Внутрішні повноваження президента, і так менші порівняно із зовнішньополітичними, не дали йому змогу провести справді вирішальних реформ. Боротьба з кризою стала лише продовженням авральних заходів пожежної команди Джорджа Буша-молодшого, яка сама ж і загралася з сірниками. На зміну Великій Рецесії прийшов застій економіки.
США регулярно створюють менше робочих місць, ніж очікують і ніж треба, десь по 100 тис. щокварталу, чого явно замало: безробіття досі перевищує позначку 8% - за останні 70 років жоден президент не переобирався з таким показником.
На й без того не дуже переможне президентство наклалися посилення класової напруги і хвиля акцій Occupy. В актив собі Обама може записати хіба що уникнення дефолту влітку 2011 року і нарешті зрушену з мертвої точки проблему медичного страхування.
Зовнішня політика менше хвилює виборців в умовах кризи. Проте й тут Обама здобув менше, ніж обіцяв. США нібито йдуть із Іраку й Афганістану. Але чи стали ці країни безпечнішими для світового співтовариства через 11 років після терактів у Нью-Йорку?
До того ж, уже очевидно, що американцям доведеться залишитися на невизначений час, перейменувавшись із солдатів на інструкторів-радників, – звичайно, в дещо іншому масштабі, та все ж додому й далі повертатимуться труни під смугасто-зоряним прапором.
Ізраїль і Палестина перебувають там само, де й 4 роки тому. Перезавантаження з Росією зависло через явну несумісність операційних систем. Ядерне роззброєння обернулося пародією на себе.
Процеси на Близькому Сході піддавалися впливу донедавна, до збурень навколо начебто американського фільму з образами ісламу, подальших нападів на посольства і загибелі посла США в Лівії. Крім того, Вашингтон опинився в ситуації цуґцванґу з Китаєм, який тихою сапою нарощує військово-морський флот і вже починає генерувати конфлікти у своїй акваторії (нині в цьому добре пересвідчуються японці).
Знов-таки, чи не єдиною галочкою в колонці плюсів може стояти хіба що ліквідація Осами бін Ладена. Були б дуже її оцінили виборці Джорджа Буша, тільки навряд чи вони стануть голосувати за другий термін темношкірого демократа. А от ліва і ліберальна публіка тільки скривиться.
І ось із такими здобутками Барак Обама зумів уже в перших опитуваннях громадської думки випередити свого конкурента із республіканського табору на кілька відсотків. Як же так сталося?
Тут є суб’єктивні й об’єктивні фактори. Як політична особистість сам по собі Міт Ромні вже нагадує Обаму зразка 2012: чужий для «ворожого» електорату і занадто далекий від свого.
До 2005 року це був типовий республіканський ліберал, за влучним висловом американського журналіста, наче «заморожений з дорейґанівських часів». Коли йшлося про такі питання, як володіння зброєю чи право на аборт, він стояв значно ближче до центру чи навіть до лівого краю, ніж абсолютна більшість виборців своєї партії.
Проте коли постало питання передвиборчої боротьби, Ромні довелося покинути свої позиції і заспівати інших пісень, які так люблять слухати в Good Old Party. Намагаючись сподобатися всім у боротьбі з такими консервативними кандидатами, як Рік Санторум чи Ньют Ґінґріч, переможець праймериз остудив ентузіазм свого природного виборця, не здобув великої симпатії консерваторів, а головне – відрізав собі шлях до нарощення бази за рахунок розчарованих демократів, незалежних і тих, хто здебільшого й визначить, кому сидіти в Овальному кабінеті на початку наступного року: електорального болота між обома партіями. Ще менше залученню додаткових голосів сприятиме кандидатура республіканського віце-президента, Пола Раяна, героя ультраконсервативного руху Tea Party, обраного в напарники з тією ж метою – задобрити традиційне «електоральне ядро».
Звичайно, Ромні не володіє й такою харизмою, як Обама чи навіть МакКейн. Незрідка з ним трапляються курйози, як на зустрічі із виборцями в Нью-Гемпширі, де, замість відповідати на питання про дефіцит бюджету від чоловіка у футболці New York Yankees, кандидат розповів бейсбольну баєчку й закінчив її словами: «Ви знаєте, ми всі ненавидимо Янкіз». Такі епізоди не додають йому популярності.
До того ж, республіканець навряд чи може радіти своєму неофіційному рекорду найбагатшого в історії кандидата в президенти США. У часи, коли риторика протестних мітингів зубожілого середнього класу підносить гасло «Нас 99%», просто непристойно йти до виборців із 250 мільйонами доларів за плечима. Зацькований нестачею грошей американець навряд чи сплутає їх із ангельськими крильми.
Кто бы ни стал в этот раз президентом Соединенных Штатов, они оба не будут поддавать сомнению важность отношений с Украиной
Тут криється і головна об’єктивна й системна проблема республіканської партії на цих виборах. Їй нема чого запропонувати в умовах, коли дедалі більше людей зневірені у власних силах, невпевнені в майбутньому і пригнічені через контраст між падінням своїх прибутків і зростанням прибутків мізерного прошарку найзаможніших.
Республіканський коник зниження податків – це поганий стимул для таких прошарків, як постарілі бебі-бумери, що перед виходом на пенсію хотіли б знати: хтось потурбується про їхнє здоров’я за гроші з кишені Ромні й таких як він.
Кандидат-республіканець обіцяє зосередитися на економіці і зробити все для її одужання. Але для таких виборців він і його команда – це хижаки, які викликають ще більше несприйняття, ніж уже відчужений Обама, що став із «чорношкірого-хлопчика-який-іде-до-американської-мрії» звичайним балакучим вискочнем.
Справедливо відзначити, що не пропонують нових ідей і демократи при владі, – якщо не вважати за нову ідею Федерального резервного банку знецінити долар для розігріву економіки. Тому обидві партії напередодні виборів радо розкручуватимуть теми традиційних американських ідеологічних «срачів»: аборти, одностатеві шлюби, іслам, той же контроль за зброєю.
А українські виборці, ідучи до урн на тиждень раніше за американців, могтимуть замислитися про кризу репрезентативної демократії не тільки в себе вдома, а й у цілому світі.