Все публикацииПолитика

Вкрадена шафа зі скелетом Табачника?

Дмитро Табачник знову буде відповідати за освіту в новому уряді. Здається жодне урядове призначення не в змозі викликати стільки емоцій в громадськості як це. Чимало людей обурюється в першу чергу через українофобську позицію Табачника. Автор, як мама школярки, особисто вважає, що неприпустимо щоб людина з подібними поглядами регламентувала навчання її дитини. Повинна ж українська держава захищати дітей від ксенофобів та шовіністів, а не навпаки віддавати їм під опіку підростаюче покоління?!

Татьяна ЧорноволТатьяна Чорновол, специальный корреспондент LB.ua

Фото: Макс Левин

Однак це ще не все. Є ще безліч інших питань до Табачника. Наприклад, чи має право бути міністром освіти людина, яку навіть однопартієць назвав «казнокрадом»?

Борис Колесніков здається дав вичерпну характеристику Дмитру Табачнику в інтерв’ю для Соні Кошкіної: «Казнокрад…Що він взагалі робити вміє, крім того, як книжки й картини з і так небагатих українських музеїв тирити?.. Дмитро Табачник і корупція, крадіжки з музеїв – це сумісні речі».

Ці звинувачення красномовно проілюстрував скандал: в 2004 році віце-прем'єр з гуманітарних питань Дмитро Табачник подарував від імені прем’єра Віктора Януковича Національному музею історії України раритетні листи Михайла Грушевського. Як згодом з’ясувалось, що всі ці документи було викрадено із львівського архіву.

Ганна Герман в ефірі «5-каналу» тоді заявила: «Він (Янукович – авт.) нічого не крав. Це Табачник свинство вчинив. Він цю ідею породив (вкрасти документи з Львівського архіву-авт.), він же її і виконав».

Три музи у застінках НКВД

Автор хоче запропонувати на суд читачів, ще одну сумнівну справу тих часів. Мова йде про антикварну шафу. Про надзвичайно гарну і безумовно дорогу шафу – шедевр роботи італійських майстрів 19 століття, яка зникла з кімнати відпочинку генералів в управлінні СБУ в Аскольдовому провулку.

Фото: Надано Тетяною Чороновол

Пакет документів у справі шафи автору передав колишній працівник СБУ, він же переконував, що за цією темною історіє стоїть нинішній почесний президент Гільдії антикварів України – Дмитро Табачник.

Отож викладаю всі обставини. Є маленька надія, що після озвучення деталей цієї крадіжки, в один прекрасний день ця шафа знайдеться в музеї, як знайшлися гармати, вкрадені з Артилерійської бухти Севастополя.

Проте спочатку фото, щоб читачі зрозуміли, чому автора так хвилює шафа, яка зникла в далекому 2004 році.

Фото: Надано Тетяною Чороновол

Фото не якісні, але навіть вони вражають. Навряд чи хтось з читачів може сказати, що бачив щось прекрасніше. Зверніть увагу, як підібрано природній малюнок дерева на витих колонах, як природно спадають складки плащів, яким сповненими життя здаються жіночі тіла – передана і м’якість і пружність м’язів, а якими металевими виглядають обладунки Кліо, на застібках її сандалів миготять зірочки, начебто там справжні самоцвіти. І все це з одного матеріалу – дуба!!! Автор дивився найдорожчі пропозиції на аукціонах старовинних меблів в інтернеті, але нічого подібного бачити не довелося.

Фото: Надано Тетяною Чороновол

Гарнітур очевидно раніше складався з трьох частин, адже різьблені з дерева фігури – музи. Прекрасні античні діви попирають ногами баранячі голови.

Фото: Надано Тетяною Чороновол

За мурами спецслужби ці музи томилися десятиліття, поки не потрапили на очі впливовому цінителю старовини. Зникла шафа літом 2004 року. Автор майже рік шукав, але так і не знайшов шедевр, з якого були зроблені ці фотографії.

Перше, куди звернувся автор в пошуках якоїсь зачіпки, був Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, де цій шафі саме місце. І справді намацав кінчик ниточки.

В музеї автору розповіли, що їм відома не лише ця шафа, а навіть світлини, копії яких є у автора. Виявилося, що їх робили самі музейники, коли весною 2004 -го року СБУ звернулося до них з пропозицією передати шафу музею, їх тоді чемно запросили оглянути та визначити історичну цінність майбутнього експонату.

Працівниця музею розповіла автору, що їх експерти виявили, що це виріб італійських майстрів. Як він опинився в Україні - загадка. «СБУ нам не дало можливості дослідити історію шафи», – розповіла працівниця музею. Отож не відомо чи ця прекрасна шафа «трофейна-післявоєнна», чи зроблена на замовлення багатої української родини, ще в 19 столітті і потрапила до «чекістів» в часи червоного терору. До речі, на боковій стороні шафи стоїть печатка НКВД.

Музей зміг лише визначити, що шафа дуже ціна, як витвір мистецтва і стане перлиною їхньої колекції антикварних меблів. Працівниця музею з іронічною посмішкою розповіла автору, що в СБУ не розділили їх радість, там вважали, що шафа 16 століття, і висновок експертів про 19-те їх розчарував, і лише пізніше вони, працівники музею, зрозуміли чому.

Тому що шафу ніхто і не планував дарувати музею. «В якийсь момент ми дізналися, що нас просто обманули, від нас були потрібні лише послуги експертів», – розповіла автору працівниця музею.

«Для домашнього вогнища» або старовинна шафа за ціною дров

В червні 2004 року Фонд Держмайна дозволив передачу шафи фігурної з управління Служби безпеки України в управління Міністерства культури і мистецтва, яке тоді знаходилося під кураторством гуманітарного віце-прем’єра Дмитра Табачника.

Однак, наступним кроком стала передача шафи не на баланс музею, як було обіцяно музейникам, а на баланс Театру російської драми імені Лесі Українки, яким керував Михайло Резникович, друг Табачника.

З відповідним листом-проханням передати театру шафу, до СБУ, міністерств та відомств звернувся сам Михайло Резникович і всі державні інституції буквально негайно відповіли, що не заперечують.

Цитую лист Михайла Резніковича на адресу керівника СБУ Ігоря Смешка: «На перспективу 2004-2006 рік ми плануємо втілити на сцені два шедеври української та російської класичної спадщини саме позаминулого століття – «Дворянське гніздо» за романом І. Тургенєва, та «Для домашнього вогнища» за повістю І. Франка. В зв’язку з цим звертаємося до вас, шановний Ігоре Петровичу, з великим проханням, щодо сприяння передачі нам з балансу на баланс книжкової шафи саме 19 століття, яка знаходиться у Київському обласному управлінні СБУ, для можливого використання її як елементу декорації в одній з наших майбутніх вистав».

Фото: Надано Тетяною Чороновол

В СБУ не стали зволікати: 16 квітня Резнікович звернувся з проханням, а вже 19 квітня т.в.о керівника СБУ Ігор Сацюк погодився, що «для високого художнього рівня театральних вистав» потрібно передати шафу на баланс театру, в управління Міністерству культури і мистецтва.

Фото: Надано Тетяною Чороновол

При чому витвір мистецтва був оцінений, як непотріб в 216 грн. Це певно дешевше ніж ціна дубових дров! Далі передача шафи була легалізована цілою низкою дозвільних документів.

14 червня Резнікович звернувся в Державний комітет статистики з проханням дозволити СБУ передачу шафи і вже через 2 дні перший заступник комітету В.А Головко відписав, що не заперечує. В цей же день не заперечив передачу шафи перший заступник міністра фінансів О.С. Яременко, заступник міністра економіки та європейської інтеграції В.Л. Першин, заступник голови фонду Держмайна С.Ж. Лазаренко.

В нашій країні тендери з закупівлею ліків для смертельнохворих відбуваються з таким зволіканням, що не всі доживають, а тут як бачимо бюрократична машина працювала з космічною швидкістю. Все це додатково свідчить, що питання проштовхувала надзвичайно впливова людина.

Найбільше звичайно обурює, що антикварна шафа неймовірної краси, в прекрасному стані була оцінена лише в 216 грн. і жодного посадовця, який давав погодження цей факт не заінтригував.

Фото: Надано Тетяною Чороновол

До речі, всі ті заступники міністрів, що «не заперечували» публічно не відомі особистості, окрім заступника Фонду держмайна Сергія Лазаренко, ім’я якого прозвучало на всю країну в 2010 році, коли зловмисники вкрали його доньку-студентку і вимагали у людини, що все життя працювала на держпосадах, викуп у розмірі … 4.5 млн. євро. Та історія закінчилася добре, дівчина знайшлася, викрадачі її просто відпустили.

А ось шафа, після «не заперечую» її батька, пропала з кінцями. На сцені Росдрами вона так ніколи і не з’явилася.

Зрештою, це був би злочин, експлуатувати трьох муз, як театральний реквізит. Так само, це було проблематично з точки зору технічного виконання – шафа була занадто велика і важка. Отже як тільки така думка могла прийти в голову Резниковичу? І нарешті звідки діяч мистецтва Резникович взагалі міг дізнатися про шафу, яка стояла за мурами суворого СІЗО СБУ?

Очевидно у Резніковича була своя муза, що надихнула його написати листа в СБУ. І певно у цієї музи були зовсім інші плани на шафу ніж перетворення мистецького шедевру в реквізит. Бо повторюся саме після передачі шафи на баланс театру Лесі Українки більше її ніхто не бачив. Саме на цьому етапі вона і пропала.

До речі, Михайло Резникович багато чим зобов’язаний Дмитру Табачнику. Як писала газета «Україна Молода» на початку 90-тих в театрі ім. Лесі Українки спалахнув конфлікт між акторкою Тетяною Назаровою та головним режисером Едуардом Митницьким. «Протистояння тоді вирішилось в декілька ходів. За сприяння чоловіка Назарової Дмитра Табачника (тоді прес-секретаря Прем’єра Кучми) було усунуто міністра культури Івана Дзюбу, скорочено посаду головного режисера, в театрі ввели посаду худрука-гендиректора. За таких обставин керівником Росдрами став Михайло Резникович…. а з театру пішла зіркова Ада Роговцева».

«Зі зміною творчих планів… потреб в шафі відпала»

Автор звичайно поцікавився долею шафи безпосередньо у Михайла Резниковича. Від Партнерства «Новий громадянин» Михайлу Резниковичу був відісланий відповідний запит. Чуда не відбулося – шафу автору не показали. Однак Резникович надав документальні докази своєї непричетності до зникнення витвору мистецтва.

«В зв’язку зі зміною творчих планів театру… потреба в старовинній шафі, переданій театру від СБУ, відпала…Шафа була передана 7 лютого 2005 року…на баланс Національної опери України», – відписав нам Резникович. І приклав до листа накладну про передачу. (Зверну увагу дата передачі шафи співпадає зі зміною влади в Україні, коли, до речі, у Резниковича почалися проблеми з «помаранчевим»).

 Михайло Резникович
Фото: ovaya.com.ua
Михайло Резникович

Отож журналіста послали шукати кінці в Національній оперу України. І хоча це був заздалегідь безперспективний пошук, бо якщо шафу ніхто не бачив в театрі Лесі Українки значить в оперу передавалося саме повітря, але журналіст пройшов всі його етапи.

Три місяці з січня по квітень цього року автор оббивав пороги Національної опери України з одним проханням – показати шафу. Результат – нуль. Дирекція відмовилася навіть розмовляти з журналістом, так само нам не надійшло жодної відповіді на два запити. В приймальні журналісту, всі три місяці відповідали, що бухгалтерія шукає документи на шафу. І все безрезультатно.

Нині перед виходом статті, автор ще раз пішов по колу – звернувся в Національний академічний театр опери і балету ім. Шевченка. З директором Петром Чуприною поговорити знову не вдалося – він виявився у відпустці. Головний бухгалтер Світлана Віталіївна грубо відповіла, що не бачить підстав спілкуватися з журналістом з приводу шафи і кинула трубку.

Пояснення цьому просте – шафи в опері вочевидь не має.

Автор опитала чимало працівників опери. Ні, реквізитори, ні декоратори, ні працівники господарського відділу ніколи шафу не бачили. «Чому ви у нас шукаєте? Тут не антикварний магазин, а опера», – дивувалися люди.

Лише з однією працівницею бухгалтерії вдалося поговорити предметно. І ця розмова в принципі пояснює, чому з журналіст не отримав відповідь на запити від керівництва театру. Жінка розповіла, що була присутня під час передачі шафи від театру Росдрами до Театру опери та балету. Однак опис тієї шафи, що бачила жінка, не співпадає з шафою, яка була в СБУ. «Чи були там статуї муз? Не знаю. Я не роздивлялася. І взагалі вже погано пам’ятаю. Згадую, що шафа була дуже потерта, її верх був прикрашений гарною інкрустацією», – розповіла бухгалтер.

Це опис геть іншої шафи. Бо скільки би років не минуло, від старовинної шафи яка вражає своєю красою, і прекрасно збережена не залишиться одна єдина згадка, що шафа була «дуже потерта». Отож, якщо Росдрама і передавала якусь шафу Національній опері, то геть не ту, що шукає автор.

Що ж до шафи з музами ні в 2005 році, ні сьогодні її театрі не бачили, про неї НІХТО НІЧОГО НІКОЛИ не чув.

Отож три музи зникли, як ніколи не існували. Все що від них залишилось – папірчик про передачу шафи з балансу Театру імені Лесі Українки на баланс опери за підписом працівниці бухгалтерії Національної опери Косяченко Надії Іванівни. Автор спробував щось дізнатися у цієї жінки, якій до речі, 72-роки. Однак Надія Іванівна, як тільки почула про причину візиту журналіста навіть не відкрила двері своєї квартири.

Таким чином, факти доводять – вся ця історія з перетворення старовинної шафи на театральний реквізит є нічим іншим як окозамилюванням крадіжки мистецького шедевру.

Автор буде вдячний, якщо відгукнуться свідки, яким щось відомо про справжнє місце перебування цієї шафи і допоможуть повернути її в музей.

Хтось може зауважити – даремна така увага. Коли в країні чиновники крадуть мільярди, справа старовинної шафи навіть якщо вона безцінна, як художній твір – дрібниця.

Але ця шафа частина нашої історії. Хоч це і звучить банально, що без минулого не має майбутнього, але так воно і є. Це наша велика національна трагедія, що ми, українці, не хочемо знати свою історію, ми легко втрачаємо її матеріальні свідчення (чорна археологія і крадіжки з музеїв не мають меж), ми байдуже ховаємо живих свідків подій про які варто знати більше.

Тому автору особисто боляче, коли обкрадаються наші музеї та надра, коли експонати продаються за кордоном за дріб’язок, без жодного паспорту, отож вони навіки втрачаються, як пам’ятки нашої історії.

Кого це зовсім не хапає за душу розкажу, як у подруги мого дитинства з села Синьооківка вкрали ікони, що залишила їй у спадок бабуся. Оклади зняли і викинули, їх потім знайшла міліція, а самі ікони певно продали за копійки. Бо художня цінність їх була не висока, так само не були вони і стародавніми. Лише на початку минулого століття, заможна козацька родина купила їх на ярмарку в посаг своїй донці – прапрабабці моєї подруги.

А потім були страшні часи. Розкуркулення. Все що встигла взяти молода жінка на віз – двоє дітей та ці ікони. А потім був Сибір і втеча до додому, і якась широка північна річка,через яку треба було перебратися.

Моя бабуся Галя, коли розповідає цю історію ( а вона з роками все частіше її розповідає) завжди плаче, як доходить до цього місця. Бо жінка була виснажена і в розпачі залишила на березі частину своєї ноші: кинула ікони, і біля Божої Матері поклала ще живе тільце свого сина. Обв’язала навколо спини старшу доньку і пішла у воду.

І тут немовля, як відчуло, воно ожило і заскиглило з останніх сил в спину своєї земної матері, що відходила назавжди. Вона спочатку йшла геть, а потім серце її не витримало, вона повернулася, щоб померти на березі ріки всім разом…

Але їм вдалося врятуватися. Жінка таки повернулася в рідне село з усіма дітьми і з весільними іконам. А де вони тепер? Закинуті, як малоцінні, на задвірки якогось антикварного магазину? Ніхто не знає їх справжню цінність, бо ніхто не знає їх історію, ніхто не знає, як пройшли вони одну шосту частину світу, і захистили матір з дітьми. Їх місце в родинах нащадків, їх місце в музеї, їх місце у церкві, але ніяк не на ринку дешевого чорного антикваріату…

Так і шафа з СБУ, в кращому випадку прикрашає маєток якогось українця, в гіршому продана за кордоном, як витвір італійських майстрів, без жодної згадки про її українське минуле. Якщо це так, її новий власник навіть ніколи не замислиться свідками яких трагічних подій України були ці три досконалі у своїй красі і гармонії музи, і у вогні яких пожеж загинули їх шестеро подруг…

А у підсумку ми отримуємо злиденні музеї, де гуляють лише протяги, і підручники історії настільки вихолощені, що з легкістю переписуються під будь-якого українофоба-міністра.

Отож, ті, хто обкрадає музеї, це не просто злодії. Вони плюють в могили, вони вбивають пам'ять нації, а отже ставлять під сумнів майбутнє країни. Такі люди не мають жодного права відповідати за освіту нового покоління.

Татьяна ЧорноволТатьяна Чорновол, специальный корреспондент LB.ua