Пиз..юки і сало
Є в українській публіцистиці один вічно оригінальний та свіжий прийом: писати тексти про не-еміграцію. Як свідчить гарантований успіх тисяч статей журналістів, постів блогерів та промов політиків, жоден читач чи слухач і на 1001-й раз жодним чином не здогадається, що якщо текст автора починається з послідовного обґрунтування категоричної непридатності України для людського життя, то завершиться він не прощанням “бувайте, лузєри-уроди, я улєтаю в Ріо”, а щасливою звісткою про те, що припадок минув і ніхто нас сам на сам із непридатною для життя Україною залишати не збирається.
Особливо свіжим і несподіваним цей публіцистичний хід чомусь завжди вважається в переддень Дня Незалежності — тоді про нього можуть згадувати навіть визнані метри журналістики, і ніхто не скаже їм: “Фу, що за самозакохана вульгарщина?” Навпаки, на всіх інтелектуальних кухнях, в усіх пабах, хабах і коворкінгах країни, не кажучи вже про кілометрові флуди в каментах під репостами, розчулено витиратимуть сльозу й примовлятимуть: диви, яка патріотична людина! Могла би зараз мешкати десь у Лондоні, видавати якийсь “The Weekly Mirror”, ходити з сером полковником на прийоми до королеви та гребти фунти лопатою! Але ж ні! Сидить тут із нами, пиз..юками, сало їсть...
“Яка людина, як Україну любить, ой-йой! Аж самому соромно, що досі над еміграцією навіть не замислювався”, — міркує собі читач, присуває до себе ноутбука — й ось уже чи не всі українські новинні сайти та сегменти соцмереж рясніють поясненнями-звітами патріотів України про те, чому ці патріоти досі не втекли з Неньки туди, де на цих патріотів уже всі зачекалися...
Таке враження, що цього року перед Днем Незалежності сповненого щирої любові до України посту про “Дякуйте, що не втік!” не написав хіба що Петро Димінський. Та й то лише тому, що сильно зайнятий був — якраз тікав з України до Швейцарії...
Відхилення чи Норма?
Але не встигли українці насолодитися святковою перемогою від того, що всі, крім Димінського, лишилися вдома, як наспіла й зрадонька: на додачу до своїх іще й чужих понаїхало! Українські ЗМІ повідомили, що на параді в День Незалежності гімн України на Майдані співатиме колишня депутатка російської Госдуми Марія Максакова.
Обурило українців у цій звістці те, що вдова застреленого в Києві втікача-комуніста Дениса Вороненкова, якому надали в Україні притулок в обмін на свідчення про держзраду Януковича, разом зі своїм покійним чоловіком свого часу голосувала за анексію Криму — а тепер, мовляв, стоятиме на параді й дратуватиме родичів загиблих у війні з Росією українців. Хоча, якщо добре подумати, Максакова, яка взяла участь у злочині, а тепер покаялася та здає своїх співучасників — це ж фактично трофейне знамено, відбите Києвом у Москви. А що може бути обурливого в тому, щоби пронести трофейне знамено на параді?! Та цю імперську фіфу б навпаки — за оте голосування до скону змушувати співати український гімн для українських вояків! Та ще й повністю, зі словами “від Сяну до Дону”! Щоби бачив кожен потенційний поплічник агресора, що з ним буде, якщо він усього лише натисне кнопку “за” проти України.
До всього, доволі швидко з'ясувалося, що Максакова співатиме навіть не на параді — вона лише мала стати одним із виконавців ораторії “Слався, Вкраїно!” та заспівати каватину з опери “Норма” у вечірньому концерті. Тож навіть трофейним знаменом її не назвеш — так, забрали в Москви поюзаний патефон і крутитимемо на ньому тепер свої та європейські платівки. А що з ним іще робити, з патефоном?
Зате месидж “Коли московитський патефон співає “Слався, Вкраїно!” — це норма!” виходить смачний та дохідливий. І для Москви, і для світу, й для самої України.
Хай тобі син Порошенка конкурси виграє!
Але не встигла Максакова вийти на сцену, як про неї вже всі забули: ще б пак, адже Україну сколихнув черговий скандал із сином Порошенка! Причому, що найдивніше, цього разу абсолютно фейковий!
Низка українських ЗМІ 23 серпня одноголосно обурилися повідомленням прес-служби партії “Солідарність” про те, що “Олексій Порошенко першим з українських політиків виграв конкурс та пройшов стажування у сфері державного менеджменту та планування, а також формулювання стратегій розвитку на прикладі роботи урядових структур Сінгапуру”. Слова “Порошенко” і “конкурс” у цьому повідомленні розташувалися так небезпечно близько, що українським журналістам і на думку не спало з'ясувати, що ж це було за стажування. Як? Син президента виграв конкурс? Та це ж корупція! Талановиті студенти не виграють, голодні діти не виграють, зате син президента чомусь виграв? Для чого йому це? Ну звісно ж, щоб на шару за державний кошт в Сінгапур скататися — бо Порошенко такий патологічно жадібний, що заради кількох тисяч доларів економії готовий фальсифікувати результати конкурсу!
Те, що SCP (Програма співпраці Сінгапуру) з 1992 року проводить свої курси для держслужбовців і бізнесменів країн, що розвиваються, і саме сінгапурська сторона оплачує перебування стажерів у Сінгапурі й проводить відбір учасників, уже нікого не хвилювало — Україна третій день ллє сльози за “витраченими на поїздку сина Порошенка бюджетними коштами” та “талановитими простими українцями, у яких мажорний син Порошенка вкрав безкоштовний квиток”. І можна не сумніватися, що литиме й надалі — скільки б той син Порошенка не доводив, що в бюджеті не взяв ні копієчки, а “талановитим простим українцям” ніхто не винен, що син Порошенка додумався на сайті SCP анкету заповнити, а вони — ні.
Але якщо ви думаєте, що цей порохоботський текст має на меті відбілити сина Порошенка й затаврувати брехливу та недбалу пресу, ти ви глибоко помиляєтеся. Текст — про те, що якщо вже прес-служба президентської партії вирішила лизнути президентського синка в прес-релізі, то хай принаймні не називає банальне узгодження його участі в курсах, які досі нікого з українських політиків не зацікавили (ще б пак — це перебування в Сінгапурі безкоштовне, а за переліт навіть сину Порошенка з власної кишені платити довелося), “виграним конкурсом”. Бо, як уже зазначалося, близькість слів “Порошенко” та “конкурс” здатна відрубати критичне мислення навіть у професійних журналістів.
Наша БоБа
І така реакція суспільства й преси цілком зрозуміла — адже українська влада вже давно привчила всіх, що будь-які конкурсні засади для того й існують, щоби переможців конкурсів визначати поза конкурсом. Наприклад, хіба здивує когось те, що з усіх сільськогосподарських дотацій, виданих цьогоріч національним агровиробникам, 42%, або ж 809 мільйонів гривень, отримала група компаній “Миронівський хлібопродукт” екс-заступника голови Адміністрації Президента Юрія Косюка? Звісно, ні! Тут якщо й дивуватися, то з того, чому лише 42%, а не, скажімо, 65% чи 79% — бо птиця, яку розводить пан Косюк, звикла жити в таких палацах, що навіть панові Бахматюку, який отримав дотацій лише 142 мільйони, не снилися!
Але чи варто шукати причини видачі двом птахівникам половини всіх сільськогосподарських дотацій лише в їхній близькості до президента? Може, в крилах, дзьобах і пір'ї дотованих двоногих криється якийсь стратегічний секрет?!
Відповідь на ці непрості питання несподівано прилетіла з холодних північних країв: як повідомив віце-губернатор московитського Пітера Ігоря Албіна, збудований до Чемпіонату Світу-2018 футбольний стадіон “Санкт-Петербург” просто в ці дні цілеспрямовано знищують птахи-диверсанти! “Є такий птах — баклан — який своїм потужним дзьобом руйнує цілісність світловідбивної плівки”, — заявив днями чиновник.
Хіба можуть бути випадковим збігом повідомлення про бакланні диверсії та мільярдні дотації українському птахівництву? Авжеж, ні! Схоже, стіни косюківського “Версалю” в Хотові збудовані аж ніяк не для дешевих понтів друга Порошенка — саме за ними, подалі від чужих очей, муштруються загони українських бойових бакланів, покликаних нести дощі на російські стадіони й розруху на російські голови. І операція “Бакланкт-Петербург” - то лише початок! Під мирною вивіскою “Нашої Ряби” вже тренується спецполк “Наша БоБа” (“Бойовий Баклан”), а Олег Баклантю... тьху, ти, Бахматюк на базі свого “Баклангарду” розробляє програму запуску бакланів у космос — щоби силу й славу нашого бакланництва чути було навіть поміж планетами...
Саме так, вочевидь, усе й відбувається. Бо повинен же витрачатися на щось серйозне цей мільярд дотацій?!
Цінний рухомий собака
Єдина проблема з українськими бакланами — в тому, що рано чи пізно їх доведеться декларувати. Може, Косюку й Бахматюку таке на думку й не спадало, але заступник начальника Головного слідчого управління Національної поліції Дмитро Бут теж, мабуть, не підозрював, що Національне агентство з запобігання корупції в ході перевірки вхопиться за його собаку.
На думку НАЗК, Бут при подачі декларації порушив вимоги ч.1 ст. 46 Закону «Про запобігання корупції», бо “не вказав у розділі 5 декларації відомості про цінне рухоме майно (собаку), вартість якого перевищує встановлений поріг декларування — 100 прожиткових мінімумів, встановлених для працездатних осіб на 1 січня звітного року (121,8 тис. гривень)”. Судячи з цих слів, собачка в Бута кімнатний, бо якби був на ланцюгу, то вже було би не “цінне рухоме майно”, а “нерухомість”. А якби собака був їздовий, то його взагалі би, певно, кваліфікували як транспортний засіб. От тільки з м'ясними породами поки незрозуміло — чи варто їх декларувати, якщо в них доволі специфічний спосіб відчуження?!
Незрозуміло й те, як фахівців НАЗК визначають вартість собаки: звісно, якщо собаку слідчому подарували в форматі хабаря зі словами “Бєрітє-бєрітє, настоящій лисий гламуртер'єр, 121 тисячу Армену за нєво отдал”, то тут хоча б заявлена вартість очевидна, а якщо ні? Скажімо, якщо відштовхуються від ринкової ціни базової моделі породи, то чи змінюється оцінка від тюнингу, віку, пробігу та амортизаційного стану собаки? Чи дозволяє некастрованість пса кваліфікувати його як основні фонди виробництва?
Але найважчий момент у непростій справі декларування собаки — якщо через якісь порушення “цінне рухоме майно” в декларанта раптом конфіскують, чим платити відсотки-премії державним виконавцям і їх начальникам із Мін'юсту, які стягнуть собаку до Держбюджету?Де взяти таких маленьких собачат, які б не перевищували 2% стягненого собаки? І чи буде їхня вартість точно відповідати вимогам законодавства? Питання, питання...