо, це щось на зразок першої ластівки нової кінематографічної політики, можливо навіть передвісника змін. А може це чергова поодинока спроба щось змінити. Проте ж вода каміння точить.
Максим Міклін,
Школа кінокритиків ОМКФ