“Навіть коли були найсильніші тортури, я не шкодувала про свою українську позицію”

Печать

Світлина британського фотографа Мауріціо Ліма, де 52-річна мешканка міста Ясинувата Ірина Довгань стоїть в центрі Донецька, обмотана українським прапором біля “стовпа ганьби”, врятувала їй життя.

“ДНРівці” тримали її в полоні близько 5 днів і відпустили лише на прохання іноземних журналістів.

Останні кілька днів телефон чоловіка Ірини не стихає від дзвінків журналістів. Всі хочуть почути історію жінки, котра витерпіла такі знущання.

“Ми з чоловіком вирішили, що будемо розповідати про все, що зі мною трапилось, бо на Донбасі зараз панує якась вража орда”, - каже Ірина.

Вона наполегливо просить не робити з неї героїню і вірити, що там, на Сході, також є патріоти України.

Фото з планшету, який потрапив в руки бойовикам. Ірина Довгань привезла допомогу українським військовим
Фото: Предоставлено Ириной Довгань
Фото з планшету, який потрапив в руки бойовикам. Ірина Довгань привезла допомогу українським військовим

Це було звичайне волонтерство, тільки в дуже маленькому масштабі”

Близько двох місяців тому, коли до нашого регіону ближче підійшла українська армія, ми організувались з однією жінкою і почали возити продукти нашим солдатам. Потім про наше волонтерство дізнавалося все більше і більше людей. Вони жертвували, скільки могли, навіть у дуже скрутний час, коли не виплачували зарплати і пенсії. Ми почали привозити хлопцям не лише продукти, а й медикаменти, нижню білизну... Це було звичайне волонтерство, в дуже-дуже маленькому масштабі. З українськими військовими спілкувалися мало, знала лише, що це була кіровоградська бригада.

Одного разу солдати попросили дістати камуфляжний одяг. Вони справді були досить обірвані, форма — дуже зношена. Я попросила відому волонтерку Тетяну Ричкову допомогти дістати камуфляж. І десь за два тижні мені дали позитивну відповідь. Я розповідаю швидко, але насправді така робота проводилась з великими труднощами.

Тоді вже в місто увійшли терористи, почалися перестрілки “ДНР” і української армії. Однак, ми таки поїхали в Краматорськ за камуфляжем. Повернулися назад і передали хлопцям одяг і продукти. Правда, іншим, бо та бригада вже передислокувалась. Під час передачі допомоги я вирішила зробити фотозвіт для тих, хто жертвував кошти. Раніше такого не робила, але подумала, що ті, хто віддає останні гроші, мають право знати, на що вони були потрачені.

Планшет, на який робила знімки, я ретельно ховала весь час, адже розуміла небезпеку. Тим паче, що багато хто знав мою проукраїнську позицію. Я її ніколи не приховувала.

Якось мій знайомий автомобілем вивозив дуже багато речей з Ясинуватої, і я попросила його передати планшет рідним. За збігом обставин на одному з блок-постів у нього забрали авто, його самого затримали. Вони знайшли планшет, а потім “вибили” в нього мою адресу.

Залишалась в Ясинуватій, щоб вберегти будинок від мародерства і доглядати тварин”

Між обстрілами я вийшла з будинку трошки попоратися в саду. Приїхали дві машини і мене забрали. Не казали нічого, просто вдягнули наручники і посадили в машину. Вдома я була одна. Мій чоловік з донькою ще раніше поїхали в Маріуполь, в його батька стався інсульт. Вони доглядали за ним, але згодом свекор помер. Повертатися назад в Ясинувату їм вже було небезпечно. Ми вирішили, що я залишуся вдома, щоб вберегти будинок від мародерства, і доглядатиму за домашніми тваринами, а рідні поки перебуватимуть в Маріуполі. Задля безпеки нашої доньки, якій 15 років.

...Бойовики “вибили” з мене всі паролі до соцмереж, побачили переписку, фінансовий звіт, тобто, дізналися про всю волонтерську роботу. Побачили і фотографії на планшеті. Хоча, думаю, що моє прізвище ще десь фігурувало.

На фото, збережених на планшеті, є й придбані для військових камуфляжі
Фото: Предоставлено Ириной Довгань
На фото, збережених на планшеті, є й придбані для військових камуфляжі

Потім були допити. Спочатку я довго впиралась, нічого не розповідала. Тоді спілкувались зі мною досить толератно. А потім передали групі осетинів. Вони почали знущатися наді мною. Якщо можна, я не буду в деталях про це розповідати... Уже просто не можу це повторювати стільки разів.

Один день із п'яти, які я перебувала в полоні, був найважчим. Мене дуже сильно побили, а потім надрукували ту табличку, яку ви бачили на фото, і вивели в центр Донецька — до “Мотеля” (так називають цей район в місті). Приниження і побиття продовжились. Хоча знущання донецьких жінок було для мене не таким страшним після осетин. Я вже не відчувала фізичного болю.

Чи знущалися б з мене так на площі у Львові? Думаю, ні”

Мого страху не передає ця фотографія на площі в Донецьку. На ній видно тільки одного чоловіка з автоматом. Їх там було з десяток. Вони всі кричали, будували плани сексуальних тортур, хотіли прострелити мені колінну чашечку... Мене постійно заставляли кричати “зіг хайль”, бо вважали мене фашисткою.

Потім мене знову привезли в камеру і знову побили.

Лежачи прикута до батареї в одній з кімнат так званої бази батальйона “Восток”, я думала, чи знущалися би з мене так в центрі, наприклад Львова, якби я годувала “ДНРівців”. Впевнена — ніколи. Я знаю Львів, маю там і на Західній Україні загалом багато друзів. У них зовсім інше виховання і життєві цінності.

...На площі мене сфотографував, як я потім дізналась, фотограф Mauricio Lima для The New York Times. Ця фотографія фактично врятувала мені життя!

Фото: Принтскрин с www.nytimes.com

Після цього в Донецьк приїхав промосковський журналіст Марк Франкетті (The Sunday Times). Він був в хороших відносинах з керівником батальйону “Восток” Олександром Ходаковським, який зараз “править” містом. Журналіст вмовляй його “благородно” вчинити і мене відпустити. Близько 23 години того ж дня мене віддали Франкетті. Він передав мене іншому журналісту — Ендрю Крамеру (The New York Times). Я ночувала в готелі в Донецьку. Журналіст постійно перевіряв, чи я в номері, бо загроза, що мене знову заберуть, була серйозною.

Вранці я наполягла на тому, щоби повернутися додому і забрати деякі речі, а також тварин. Мені забезпечили “зелений коридор”, і я побачила повністю обікрадений і понівечений будинок. Забрала невеликий пакунок, свого собаку і троє котів. Тварини вже старенькі, я не могла їх залишити.

Ще вночі, не бачачи, що робиться в моєму будинку, я дізналася, що мені повернуть авто, і підписала документ, що не маю матеріальних претензій до “ДНР”.

Коли ми покидали місто, Ходаковський дуже пафосно перед журналістами повернув мені ключі від автомобіля і той самий планшет. Навіть всі фотографії — збережені.

Навіть коли були найважчі тортури, я не шкодувала про свою позицію”

Я прошу українців не думати, що я героїня. Я — проста українка. І на Донбасі таких як я — багато. Ми — дуже свідомі. Ті, хто зробив такий вибір, пронесли його під страхом загрози життю. Ясинувате — це також достатньо сепаратистьке місто, як і всі решта міст на Донбасі. Втім, там багато відданих українців. Будь ласка, вірте в те, що там є люди, які люблять Україну.

Так склалося моє життя, що в період, коли об'єдналась Німеччина, я була на території НДР. З тих пір я весь час їздила в Європу, як і багато людей з Західної України. У мене був зразок іншого життя.

Люди на Донбасі дуже обмежені в своєму кругозорі, як прийнято зараз казати, зазомбовані. Постійний інформаційний пресинг, мовляв, Донбас — особливий регіон, який “годує всю Україну”, обмежену в кругозорі людину озлоблює. І багато хто повірив пропаганді, що прийде Росія і все зміниться. У них з'явилась надія, що вони будуть жити краще.

Фото: EPA/UPG

Щодо мене, то я завжди була за Україну. Я виросла в бабусі в Дніпропетровській області і все дитинство говорила українською мовою. Тепер спілкуюся російською, але це не забирає в мене права залишатись українкою.

Навіть коли були найважчі тортури, я не шкодувала про свою позицію. Ні на крок від неї не відступлюся.

На Донбасі панує дика орда”

Розповідаючи про всі ці події журналістам чи своїм знайомим, я не хочу компліментів чи слави. Хочеться передати те, що зараз відбувається на Донбасі. Таке враження, що там панує якась дика орда, нелюди. Ось що страшно. Саме тому ми з чоловіком вирішили розповідати про це, а не сховатися і замовкнути.

Зараз ми з сім'єю в селищі біля Мелітополя в Запорізькій області. Будемо переїжджати в Київ, потім, можливо, ще кудись. Повертатися нам вже немає куди. Тим паче, люди в моєму місті після цих подій чомусь повірили, що я була наводчицею (для української армії — ред.). Я не можу туди повертатися і поки не хочу.

Тэги: Донбасс, боевые действия на востоке Украины, пленные
Печать
Материалы по теме
Читайте в разделе
Топ тема

Выбор читателей
СБУ каже, що екс-нардеп від КПУ Александровська та її син давали міськраді Південного $ 9 000 за сепаратизм, хоча отримали від ФСБ на підкуп “у кілька разів більшу суму”. Як ви гадаєте, скільки грошей прислала ФСБ і який відсоток вкрали комуністи?