Напевне тому так пусто і сумно тепер у невеликому, але колись велелюдному приміщенні на київській вулиці Богдана Хмельницького, 3а, де починався мій політичний шлях у 1999 р. І хоча після 2005 р. наші з ХДС дороги розійшлися, такі імена як Володимир Стретович, Володимир Марущенко, Давид Жванія назавжди лишаються зі мною. Перші двоє – у серці, останній – у трудовій книжці.
Смутно пам’ятаю «как всё начиналось ». Начебто після розколу Християнсько-демократичної партії України (ХДПУ), до якого мені не довелося бути причетним через політичне «малоліття», група товаришів (В.Стретович, В.Шишкін, В.Костицький, А.Попок, А.Тарасенко, В.Марущенко, А.Странніков та інші), обурені діями тодішнього голови ХДПУ В.Журавського, утворили на хвилі ідейного піднесення Християнсько-народний союз (ХНС). Пізніше партія отримала нинішню назву.
Доля подарувала мені сім буремних років особистісного становлення, зростання та загартування у роботі на будівництві ХНС/ХДС від самого його народження. При чому це відбувалося одночасно з активною участю нашої маленької, але по суті справжньої (зовсім не «диванної») партії в реальній політиці.
Запорукою цьому були : достатня кількість заінтересованих у своєму майбутньому перспективних суспільних діячів (у центрі та на місцях), безгрошів’я (коли нема чого ділити, виникає почуття спільної справи), політична «чуйка» і харизма В.Стретовича. Усіляко намагаючись забезпечити своє особисте прилучення до влади (природна мета кожного політика), він доволі вдало робив це за допомогою демонстрації партнерам важливості ролі ХДС в політичному процесі. А вона дійсно потроху зростала, оскільки елементи внутрішньопартійної демократії дозволяли розвиватися іншим самобутнім політикам разом з лідером, який не будучи «власником» партії (можливо комусь ззовні так здавалося), враховував думки соратників.
Наприклад, коли у 1999 р. підтримуваний нами Є.Марчук подався до табору Л.Кучми напередодні другого туру президентських виборів, ХДС виступив з різкою та недвозначною заявою. Підготовлений мною текст не зазнав корегувань з боку В.Стретовича. У ті часи творча ініціатива стосовно публічних документів партії часто виходила від мене, що приносило моральне задоволення… А ще я пам’ятаю Володимира Миколайовича в ролі Діда Мороза. Він нарядився у цей костюм, аби роздати активу подарунки в одному із кафе на Подолі, вітаючи нас з тим самим 1999 р.
2002 р . партія стала співзасновником блоку «Наша Україна». Без особистих зусиль В.Стретовича цього б просто не відбулося. Взагалі тоді ХДС був доволі динамічним політичним інструментом, а мої стосунки з його лідером – партнерськими. Так, коли загострилося протистояння довкола Київської міської парторганізації, де я був опозиційно налаштованим заступником місцевого голови та поділяв справедливу думку В.Стретовича щодо необхідності «посилення керівництва» столичного осередку, мені довелося виконати майже всю підготовчу «брудну роботу», внаслідок чого Київська міська організація ХДС припинила своє існування за рішенням партійного з’їзду. Згодом розчищений «плацдарм» зайняв В.Марущенко. Разом з однодумцями він приступив до створення зовсім нової столичної структури партії, лише додавши собі цим клопотів, оскільки продовжував одночасно залишатися першим заступником голови всього ХДС.
На мій погляд, протягом 1999-2005 рр. ця партія була дієвою кузнею ідейних політичних кадрів – професійних та відносно чесних. Якщо тогочасного В.Стретовича можна було вважати «прапором» української християнської демократії, то В.Марущенко був її «двигуном». Володя, прямо як у Висоцького, «не скулил, не ныл… но шёл» . Він піднявся до рівня народного депутата України виключно завдяки багаторічній сумлінній праці партійного організатора. Його особисті та ділові якості ніколи не піддавалися сумніву.
Коли я пішов із ХДС (як мажоритарний депутат Дніпровської райради Києва з 2002 р., котрий прагнув обратися повторно у 2006 р., я мав тепер будь-що потрапити на прохідне місце прохідного списку, навіть ціною зміни партійності), В.Марущенко не слідував словам В.Стретовича, сказаним на мою адресу: «З тими, хто нас покидає, я не спілкуюся!» Хоча, думаю, Володимир Миколайович тоді погарячкував. Минули роки, як ми з ним не бачилися, але якось на вулиці мене покликав знайомий голос. Хвилинна розмова «за життя» засвідчила, що навіть бувалі народні депутати України залишаються людьми…
І наостанок про Д.Жванію. Тих, хто вважає, мене його людиною, маю розчарувати. Особисто ми взагалі не знайомі, просто у квітні-листопаді 2004 р. я числився його помічником-консультантом на державній службі. Про це «написано пером» у моїй трудовій книжці із зазначенням прізвища народного депутата України. У зв’язку з цим, зокрема, я був свого часу допитаний Генеральною прокуратурою України як свідок у «справі отруєння В.Ющенка». Даючи пояснення слідчому, довелося розкрити обставини мого працевлаштування в апарат Верховної Ради України.
Усе сталося через В.Стретовича. Завершивши навчання за держзамовленням у Національній академії державного управління при Президентові України, я мав обов’язково повернутися на державну службу, аби не втратити спеціальний стаж. Він погодився допомогти мені як народний депутат України, забувши, що не має потрібної вакансії у своєму штаті. Проте з честю вийшов із складної ситуації, домовившись за мене з колегою Д.Жванією, від якого саме тоді звільнився А.Магера, перейшовши працювати до Центральної виборчої комісії. Отже, В.Стретович дотримав даного слова, ну а я навзаєм допоміг йому до кінця «розібратися» з бунтівною Київською міською організацією ХДС (див. вище).
Хто б міг тоді подумати, що сьогодні вже народний депутат України Д.Жванія, обраний як самовисуванець, числитиметься членом ХДС. Але з 2005 р. події у цій партії – не моя історія. Дякувати Богу, я пішов звідти до приходу грошей, тому пам’ятаю, насамперед, людей.