Все публикацииПолитика

Вакансія для Лідера

Відомо, що найбільшою проблемою нинішнього повстання у Києві є відсутність єдиного лідера. А йому й немає звідки взятись. Проблема в тому, що три складові народного опору – його інтелект, мандат і кулак – діють як байкові «лебідь, рак і щука». Але це – нічого нового. В українців завжди так було.

Владимир ПавливВладимир Павлив, журналист, председатель Галицкого дискуссионного клуба «Мытуса»

Фото: EPA/UPG

Найбільшим драматизмом нинішньої ситуації є те, що та частина народу, яка бере участь у повстанні, фактично розіп’ята в трикутнику: радикали, які стали «кулаком» спротиву; парламентська опозиція, яка володіє офіційним «мандатом»; моральні авторитети, які забезпечують інтелектуальну підтримку протестам. На жаль, всі ці три складові практично не співдіють між собою, а тому не можуть досягти синергетичного ефекту, а відтак і перспектива перемоги стає досить примарною.

Чому ж так? Погляньмо окремо на ці «складові».

Що таке парламентська опозиція? Це опозиція системна, тобто меншість у існуючій системі, яка бореться за те, щоб стати у ній більшістю. Але не для того, щоб систему зруйнувати. Цю систему будували 22 роки – і Кравчук, і Кучма, і Ющенко, і Янукович. І всі ті, хто нині є у парламенті – вихованці цієї системи, її, сказати б, кадри. Чи ці паночки, які презентують себе «лідерами Майдану», готові очолити повстання з ризиком для власного майна чи здоров`я, свободи чи життя? Ні, звичайно. Вони ж не для того ставали частиною системи, зрештою, їм є, що втрачати. І навіть якщо «майдан» зазнає повної поразки, то ці його «лідери» й далі житимуть безпечно і безбідно. Тому вони воліють боротися у парламенті за 30-40 тисяч в місяць; на ТБ, де можна засвітити не тільки свою дотепність і розум, а ще й свої недешеві костюмчики та аксесуари; а по святах – у вишиваночках на мітингах, поруч з зірками сцени. Радикалізм, що дослівно пахне порохом і посвистує кулями, для них чужий і страшний. А з іншого боку моралізаторство всіх цих духовних авторитетів та напучування інтелектуалів їм створює певний внутрішній дискомфорт, але не більше – вони вже навчились справлятись з такими маленькими моральними незручностями.

Це, в свою чергу, не може не ображати інтелектуально-духовну еліту. Еліту, яка пропагує терпимість і стриманий (читай - ліберальний) підхід до проблемних питань, яка очікує від усіх порядності і відповідальності, шляхетності і миролюбності. Тобто плекання в собі тих рис, які аж ніяк не придатні для процесу входження в систему – в парламент, уряд, бізнес тощо, ані – для її повалення. Еліту, принциповості і послідовності якої насправді вистачає тільки до чергових виборів. Перед виборами, коли знову стає зрозуміло, що шляхетних і порядних немає, то еліта суєтно починає непрямо агітувати і несміливо підтримувати тих – не найкращих, але наших. А як розпізнати «наших» серед «не найкращих»? Якщо внутрішні характеристики є недосконалими і непрозорими, то залишається орієнтуватись на зовнішні. Набір їх відомий – вишиваночка, конвульсивні рухи губ і рука на серці під час «Ще не вмерла», ну і скромний (тобто – посильний) внесок на церкву чи на «світлицю». Так, ці політики недосконалі, але з ними можна хоч якось домовитись, на відміну від радикалів.

Ну і нарешті радикали. Чи організації, які сформувалися у «Правий сектор», не були нам раніше знаними? Чи може ми їх вважали героїчною, патріотичною, ідеалістичною молоддю – надією України? Чи в цьому сенсі щось змінилося з 19 січня 2014 року? Так. Хлопці, здається, досить несподівано для себе отримали ореол героїв. Зауважте, що я не взяв цього слова в лапки. Але з іншого боку ореол героїзму не знімає питань: хто стоїть за цими молодими людьми і кого вони в результаті своїх бойових зусиль можуть вивести на вершини публічного життя? Страшно собі навіть уявити, якщо взяти до уваги, що вони – за словами одного з їхніх лідерів – б`ються не за європейський вибір, а за «завершення національної революції»; що замість діалогу вони віддають перевагу «коктейлям Молотова»; що їх цікавить не стільки перемога, скільки сам процес боротьби. А ще вони не люблять «інших» за національними, расовими, світоглядними чи сексуальними ознаками. Тому їм всі ці «моралізаторства» еліт і «інтереси» носіїв народного мандата – просто «до лампочки».

Звідси питання – хто у цьому трикутнику може стати лідером? Логіка підказує, що ніхто. Але світовий досвід – не з нас же історія почалась – дає різні, переважно моторошні приклади. В такій ситуації лідером спротиву може стати, наприклад, збунтований офіцер – військовий чи міліцейський – котрий з не цілком зрозумілих для більшості причин психане і очолить збройну (бо як же інакше) боротьбу; або якийсь божевільний монах чи піп, до якого «промовить Всевишній», одягне поверх сутани «калаш» наперевіс. Вірите в це? Хочете цього? Отож.

Надіюсь, що київські (і не тільки) події кінця 2013-го і початку 2014 років нас змусять нарешті задуматись, чи правильно ми будуємо не тільки державу, але й націю? Знаю, що пізнувато. Але це той випадок, коли – «краще пізно, ніж ніколи».

Владимир ПавливВладимир Павлив, журналист, председатель Галицкого дискуссионного клуба «Мытуса»