Зокрема, у вітчизняному МЗС скаржаться, що на зустрічі міністрів країн-членів ОБСЄ в Сербії навряд чи вийде прийняти спільну декларацію, оскільки всі спроби удосконалити діяльність організації постійно блокуються Росією. Те ж саме стосується і Радбезу ООН, і низки інших міжнародних структур, в більшості з яких РФ займає ключові позиції. Відповідно поставити міжнародні організації на захист інтересів тих країн, які страждають від російської агресії, - принципово нездійсненна мета, допоки сама Росія є повноправним членом цих утворень. Гібридність протистояння між державами у сучасному світі визначається не стільки тим, що воно супроводжується, крім військових, ще й економічними, інформаційними, політичними та іншими засобами впливу, скільки тим, що країна-агресор на законних підставах бере участь у прийнятті рішень щодо своєї ж агресії. Така країна виступає і нападником, і миротворцем одночасно, що дозволяє їй виправдовувати порушення міжнародного права за допомогою його ж норм. Міжнародне право нині повністю дискредитоване не тому, що Росія над ним познущалася, а тому, що, попри наругу над ним, РФ продовжує виступати в ролі повноцінного суб’єкта і інтерпретатора норм світового порядку.
Система міжнародного права страждає від російського свавілля, але по факту не визнає його. У 1939 році за напад на Фінляндію СРСР позбавили членства у Лізі Націй. Сьогодні ж, після війни з Грузією, анексії Криму, окупації Донбасу та бомбардувань сирійського населення Росія спокійно ветує резолюції Радбезу, пропозиції ОБСЄ, бере участь у самітах G-20, а скоро ще й засідатиме у Раді Росія-НАТО. При цьому жодна міжнародна організація не визнала Росію країною-агресором. Власне, і не визнає, оскільки в тому ж Радбезі чи в ОБСЄ діє принцип консенсусного прийняття рішень. Таким чином, РФ має законне право бути суддею самій собі.
Система міжнародної безпеки і міжнародного права, відтак, приречені на інвалідність до тих пір, поки окупанти і агресори залишатимуться повноправними учасниками прийняття рішень.
Для України це означає одне – досить сподіватися на світову спільноту у формі ОБСЄ чи ООН, вони нас не захистять. Єдиний надійних вектор – зближення з НАТО і зміцнення обороноздатності країни. На сьогодні це найбільш дієві «норми», здатні гарантувати нам безпеку.