Все публикацииПолитика

Чорна вежа Міжгір’я. День журналіста в аномальній зоні

Кожен рік в День журналіста працівники ЗМІ збираються біля «Межигір’я». Це стало традицією після того, як в 2010 році новообраний Президент Віктор Янукович на прес-конференції пообіцяв присутнім організувати для них екскурсію резиденцією. Проте, як виявилося, обманув.

Татьяна ЧорноволТатьяна Чорновол, специальный корреспондент LB.ua

Фото: Макс Левин

Для журналістів сходити в гості до Президента – не потреба в жовтих сенсаціях. Причини інші: житель Міжгір’я Віктор Федорович Янукович – Президент. Утримання першої особи країни чимало коштує платникам податків. І громадськість має право контролювати чи не перевищуються в стократ його витрати над доходами.

Для прикладу: життя президента США – як на долоні. Знаменитий Білий Дім оточений лише благеньким кованим парканом, в середину водять екскурсії.

Також особлива цікавість до Межигір’я виправдана тим фактом, що державна резиденція була приватизована фірмами, що видаються вельми близькими до Януковича. Приватизована по сумнівних схемах. До того ж, у журналістів чимало підстав сумніватися в тому, що розкішні об’єкти для Президента в його маєтку будуються не корупційним коштом.

Отож, в четвер журналісти в черговий раз намагалися донести свою позицію до Президента. Але так і не були почуті. Зате вкотре стали свідками згортання демократії в Україні.

Межигір’я красномовно демонструє справжні наміри і прагнення керівництва країни. Ту модель держави, яку будує Віктор Федорович, нині можна наочно побачити в селі Нові Петрівці, що має «щастя» межувати з його маєтком. Це розкіш під’їзної дороги до маєтку й глиняне місиво вуличок поміж сільськими кварталами, що прилягають до президентського тракту. Це фактична заборона проводити мирні зібрання і акції протесту та займатися тут журналісткою діяльністю. За все це легко опинитися в міліції. Це відсутність права на вільне пересування. Якщо ти – мешканець Нових Петрівців і вирішив піти в місцевий ліс, який межує з резиденцією, або на берег Київського моря неподалік, знову таки, ризикуєш опинитися в буцегарні.

При чому будь-яка особа на території Новопетрівської сільської ради - абсолютно безпомічна перед «безпредєлом», який там влаштовують силові структури. Тебе можуть затримати за те, що ти ловив рибу або збирав суниці біля Межигір’я. Відповідних статей в Кримінальному кодексі, поки що не має, тому оформляють це, як порушення громадського порядку, дрібне хуліганство або опір міліції.

Фото: Тетяна Чорновол

Рік тому такого жорсткого режиму, ще не було. Сьогодні «нові правила» розповсюдилися в певному радіусі від Межигір’я – у селі Нові Петрівці – але не факт, що вони втримаються в тих межах.

Щоб переконатися, що вищевикладене – не просто слова, опишу, як я особисто провела День журналіста.

Вертольоти на службі у Януковича

Журналістам не пощастило. Була задумка: в День журналіста підняти в повітря над Межигір’ям іграшковий вертоліт з камерою – познімати нові розкоші президентського буття. Сподівалися, з огляду на присутність великої кількості журналістів, що нас не поламають.

Однак, у вертольота, який належить автору і рік тому був привезений з США, раптом відмовив акумулятор. «Запасний» вертоліт також підвів.

А ось у Президента проблем з вертольотом не було. Завдяки йому він повністю проігнорував акцію журналістів. Йому навіть не довелося розчищати дорогу для свого кортежу. У дев’ятій годині журналісти стали свідками, як сріблястий вертоліт «Аугуста», який платники податків орендують для свого Президента у його ж фірми, пролетів над їх головами. Це Віктор Янукович відбув у аеропорт Бориспіль.

А журналістам залишилося спілкуватися з головою села Нові Петрівці, який співав ту саму пісню, що і рік-два тому. Про те, що акція під Межигір’ям, на яку подав заявку Артем Соколенко, заборонена судом, що вона порушує громадський спокій.

Голові Родіону Старенькому довелося вкотре пояснювати, що журналісти прийшли висвітлити той факт, що Артем Соколенко – законослухняний громадянин, він виконав рішення суду і не з’явився під Межигір’я.

Голова Новопетрівської сільради просив всіх розійдися, запрошував відсвяткувати День журналіста. В минулому році він пропонував нам коровай, нині – запрошував в ресторан. І це – за кошти сільської громади, яка страждає через відсутність асфальтованих доріг в селі! Журналісти відмовилися, хоча дехто поїхав познімати той «цирк».

Родион Старенький - в центре
Фото: Макс Левин
Родион Старенький - в центре

А далі журналісти трохи поспілкувалися, сфотографувалися на фоні "Беркуту", що відгородив ворота «Межигір’я», і роз’їхалися.

Все відбулося майже спокійно, але силовики таки дали відчути журналістам, хто тут господар – влаштували кілька дрібних неприємностей. Такі собі «дзвіночки», мовляв, не забувайте, з ким ви граєтесь.

При в’їзді до Межигір’я ДАІ зупиняло автівки журналістів та прискіпувалися до того, що пасажири на задньому сидінні не прищеплені ременями безпеки. А Сергія Лещенка з «Української Правди» взагалі намагалися звинуватити в тому, що він… збив своїм авто міліціонера.

Владиславу Пучічу, активісту «Демальянсу» з Житомира, який працює журналістом, також є що згадати зі святкування Дня журналіста.

Він розповів автору, як йому напередодні подзвонив представник СБУ: цікавився чи їде він до Межигір’я і рекомендував цього не робити. Опісля на будинку Влада з’явилися листівки, в яких журналіста звинуватили у розповсюдженні порнографії, вхідні двері його квартири виявилися залиті якимось надміцним клеєм, їх ледь відкоркували; також довелося розбирати замок – він був напханим якимось непотребом.

Пучіч, до речі, не збирався приїжджати, але після всього того поїхав до Києва.

Поїла суниць – опинилася міліції

Після того, як журналісти роз’їхалися, автор вирішила ще трохи пройтися місциною – підшукати місце, яке ще може знадобитися, якщо полагодимо вертоліт. Позаяк маєток від села відділяє ліс, мала пройтися по кромці лісу.

Зі сторони маєтку нині в ліс не зайдеш. Прохід до нього, куди, до речі, автор ходила, ще дитиною, нині контролює «Беркут». Місцеві жаліються, що з лісу їх проганяють. Мовляв, це вже не ліс, а «охоронна зона».

Автор не стала сперечатися з «Беркутом», вирішила підійти з іншого боку – подалі від Межигір’я. Поблукала на автомобілі лабіринтом вузеньких вуличок старого села поки не під’їхала до цвинтаря, що межує з лісом, за яким знаходиться «Межигір’я». Автор їхала і дивилася, щоб не було «хвоста». Його не було.

Яким же було моє здивування, коли через 15 хвилин (я встигла лише відвідати могилу свого дідуся, що похований на тому цвинтарі), моє авто виявилося заблокованим двома автомобілями. Один з них перекрив виїзд з цвинтаря.

Було зрозуміло, що це за мною. І тут піднялося таке обурення в душі: «Мене тепер в міліцію повезуть за відвідання могили дідуся!?».

Це вже переходило всі межі.

Ну, як все одно в міліцію їхати, хоч реалізую, що задумала.

Тож я швидко пішла – повз цвинтар – до лісу, бокові галявини якого межували з городами. На городах було повно людей, селяни якраз обгортали картоплю. І тут око автора зловило аномальну деталь: в сторону автора звідусіль по городах рухалися об’єкти, які аж ніяк не вписувалися в пасторальну картинку сільських буднів. Місячи лакованими туфлями жирні чорноземи, між кущами картоплі пробиралися чоловіки в …ділових сорочках та брюках.

«Отже, по кромці лісу я пройти не можу! Повернутися до машини і поїхати додому не через райвідділ, також не можу . А що тоді я можу?» По-перше - поганяти цих осіб, що нахабно влаштували на мене травлю, по кропиві і хащах Межигірського лісу. По-друге – можна спробувати відвідати одне місце, де начебто з кручі проглядається маєток й зробити фото. Тобто виконати те, для чого призначався поламаний вертоліт.

В густому лісі, коли стрибають сонячні зайчики, нерухому людину в чорному важко помітити. Я собі тихенько йшла, по дорозі ласувала суницями, які якраз поспіли, час від часу спостерігала, як туди сюди за деревами пробігають табуни міліціонерів. Що мене особливо тішило – пробігають у літніх офісних сорочках. Після того, як місцевим фактично заборонили ходити в ліс, стежинки тут заросли, тож міліціонерам було не солодко. А ще ж комарі! Отже їм не пощастило. Мені – також, адже з кручі, до якої прямувала, виявилося нічогісінько не видно.

Фото: Тетяна Чорновол

Фото: Тетяна Чорновол

Вийшло: сходила в Межигірський ліс за суницями. І це було би непогано, якби не подальші події, які не залежали від моєї волі.

Нормально завершити день, я все одно не могла: біля авто чатували, на всіх вулицях, що межують з лісом, також чатували. Лише покинула ліс й вийшла на сільську дорогу, як мене оточив «Беркут».

Бійці були налаштовані вороже, було зрозуміло: у них наказ – затримати.

В мене вимагали документи, вони були в авто, до якого я пропонувала пройти представникам міліції.

«Слухайте, хлопці, – казала я їм, – ви все одно мене знаєте. А також ви знаєте, що я нічого не порушувала. Хіба заборонено ходити лісом, або вулицями села Нові Петрівці?». Мені заявили, що я – підозріла особа і грубо запхали в авто.

Під час цього «запихання», один «беркутівець» очевидно промазав по мені й влупив кулаком в автомобіль. Тоді мене звинуватили в тому, що я нанесла тілесні ушкодження представнику Беркуту.

Але тільки уявіть, як можна ушкодити іншій людині кулак до крові, не будучі при цьому жертвою удару цього кулака? Тоді вони сказали: кров, це тому що я… вкусила. Чому ж тоді експертиза виявила під кров’ю забій тканин? Сміявся навіть суддя Вишгородського суду. Однак, мене таки звинуватили в опорі міліції. Щоправда, присудили найлегше покарання у вигляді штрафу.

Проте на цьому пригоди не завершилися. Як виявилося, авто моє забрали на штрафмайданчик.

Фото: Тетяна Чорновол

Причому забрали – це важливо – зі спеціально облаштованої парковки біля цвинтаря. Пояснили: мовляв, від «свідомих громадян села Нові Петрівці поступила скарга на «безхозне» авто», яке до речі простояло лише півдня.

Уже на штрафмайданчику з’ясувалося: в автомобіля порізана шина. Ще одна дрібна помста. Ну, яка дикість!

***

Звичайно, в цій історії можна робити «поправку» на мою особу. Так, я, м’яко кажучи, не бажана поблизу Межигір’я, тут до мене існує особливе ставлення. Проте це зовсім не означає, що моя пригода в Нових Петрівцях – виняток в нашій «правовій» країні. Я мала повне право перебувати в лісі, який належить сільській громаді, а не приватизований фірмами близькими до «Межигір’я». Я мала право припаркувати авто біля цвинтаря, де похований мій дідусь. Але хіба це цікавило міліціонерів і тих, хто віддає їм накази. А що буде, коли аномальна зона навколо Межигір’я, де відбувається повний розпад демократичних цінностей, розростеться на всю країну?

Татьяна ЧорноволТатьяна Чорновол, специальный корреспондент LB.ua