Коротка пам’ять?

Печать

Таксист, котрий завзято, з матюками долав пробку в центрі Львова, говорив про політику, яка його «задрала» так, що він готовий розтрощити свій телевізор. Звична захисна реакція організму на подразнення. На моє зауваження, що краще тоді взагалі не дивитися ці ток-шоу і берегти нерви, політично підкований водій заявив: не можу не дивитися, бо буду таким самим тупим, як ті, що обирають ТАКУ(!) владу.

Резонно. 
Таксист так і сипав іменами депутатів і міністрів. Жодного разу не помилився у політичній приналежності чи посаді. Пояснював мені, який інтерес переслідують ті чи інші.  
«Невже у вас усі таксисти такі інформовані?» – питаю. «Таксисти може й так, бо весь час слухають радіо і сесію Ради, усі газети за день перечитують в очікуванні клієнта, а от простий пасажир пішов уже не той». – «Як то – не той?!» – «Та люди якось раптово втратили і здоровий глузд і пам’ять, – каже таксист. – Усіх проклинають, на чому світ стоїть і тільки й чути – уся надія на того Яценюка. Бо за кого ще?» – «Так це ж добре, що люди мають на кого своє око покласти перед виборами!» – підливаю масла в і так бурхливий вогонь водійських емоцій. Тепер довелося надовго замовкнути. Мій драйвер видав нагора усю авторизовану біографію Арсенія Петровича. І засипав мене риторичними питаннями. Як міністр економіки він покращив економіку? Як міністр закордонних справ він знову пустив в Україну того «клятого» Затуліна і хіба ще щось зробив путнього? А як спікер він що змінив у тій верховній «банці з павуками» – усіх пересварив і втік?!
Дурна справа – сперечатися з таксистами. 
Я не вірив своїм вухам. Такого виборця не буває – крутилося у голові. А попри це – він віз мене вулицями Львова і закликав усім цим «кандидатам в Ющенки» нічого не забути. Вони – злі, а ми маємо бути злопам’ятними. Так повчав мене філософ за кермом. 
Через тиждень я вже мав нагоду повторити досвід спілкування, але на півдні в Одесі. Спочатку вислухав тираду про мера, який усіх дістав. Скоро й Привоз продасть «кому треба», завершив одесит домашню тему і переключився на Київ. Вони там зовсім не розуміють, як живуть в Одесі. Тут свої правлять і київські їм – ніхто. Тут вотчина кланів – і ківаловські, костусєвські та марковські (з московським баблом) усе визначають і ділять. Ось старий елітний санаторій, який потопає у зелені парку на Французькому бульварі, показує одесит. Поки «помаранчеві» там в столиці гризлися, одеські «регіонали» відкусили три гектари і зробили цей гольф-клуб з гламурним рестораном, басейном і кортами. У південній столиці все їхнє – підсумовує він. І сам переходить на тему виборів. 
За кого? За Януковича? Так купіть собі камбалу на Привозі, молодий чоловіче, і їй морочте голову! 
Це краще, ніж смішити його тапочки!
Про Арсенія Петровича розповів мені анекдот – переробку старого одеського: купи козу – продай козу. Зазвучав по-новому. 
Дивно, але ще декілька днів тому політтехнологи розповідали, що найдорожчим і найуспішнішим мав би бути проект «Наш Обама». Нібито виборчі бригади «за дорого» вже пропонують увесь пакет послуг по розкрутці саме такого іміджу кандидата і PR-супровід. «Український Обама» під ключ ще у травні коштував дорого і давав соціологічні сходи у добрий процент майже на половині вкраїнських земель. Але щось обломилося і рейтинги «Обам» почали худнути.  
Можливо саме тому головні майбутні президенти так зацікавлені у скороченні виборчої кампанії, бо жодна технологія не гарантує успішного росту. Бо зрозуміти логіку і мотиви майже третини виборців не може жоден із штабів. Бо старі гасла потьмяніли, прапори вицвіли. Чобіт НАТО чомусь не наступає. Язик і мова якось скромненько сховалися за економічною кризою. А «Обаму» купувати чомусь знову ніхто не поспішає…

Печать
Читайте в разделе
Выбор читателей