ГлавнаяКультура

Хроніки мандрівного фестивалю: землі Війська Низового Запорозького

Фестиваль «З країни в Україну» продовжив подорож Дніпропетровською областю. Цього разу команда музикантів, народних майстрів та лекторів побувала на півдні області, там, де колись були дніпровські плавні, у яких хазяйнували запорожці. Однак назви міст, які ми відвідали – Орджонікідзе, Марганець та Нікополь – аж ніяк не нагадують про історію.

Берега Кам’янки
Фото: Катерина Липа
Берега Кам’янки

Колись ця місцевість контролювалася Військом Запорозьким, тут стояли козацькі зимівники, сотні островів давали прихисток від будь-якої напасті, водилася невірогідна кількість риби, птаства й звірини, на пишних луках паслася худоба. Все це доволі непогано годувало Січ – продали валку осетрини, купили валку мушкетів. А сама Січ протягом своєї історії в силу різних обставин переміщувалася з одного острова на інший, а зовсім не стояла весь час на Хортиці, як дехто думає. Називалася місцевість Великим Лугом. Щоправда від плавнів (як і від дніпровських порогів) мало що лишилося – за радянських часів їх затопили водами Каховського водосховища. Тим цікавіше було побачити на власні очі, що з тих часів лишилося у цих знакових місцях.

Гей, хто в Лузі, озовися!

Дорогою до Орджонікідзе спало на думку питання: яку назву матиме місто після перейменування? Відповідь не забарилася. Місцевий краєзнавець і активіст Станіслав Каширний розповів, що обізнана в історії частина громади мріє, щоб місто звалося Великий Луг. Адже воно утворилося у 1956 р. з гірницьких селищ, що постали на місці численних козацьких зимівників, які існували тут кількасот років. Тож кращу назву годі вигадати і в сенсі милозвучності, і в сенсі історичної правди. Це підтверджено експертними висновками істориків, які завбачливо зібрав пан Станіслав. Невдовзі ці висновки стануть зброєю у дискусії щодо перейменування.

Станіслав Каширний – знавець козацької давнини
Фото: Катерина Липа
Станіслав Каширний – знавець козацької давнини

Здавалося б, про що тут дискутувати, чим не догодив Великий Луг? Пояснити це раціонально неможливо. Але, за свідченням Станіслава Каширного, половину населення містечка складають нащадки переселенців з Уралу і для них козацька назва – наче червона ганчірка для бика. «Мені тут одна особа каже: «Я переехала в город Орджоникидзе, в нем и умру!» -- розповідає Станіслав Каширний: «Питаю: «Давно приїхали?» Вона: «50 лет назад!» А у мене тут обоє дідів на цвинтарі лежать, то чому мені переселенці, що 50 років не бажають ні історію знати, ні мову вчити, мають вказувати? І ще одне. Для мене як християнина є неприпустимим, що місто назване іменем самогубці, а вірян певного патріархату це якось не бентежить». Щоб підкреслити козацьке походження міста Станіслав Каширний ще у 2006 р. ініціював встановлення на в’їзді до Орджонікідзе пам’ятного хреста на пошану січового товариства: «Всюди є пам’ятники невідомому солдату, я собі подумав: скільки ж козаків полягло за волю! То має бути і про них згадка. Про усіх, відомих полководців та про тих, чиї імена на увійшли в історію».

 Козацький хрест на в’їзді до Орджонікідзе
Фото: Катерина Липа
Козацький хрест на в’їзді до Орджонікідзе

Орджонікідзе – симпатичне містечко, чистеньке, зелене, люди тут привітні, нехіть до всього українського, про яку говорив пан Станіслав, не помітна (принаймні на перший погляд). Центральна площа носить ім’я славетного кошового Івана Сірка, тут стоїть пам’ятник козацькому ватажку, який донедавна мав дивного сусіда – вождя світового пролетаріату. Похований Сірко недалеко від Орджонікідзе, у селі Капулівка. Дивом дивуєшся, коли пробуєш порахувати, скільки могил славетних кошових та козацьких гетьманів збереглося до нашого часу – вистачає пальців однієї руки, історичну пам’ять справді стирали та ще й не одне століття, хоча ХХ ст. у цьому безперечний чемпіон. Але бажання віддати шану харизматичному, жорстокому, безкомпромісному і безстрашному отаману – не єдине, заради чого треба їхати до Капулівки. З могили Івана Сірка відкривається надзвичайний краєвид місць, оспіваних у думах і козацьких піснях. Тут річка Чортомлик вливається у величний Дніпро. Щоправда, острів, на якому у давнину була Чортомлицька січ затоплено, але ландшафт таки вражає.

Могила кошового отамана Івана Сірка
Фото: Катерина Липа
Могила кошового отамана Івана Сірка

Неподалік від Орджонікідзе є ще одна надзвичайна місцина – мальовничий каньйон річки Кам’янки. Пороги і водоспади, гранітні скелі по берегах, оспівана у думах густезна трава-тирса вище колін – це треба побачити і відчути. Між іншим, на цій річці колись стояв зимівник останнього кошового отамана Петра Калнишевського. Головне не дивитися удалечінь – за річкою скелі огидно прогризені кар’єром, у якому видобувають граніт.

Далі на шляху – Нікополь, на місці якого у давнину існувала козацька переправа через Дніпро Микитин Ріг. Тут, імовірно, була Микитинська січ, з якої вирушав на відвоювання українських земель Богдан Хмельницький. Щоправда, археологічні розкопки, проведені у міському парку, слідів січі не виявили. Зате було знайдене половецьке поховання. Взагалі околиці Нікополя та Орджонікідзе існують під знаком знайденої тут славетної скіфської пекторалі та людини, яка її знайшла – археолога Бориса Мозолевського. У музеях – його портрети, а у Нікополі є і меморіальна дошка.

Мешканцям Нікополя Ленін вочевидь набрид ще у 2007 р.
Фото: Катерина Липа
Мешканцям Нікополя Ленін вочевидь набрид ще у 2007 р.

Посеред парку, де шукали січ, – дивовижної форми басейн без води, через нього перекинуто гарний дерев’яний місток, над басейном альтанка. Як пояснили місцеві, дивовижна форма не просто так вигадана – басейн має обриси Нікопольського району. Все це у майже безлюдному парку з випаленою сонцем травою має якийсь дзенсько-японський вигляд. Наче на підтвердження цієї думки випадково підслухала розмову. Алейкою прогулюються хлопець із дівчиною. Він: «От би тут сакуру посадити…» Вона: «О, так все місто було б тут! Тіки воно ж дорого?» Він: «Треба дивитись. Повзнавати і шось робити». Вона: «Треба». Підслуханий діалог таки потішив, чомусь повірилося, що на Микитиному Розі колись зацвіте сакура. Чи хоча б вичистять басейн і наллють у нього воду.

Місток у Нікополі. Сакури справді бракує
Фото: Катерина Липа
Місток у Нікополі. Сакури справді бракує

Басейн у формі Нікопольського району
Фото: Катерина Липа
Басейн у формі Нікопольського району

Насправді ці місця із майже стертою історичною пам’яттю, поруйновані хижацькою експлуатацією надр та водосховищами, мають бути must see для кожного українця. Польські турфірми вже давно проклали Поділлям маршрути за культовою для них «Трилогією» Генрика Сенкевича. Так само і ми могли б вирушати шляхом Богдана Хмельницького з Микитиного рогу через Чортомлик до Кодака і далі – на Жовті Води й Корсунь. Враження були б просто фантастичні. Річка Кам’янка могла б стати раєм для рафтерів, а по її берегах можна було б прокласти кінні та пішохідні маршрути. Ах, як хотілося б проїхати на конику степом, де вітер шарудить тирсою! Ну, не на конику, так хоч на велосипеді. І можна було б почати з прокладання маршрутів для активного туризму та «зелених» господарств, які не потребують значних капіталовкладень у туристичну інфраструктуру. Аби було бажання у місцевої влади підтримати новий вид бізнесу та рекламувати свій край.

 Річка Кам’янка. Рафтинг на попі
Фото: Катерина Липа
Річка Кам’янка. Рафтинг на попі

Місто-декорація

«Тут добре фільми про 1930-і роки знімати – паради фізкультурників, першотравневі демонстрації і все таке інше. Декорації вже є», – зауважив хтось з учасників фестивалю, виходячи з автобуса на центральній площі міста Марганець. Справді, такий виразний архітектурний ансамбль у тоталітарному стилі з усією можливою (хоч і трохи обшарпаною) помпезністю мало де можна зустріти. Претензійний фасад Палацу культури з чималою колонадою неначе віддзеркалює колонаду розташованого навпроти стадіону імені Леніна (боввана вже знесли, а назва лишилася), обабіч – житлові будинки у дусі сталінського псевдоренесансу. Палац культури увінчує пагорб, домінує над містом, до нього ведуть величезні сходи – просто Рим якийсь.

Стадіон у Марганці
Фото: Катерина Липа
Стадіон у Марганці

Взагалі у Марганці з його яскравим південним сонцем і буйною рослинністю «сталінський ампір» родичається не стільки з тим, що будував у Німеччині на замовлення фюрера Альбрехт Шпеєр, скільки з «давньоримською величчю», яку полюбляв Муссоліні. Як на мене, ансамбль площі заслуговує на місце у списку пам’яток архітектури національного значення, щоб бути захищеним принаймні формально, адже справжніх перлин архітектури тієї доби насправді не так вже й багато. І побачити його таки варто.

Пам’ятник у Марганці
Фото: Катерина Липа
Пам’ятник у Марганці

Крізь декорацію місцями проглядає справжня давнина – містом, що «зрослося» з окремих селищ зовсім недавно, перед Другою світовою війною, розкидані скіфські кургани, які витикаються серед забудови та на узбіччях доріг. А на околиці Марганця, що називається Острів, зберігся клаптик землі на якій у XVI столітті стояла Томаківська січ – найдавніша з усіх відомих. Решту поглинуло водосховище.

Не для туристів

Містечкові краєзнавчі музеї зазвичай радують туриста дивовижами, які ніде більше не знайдеш. Але, на відміну від музеїв Києва, Львова чи Одеси, вони працюють не стільки на гостей, скільки на своїх. Зазвичай музей та бібліотека – єдині заклади, що формують культурне життя невеликого міста, навколо них утворюються громади зацікавлених. У більшості випадків працівники цих закладів роблять все можливе і неможливе, щоб виконати свою місію (саме так вони сприймають роботу). Ця самовідданість – на вагу золота. Але коли бібліотекарі попри усілякі труднощі таки дають собі раду самостійно, то музейникам точно потрібна негайна допомога. Йдеться передусім про концептуальну зміну експозицій. Якби школярі, що протягом останніх 20 років приходили до музею, бачили не дебеле золоте погруддя «товариша Орджонікідзе», а карту розташування козацьких зимівників, то, імовірно, не було б проблем із перейменуванням міста. Та й багатьох інших проблем також не було б.

Несподіванка у Краєзнавчому музеї
Фото: Катерина Липа
Несподіванка у Краєзнавчому музеї

Звісно, на вічно ображеного міністра культури та його підлеглих надій покладати не варто. І коштів немає – це теж факт. Але я переконана, що серед музейників, істориків та мистецтвознавців двох ближчих університетських міст – Дніпропетровська та Запоріжжя – знайдуться волонтери, здатні присвячувати допомозі колегам з малих міст бодай один свій вихідний на місяць. Та й столичні фахівці не відмовлять, якби їм тільки хоч проїзд оплатили. Знайдуться і дизайнери експозиції, і художники, здатні за потреби безоплатно зробити карти та схеми, реконструкції комплексів скіфських обладунків чи традиційних строїв ХІХ ст. Треба лишень пошукати-попросити. Головне – перемогти зневіру людей на місцях і привчити їх до думки, що можна задавати питання, просити про допомогу і отримувати і те, і друге. Хтось має не розповідати про «зброю культури», а таки почати діяти. Агов, волонтери! Вам знову доведеться братися за те, що держава не здатна зробити.

Лапідарій Нікопольського краєзнавчого музею
Фото: Катерина липа
Лапідарій Нікопольського краєзнавчого музею

Катерина ЛипаКатерина Липа, журналист
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter