Зеленський є пострадянським президентом і не використовує подібної тактики, а натомість пропонує своє розуміння громадянської української нації, притаманне багатьом центристським і ліберальним політичним лідерам і партіям. Колишній президент Петро Порошенко також обстоював громадянський підхід до розуміння нації, однак він був ближчим до позицій правоцентристських партій і українських націонал-демократичних сил, таких як Народний рух України й «Наша Україна».
Водночас новорічному зверненню Зеленського бракувало розуміння того, що всі ліберали й центристи діють у межах націй-держав. Зеленського висміяли за його вислів «Какая разница?» щодо назв вулиць і пам’ятників. У своєму короткому вірші лідер «Голосу» Святослав Вакарчук розкритикував Зеленського за те, що його космополітизму бракує національної вкоріненості.
Усі нації-держави мають власні історії й міфи, а також героїв і злодіїв. Популяризація патріотизму в США призвела до того, що сьогодні приблизно 1000 вулиць і сотні містечок і поселень названо в честь Джорджа Вашингтона.
Космополітизм Зеленського свідчить, що він не слідкує за настроями громадської думки та своїх виборців. Він діє так, ніби протягом останніх шести років нічого не змінилося, хоча насправді за цей час значно прискорилася національна інтеграція, а питання мови стало маргінальним. Війна спричинила зростання патріотизму (а не націоналізму), про що свідчить хоча би той факт, що українці ставляться негативно до керівництва Росії, проте не до росіян.
Зеленський не розуміє, що Україна веде війну з Росією, яка заперечує саму національну ідентичність українців. У трьох сезонах телесеріалу Зеленського «Слуга народу», який транслювали з листопада 2015 р. до березня 2019 р. на каналі «1+1», жодного разу не згадали Росію, російського президента Володимира Путіна, Крим, Донбас чи війну.
Натомість Зеленський і його команда більше схильні звинувачувати Порошенка у війні з Росією, а їхні погляди нагадують російські тези про «громадянську війну» на Донбасі. Водночас три чверті українців звинувачують російське керівництво у війні та вважають конфлікт між Україною й Росією війною.
Нездатність Зеленського усвідомити ці чинники спричинила загальне сум’яття напередодні Нормандського саміту в Парижі 9 грудня минулого року. Його виборці не знали, якою є його позиція, Росія, Франція й Німеччина були переконані, що Зеленський погодиться на все, що йому запропонують, тоді як Путіна застали зненацька «червоні лінії» Зеленського, які той озвучив тільки на саміті.
Тетяна Силіна написала, що в Зеленського немає довгострокової стратегії і він реагує на дії Росії ситуативно. Якби за два місяці до саміту в Парижі не почалися акції протесту «Ні капітуляції!», я переконаний, що Зеленський поспіхом підписав би вигідну для Москви угоду, аби тільки закінчити війну. Саме тому в Парижі Зеленський заявив, що в Україні «почнеться революція», якщо він закріпить «особливий статус» «ДНР» і «ЛНР» у Конституції.
Виборці Зеленського й українці загалом не вірять, що мир можливий, поки Путін лишається президентом Росії. Після парламентських виборів 2019 р. лише 4,6% виборців Зеленського були переконані в необхідності покращити відносини з Росією. Ця цифра не надто перевищувала аналогічні показники серед прихильників «Європейської солідарності» (2,4%) та «Голосу» (0,8%).
14% виборців «Слуги народу» підтримують надання «спеціального статусу» окупованим територіям, що є найвищим показником серед електоратів чотирьох проєвропейських парламентських партій, однак 73% виступають проти такого кроку. Остання цифра приблизно збігається з аналогічними показниками у «Батьківщини» (72%) та «Голосу (80%). Хоча виборці Зеленського більше схильні до певних компромісів, вони так само не підтримують «спеціальний статус» для «ДНР» і «ЛНР» чи визнання російського суверенітету над Кримом.
Як зазначено в дослідженні авторитетного Центру Разумкова, погляди виборців «Слуги народу» «в цілому мало відрізняються від показників щодо всіх опитаних загалом». Зокрема, прихильники Зеленського підтримують статус української мови як єдиної державної й незворотність декомунізації так само, як виборці трьох інших проєвропейських парламентських партій. Водночас прихильники Зеленського більше, ніж виборці інших партій, схильні підтримати надання російській мові офіційного статусу в певних регіонах.
Приєднання до ЄС і НАТО схвалюють 63% і 52% виборців Зеленського відповідно. Такі цифри вказують на різке трикратне падіння рівня підтримки євразійського інтеграційного вектору. Тільки 11% прихильників «Слуги народу» воліють, аби Україна приєдналася до Митного союзу СНД.
Проєвропейські парламентські партії можна умовно поділити на дві групи. Виборці центристських «Слуги народу» й «Батьківщини» мають подібні погляди на питання ідентичності, війни та європейської інтеграції, тоді як позиція прихильників правоцентристських «Європейської солідарності» й «Голосу» щодо політик у цих сферах більш виражена. «Опозиційна платформа» зі свого боку демонструє ще більш проросійські погляди в цих питаннях, ніж колишня Партія регіонів.
Війна Путіна проти України пожвавила національну інтеграцію та зміцнила консенсус щодо важливих питань ідентичності й зовнішніх орієнтацій, які раніше розділяли українське суспільство. Війна значно посилила підтримку євроатлантичної інтеграції на противагу євразійському вектору завдяки тому, що прихильність до цих орієнтацій поширилася із західних і центральних областей на південні та східні, зокрема Дніпро, Запоріжжя й Херсон. Проте Зеленський досі не усвідомлює, що його рідна Дніпровщина давно перетворилася на справжній бастіон у боротьбі з російським імперіалізмом, а український Схід звузився до меж двох областей Донбасу – останнього рубежу «Опозиційної платформи».
Насправді те, до чого Зеленський закликав у своїй новорічній промові, – національна єдність – виникла в Україні вже давно, проте він був надто заклопотаний ігноруванням війни і виконанням ролі Василя Голобородька в серіалі «Слуга народу», аби це помітити.