Попит на приватні послуги
Почну з аналітичної довідки Інституту національної свободи. Вони пишуть, що навіть до широкомасштабної російської війни заощадження в Україні становили 12,5% ВВП. За підсумками 2025 року вони за попередніми оцінками – 4,4% ВВП, тобто є катастрофічне падіння заощаджень людей. Я розумію, що заощадження це те, що ми готові за потреби віддавати на меддопомогу, коли вона треба. Наскільки велика мережа відчуває падіння кількості пацієнтів після 4 років повномасштабної війни?
Люди звикають до свого сімейного лікаря, до інших колег, і звертаються. Можливо, дещо зменшується кількість операцій, але загалом сказати, що ми відчуваємо катастрофічне падіння пацієнтів, не можу. І цей тренд зберігається з 2022. Навіть бачимо трошки приріст нових пацієнтів.
Приватний бізнес на сьогодні працює на всіх фронтах: і з НСЗУ, і пацієнт приходить за свої кошти, і зі страховими компаніями.
Пам’ятаю фразу співзасновника Українського центру охорони здоров’я Павла Ковтонюка, що ми йдемо трендом інших країн, коли перевагою приватного медичного ринку буде швидший доступ до консультацій чи іншої допомоги, тоді як на допомогу за держкошт часом треба буде чекати довше.
Так і є. Ми розуміємо, що на сьогодні в державних, комунальних закладах вишиковується черга на певні послуги, а ми стаємо доступнішими і час очікування на послуги значно скорочується, але пацієнт вимушений буде за це заплатити власні кошти.
Вся медицина в світі повинна бути побудована так, що 80% послуг надаються на первинній ланці, з чим справляється сімейний лікар. Решта – спеціалізовані послуги, на них попит має бути знижений через доступ до сімейної медицини. Але враховуючи тренд в Україні, коли сімейних лікарів обмаль, наприклад, у сільській місцевості, районних центрах,то тренд на послуги приватної медицини зберігається. Те ж у Європі. Там така ж тенденція.
Крім цього тренду, що ще ви помічаєте?
Ми маємо ті ж захворювання, що й європейські країни. Фактично, це серцево-судинні, онкологічні, респіраторні. В нас демографічна криза, катастрофічно падає народжуваність і збільшується смертність, бо у повномасштабна війна і гине молодь. І населення зміщується в бік пацієнтів більш похилого віку і ми вирівнюємося з Європою, бо там цей тренд уже десятиліття.
Плюс психологічний стан. Раніше ми говорили, що 15 млн населення України потребуватимуть допомоги психіатрів, психологів, фахівців з психічного здоровя, зараз впевнена, що кожен українець потребуватиме такої допомоги.
Ми бачимо, якщо раніше серцево-судинні захворювання спостерігати артеріальну гіпертензію старше 50, то зараз спостерігаємо і у 30-35 років. Захворюваність росте в бік серцево-судинних, онко-, психічних захворювань.
Чи це видозмінює структуру допомоги у вас? Чи меншає педіатричної служби і більшає фахівців, які можуть працювати зі віковими хворобами?
Я як медична директорка, дивлячись на Європу по зсуву захворюваності і по Україні, почала думати, що педіатрія зменшується в нас. Ні. Люди з дітьми продовжують приходити. Можливо, трохи менше новонароджених, але трохи більше підлітків. Але ми почали розвивати напрямки, які ніколи не розвивали.
В 2024 році відкрили Центр психічного здоров’я. Було 2 психіатра на всю мережу, а зараз – 60 фахівців з психічного здоров’я: психіатри, клінічні психологи, психотерапевти, маємо психіатричний стаціонар з палатами інтенсивної терапії і виїзні послуги.
І попит є?
Є. Зростання послуг і звернень до фахівців з 2024 по початок 2026 – плюс 173%.
Хто лікує?
Чим більша мережа, тим важче мати всіх якісних фахівців. Наскільки вам замало спеціалістів?
Потреба стає гостро. Якщо пацієнт приходить у приватну клініку, ми маємо надати послугу високої якості, щоб пацієнт залишився задоволеним, отримав правильне лкіування відповідно до міжнародних стандартів, і повернувся до нас. Ми працюємо, щоб отримати прибуток. Якщо не буде пацієнта, не буде грошей, і ми фактично вмремо.
У нас є багаторівнева система прийому на роботу. Спочатку – перевірка софт-скілів HR, другий етап – співбесіда з фахівцем напрямку, оцінюють вже клінічне мислення, знання протоколів, і після цих двох співбесід ухвалюють рішення про прийом на роботу. Зараз стало дуже важко.
Невеличкий сторітелінг. Ми ж, дівчата, користуємося послугами різних косметологічних клінік. Я прийшла на стандартну процедуру. Завжди перевіряю, хто її робить, може робити медсестра. Диплом є. Говоримо, мені цікаво, може, це буде й хантинг, бо медсестри теж мало в мережі і залучаємо. Дівчина вчиться на 6 курсі медвишу. Питаю, а як же, ви ж на роботі. Вона: я ж заочно навчаюсь, релокований заклад, вступила під час ковіду, не було жодної пари. А пацієнів бачили? Вона: “Я жодного разу не була в університеті, один раз на третьому курсі їздила складати Крок-1”. І треба віддати належне дівчині. Питаю, а як же інтернатура, ви ж жодного разу не бачили пацієнта. Вона каже: “А я в інтернатуру не піду, бо розумію, що буду вбивати людей, бо того, що я вивчила онлайн, недостатньо для того, аби йти до пацієнта”.
Це вона свідома. А скільки дітей в таких медичних вишах? І це питання і до МОЗ, і до нас як платників податків, куди йдуть наші гроші, в яку освіту? Хто вчиться за наші гроші, бо дівчина була на бюджетній формі. І хто контролює якість?
Я – приватник, маю свій вхідний контроль, але що роблять інші лікарні, де не вистачає кадрів? Приймають по диплому, який є. Якість меддопомоги починається з того, яку освіту ти отримуєш.
Кейс від мене ще один. Спілкувалася з хорошим реабілітологом великої дитячої лікарні. Він розповідав, як їх просили взяти на практику студентів 4 курсу. Каже: ОК, це ж має бути плюс-мінус готовий фахівець. Приходять, а там знання 1 курсу. І цих підлітків називали “ковідні діти”, бо в них величезна діра в якості підготовки. Що з цим ви можете зробити? От є ситуація: брак кадрів, брак освіти, вхідне тестування. А якщо нема людей?
Під нашою парасолькою існує “Академія Добробут”, це приватний заклад вищої освіти післядипломного навчання, у нас є ліцензія на інтернатуру. Наші інтерни зранку роблять обходи, медичні маніпуляції зі своїми кураторами, далі йдуть на лекцію і після неї продовжують роботу. Ми також цьогоріч прийняли участь у державному розподілі інтернів бюджетної форми навчання. Приватним закладам це дозволили.
Чи правильно я розумію, що всі ці великі кроки фактично вимушені? Бо оскільки немає яіксної загальної системи по країні, щоб медична мережа не мала потім проблем з клієнтами.
Вірно. Бо розраховувати на державу і на якісну підготовку колег в державних закладах вищої освіти ми не можемо. Тому мусимо готувати кадри самостійно. Ми уклали меморандум з Києво-Могилянською академією, і будемо клінічною базою нової медичної школи, яка створюється при Могилянці, і з наступного року будемо приймати студентів з 1 курсу.
Якщо говорити загалом про ринок медпрацівників, в Україні це десь 30 на 10 000 населення, в Європі це 40+, то вже бачимо, що не вистачає медпрацівників. Молодь не йде в медзаклади вищої освіти. Вони добре рахують, що їм треба 6 років провчитися, інтернатура, клінічна резидентура, аспірантура, якщо вони хочуть чогось досягти. І від вступу до отримання гідної зарплати ринкової десь 15 років. Молодь добре рахує плюси і мінуси в отриманні цієї професії.
З чого складається ціна на медичні послуги в приватних клініках
Як всі ці кроки, які ви робите, плюс казав ваш гендиректор Сергій Орел, що ваш клієнт хоче записатися з нині на нині чи на завтра, він не хоче чекати, як це впливає на вартість послуги? Бачимо, що є люди, які кажуть, що ваші послуги підвищилися в ціні і вони вже не можуть собі їх дозволити, бо вони вищі навіть у порівнянні з іншими приватними мережами.
Розкладемо вартість медичної послуги. Я ділю бізнес на два: є білий, який платить податки і ми можемо це перевірити, а є сірий або чорний, який платить у конвертах. І це впливає на ціну, бо коли економиш на податках, можеш знизити ціну на послугу.
Отже, послуга складається з: фонд оплати праці, медикаменти, розхідні матеріали, комунальні послуги, витрати на сервіс, реновація, закупівля обладнання і його обслуговування. Це і генератори, хоча генератори ми в ціну не закладаємо зараз, хоча в кафе-ресторанах уже деколи додають в ціну альтернативні засоби живлення. Приватному бізнесу тут ніхто не допомагає.
В комунальних або державних закладах вартість послуги від НСЗУ це оплата праці, медикаменти, розхідні матеріали. А далі за Бюджетним кодексом власник, місцеві органи самоврядування, має забезпечити все інше, бюджет розвитку, комунальні послуги, земельний податок. Це некомерційні підприємства і вони не платять податок на доходи, а ми платимо.
Держава допомагає комунальним закладам обладнанням, а я не можу по розподілу від держави отримати жодного апарату, купую це все за кошти інвесторів. Плюс фонди, міжнародна технічна допомога, націлені на державні і комунальні заклади. Приватній медицині ніхто нічого просто так не дає. Тому ми маємо закладати у вартість послуги усі компоненти.
Простий приклад: ви можете купити джинси на ринку, в H&M чи в Louis Vuitton. Різні люди можуть дозволити собі ту чи іншу послугу, так само і в медичних закладах.
Є ремарка тут і до держави. Держава і місцеві органи влади мають бізнес підтримувати, бо без бізнесу нема наповнення держбюджету. “Добробут” на рік десь сплачує 600-800 млн грн. Принаймні треба не заважати бізнесу працювати, бо сплачені податки – це і програма медичних гарантій, і зарплати наших колег, і держслужбовців.
Пацієнтів вистачить на всіх, і працювати треба в єдиному медичному просторі. Комусь ціна завелика, але є люди, готові платити її за якість, сервіс, швидкість і близькість до дому.
Чому приватні клініки заходять у безоплатні послуги за кошти держави
Коли ми говоримо про єдиний медичний простір. Ви таки зайшли у три пакети послуг від НСЗУ: це лікування безпліддя за держкошт, реабілітація, і окрема держпрограма скринінгу 40+. Нащо вам це? Адже ви перерахували ряд компонентів, які впливають на ціну, а держава ж прагне закуповувати по якнайнижчій, і це правильно для економії бюджету.
В нас ще є пакет первинної меддопомоги, одне наше відділення укладає декларації з кінця 2025 року.
Як ми заходили в НСЗУ і чому саме допоміжні репродуктивні технології? У цей напрямок, новий для себе, ми вклали величезні кошти перед повномасштабним вторгненням. Створили ембріолабораторію, найняли команду фахівців. Ембріологи, генетики, репродуктологи, акушер-гінекологи. Це дороговартісні працівники, які звикли працювати з великим навантаженням. Вони вимагають постійного навчання, інвестицій у людей. Ви ж знаєте, якщо хірург або інший фахівець оперує раз на рік, його кваліфікація і якість допомоги буде зменшуватися.
Перед початком вторгнення ми вклали кошти, але повномашстабне вторгнення – люди не йдуть вагітніти, тим паче робити ЕКЗ, і відділення сидить без пацієнтів, практично не працює. Приходять пари, які давно намагаються завагітніти, але цього мало. І коли від держави пішли сигнали, що хочемо включити в програму медгарантій цей пакет, ми пішли в це, щоб зберегти відділення і персонал.
Люди виїжджали за кордон, кілька наших лікарів так поїхали і вже там працюють в допоміжних репродуктивних технологіях. Ми постійно втрачали людей, був простій, було все в мінусах. І ми зайшли в пакет НСЗУ. А потім почали розбиратися, чому такий низький тариф, що не так. Проаналізували і виявили, що тариф НСЗУ рахувала по старому наказу МОЗ, де є певні обмеження для жінок по віку, вазі, певним показам. А програма передбачала, що всі з діагнозом безпліддя мають право на послугу. Включилися ми та інші медзаклади, і спільно з НСЗУ, МОЗ, Мінфіном перерахували тариф. І він зріс майже на 40%.
Ми не заробляємо на цьому кошти, відділення в 0, принаймні заробляє собі на зарплати і витратні матеріали. Але ми зберегли фахівців, і наших пацієнток. Результативність наших циклів - від 40 до 63%, коли після ЕКЗ настала вагітність.
Тобто фактично кожна друга жінка?
Так. Це показник на середньоєвропейському рівні. Для сімей це теж класно, бо це дороговартісна процедура, родини багато років намагалися завагітніти і витрачали на це власні кошти. А коли держава дає змогу два цикли зробити безоплатно за кошти платників податків – для родини це велика підтримка. Експеримент між державою і приватним бізнесом виявився дуже вдалим. Плюс ми розвантажили державу, бо вже не треба було державі вкладатися у розбудову ембріологічних лабораторій, кріобанків.
Саме в ДРТ десь 20+ приватних закладів – основа – робить ці послуги за держкошт. Чому ви вирішили піти на укладання декларацій сімейними лікарями своїми? Зараз багато вигорання і розчарування в сімейних лікарів в правилах, державному тарифі і так далі.
Це ж про розкладання яєць у різні корзини. Наші сімейні лікарі практично всі ма ють другу вузьку спеціалізацію і можуть додатково приймати як вузькі спеціалісти – кардіологи, гастроентерологи дощо. Дитяче населення по деклараціях ми ще не беремо.
Будемо ще відвертими: молоді лікарі заходять, яким треба напрацьовувати свою клієнтську базу, а декларації це фактично їхні нові клієнти. Це стратегічний крок, як заохотити пацієнта до нас у мережу, давати послугу за держкошт, а решта, якщо в пацієнта буде така потреба, надати за їхні кошти. Але що стосується держпрограм, то вони для наших пацієнтів повністю безоплатні.
Ми працюємо в різних керунках, і з державою, і з бізнесами, і зі страховими. Це розкладання своїх ризиків.
Чи помітили ви зміну в страхуванні?
Ми бачимо, що щороку є приріст застрахованих осіб, зазвичай це не приватні особи, а компанії, корпорації, для яких добровільне медичне страхування є бонусом для втримання працівника.
Зараз бачимо попит на програми страхування з включенням фахівців психічного здоров’я. До нас звертаються великі бізнеси, які хочуть отримати не просто рутинну медичну допомогу, а програму з психологічної підтримки, і ми її надаємо. Казати про ріст страхового ринку тут не варто, на 5% росте, але це незначний приріст.
Я думала, що буде падіння.
Кожен бізнес намагається якось утримати працівника. В кожному бізнесі є проблема з кадрами. Щоб втримати цінних кадрів, зберігати мікроклімат, треба давати плюшки. Ми так само робимо.
Бачу по Києву, що у вас є фахівці, які працюють у вас і у державних медзакладах. Чи це теж спосіб залучати хороших фахівців? Багато хірургів кажуть, що якісну хірургічну практику можна отримати лише у великій багатопрофільній лікарні, де ти на потоці оперуєш. У вас не такий високий потік по хірургії. Чи таких фахівців у вас багато і на яких умовах ви їх залучаєте? Бо якщо медпрацівник має 100% бронювання в державних і комунальних закладах, він потенційно вимивається з приватного сектору.
Не більше 20% наших лікарів працюють додатково в комунальних або державних медзакладах. В нас існує заборона на суміщення з іншими приватними медзакладами, бо це бізнесовий інтерес. Людина, яка суміщає нас з іншим приватним закладом, де буде менша вартість консультації, забиратиме в нас пацієнта.
Те саме може стосуватися державних і комунальних закладів. Бо вартість у нас висока, а там можна зекономити, щось провести по програмі медичних гарантій, щось покласти собі в кишеню. Я не можу забрати собі зіркових хірургів у мережу і забезпечити їм рівень тієї білої зарплати, яку вони отримують у державних закладах.
З хірургією важко: людина, яка не оперує, не може надавати якісну послугу. Ще за своєї каденції в МОЗ я приїхала в Львівську область, була нарада з закладом, який тримав хірургічне відділення, за реформою, ця лікарня мала стати загальною. Ми казали: у вас хірург за місяць робить три операції. Яка їхня якість? Чи ви дитину свою відправите до цього хірурга? Ви захочете в нього оперуватися? Тому ми дозволяємо нашим хірургам працювати в державниз закладах, бо вони намагаються не втрачати кваліфікацію і оперувати.
Питання бронювання. Ми теж є об'єктом критичної інфраструктури і можемо забронювати 50% працівників і не можемо її збільшити. А в комунальних закладів бронювання 100%. І люди йдуть туди, бо там є бронь. Питання 100% бронювання дуже дискутабельне.
А як розбронювати людину?
Як пояснював міністр, вони подають списки, а вже медзаклад вирішує, кого розбронювати.
Правильно.
Для мене це феодалізм на місцях.
100% феодалізм. От я керівниця, в мене немає чітких критеріїв, кого я повинна відправити на допомогу Збройним силам, а кого лишити тут. Недобросовісні керівники можуть цим зводити рахунки з конкурентами, наприклад. Знаю випадки з області, коли злітає бронь, за дві години вже приходить повістка, і людина вже їде, так зводять рахунки з лікарем чи конкурентом на посаду директора лікарні.
Я розумію, що мають бути люди в тилу і забезпечувати медичну допомогу. Але хто замінить тих, хто в ЗСУ чертвертий рік на лінії розмежування дає допомогу нашим хлопцям і дівчатам.
Я б не хотіла, щоб у нас було 100% квота. Бо це неправильно.
Як видозмінюються структура медиків у команді через це?
Для мене не змінилася структура команди, але по цифрах у загальному доступі бачу, що більшає кількість медиків більш старшого, пенсійного віку. Молодше покоління підлягає мобілізації і йде в Збройні сили. Бачимо у віддалених районах, сільській місцевості зазвичай працюють люди пенсійного віку. І так само ви це можете побачити, якщо пройдетеся комунальними медзакладами.
Щодо спеціальностей двояка ситуація. Відверто не розумію, що робити талановитому кардіохірургу на фронті, бо він тут врятує більше життів, ніж на передовій.
Це філософська важка дилема, і я б не хотіла бути на місці міністра в МОЗ чи Дмитра Самофалова в Міноборони, щоб вирішувати, хто має піти, а хто має бути мобілізований. Це настільки важко, коли ти подаєш щоразу списки на бронювання, фінальний підпис ставить гендиректор. Ти постійно думаєш, чи правильно зробив. Але ми повинні далі працювати і розуміти, що тих, хто зараз на фронті, треба змінювати. Бо якщо ми цього не зробимо, впадемо в тилу.
Якщо вже 4 напрямки ви підписали з НСЗУ, чи правильно розумію тенденцію, що є все більші шанси на все активніший захід приватного сектору в програму медичних гарантій? У людей падають доходи, то щоб вирівнювати ситуацію і втримувати свої медичні мережі, треба буде балансувати. Десь брати нижчі тарифи від держави, балансувати їх приватними послугами, грантами, благодійними фондами, і так далі?
Все вірно. В мене, наприклад, сильна команда реабілітологів. Кому треба реабілітація? Людям, які демобілізувалися, військовим, які не можуть оплатити повну вартість. І я як соціально свідомий бізнес йду в історію, коли за держкошти надаю людям, які не можуть собі їх дозволити. Це підтримка команди, яка не лишається без пацієнтів, це підтримка військових, і буду спати спокійно, що роблю щось корисне для держави у складні для неї часи. Це не про гроші, а про соціальну відповідальність. Є приклади, як-от Запорізька область, де була приватна лікарня, яка отримала всі пакети від НСЗУ, але коли почали розбиратися, які послуги там, це прифронтова лікарня, як у них може бути стільки послуг, яких нема у Києві навіть чи Львові? Там був повний фрод, це кримінальна відповідальність і керівника, і меддиректора, які вписували неіснуючих пацієнтів, набивали медзаписи. Не можна державу намахувати в складні періоди життя.
Так, ми не можемо надавати послугу безоплатно, за послуги має хтось сплатити. Пацієнт самостійно чи за держкошт – нам все одно. Безоплатна послуга не має сенсу, бо нам треба закупити медикаменти, заплатити зарплату, вивчити людей, і держпрограми утримують і лікарів, бо без роботи вони не можуть сидіти.
Як людина, яка свого часу працювала в інституціях, які впроваджують медреформу, як воно вам зараз виглядає після енних років змін?
Коли спілкуюсь з міністром охорони здоровя, і починаю, що отут не так, і тут я б зробила по-іншому, він каже: “Запрошую, сідай в крісло і роби!”. Тому критикувати реформу і кроки людей, які зараз працюють, неправильно. Можливо, я б зробила вже зараз план реформування НСЗУ, бо бачу, що вона вже не може існувати в формі центрального органу виконавчої влади, її треба переводити в іншу форму по прикладу фонду, аби акумулювати гроші і вірно їх розподіляти. Але розумію, в яких умовах працюють зараз держслужбовці, які там зарплати. А вони працюють з величезними обсягами коштів. І коли негідна зарплата, яка там мотивація працювати?
Так, треба сідати, розробляти план реновації, думати про демографію, яка кількість закладів має бути в країні після завершення війни, які інвестиції треба залучати в країну, що зробити зараз, а що можна за 5-10 років, як підтримати бізнес і збільшити наповнення держбюджету. Для цього треба команди. Мені щиро шкода щодо розформування програм USAID, які підтримували МОЗ, НСЗУ, ЦГЗ, бо своїми внутрішніми ресурсами важко дуже.
Багато чого роблять вірно. Ми дійсно повинні йти далі, продовжувати рухатися в бік селективного контрактування, закупівлю послуг, чіткому прогнозуванню послуг, обмеженні певному, в перерахунок тарифів, бо не покриває він всього, що повинен. Повинні рухатися в бік того, щоб у тарифі була повна складова медпослуги, включаючи комунальні платежі і всі інші. Але зараз – не ламай те, що працює, бо буде ще гірше.