Все публикацииПолитика

​Від шапок до гармат-3. Хто перший вкрав, той і прав

В Севастополі з причалу Артилерійської бухти 25 листопада 2010 року були вкрадені дві старовинні гармати часів Кримської війни. Про підозрілі обставини, які передували зникненню гармат можна прочитати в попередній частині журналістського розслідування.

Татьяна ЧорноволТатьяна Чорновол, специальный корреспондент LB.ua

Фото: luckywanderer

Артефакти шукали музеї Севастополя та місцеве управління Служби безпеки України. Але не знайшли. А ось LB.ua пощастило більше. Гармати відшукалися під сосною на приватній території бази відпочинку «Мис Айя», яка була приватизована тими самими особами, що і колишня державна резиденція «Міжгір’я» під Києвом.

Здається, не треба пояснювати, хто там тепер живе? Якщо треба – про це в другій частині. Там само автор навів переконливі докази, що вкрадені з Севастополя гармати та сховані на базі - ідентичні. Здавалось, що тут можна ще додати. Але в місцевій севастопольській газеті «Вести» з’явилася цікава публікація, де виконавці злочину намагаються пояснити свої дії прикрою випадковістю та шляхетними намірами. Виявляється, гармати були вкрадені в інтересах севастопольців!!! Автор не може себе стримати, щоб не прокоментувати ці недолугі виправдання.

Вкрасти першими, щоб не вкрав хтось інший

Журналіст Микола Кольцов з Севастопольської газети «Вести» продовжив розслідування LB.ua. Йому, зокрема, вдалося зустрітися з директором Бази відпочинку «Мис Айя» Володимиром Лошаковим, на території якої LB.ua знайшло вкрадені більше року тому гармати. Ось їх розмова з коментарями автора LB.ua.

Журналіст газети «Вести»: «Владимир Игоревич, как вы прокомментируете сообщение журналистов, что на территории вашей базы находятся две пушки, которые ранее стояли в Артбухте Севастополя?»

Директор Лошаков: Меня возмущают эти вопросы. Эта история с пушками доведет меня до инфаркта. На пустом месте раздули сенсацию. Я – кадровый офицер флота, 35 лет отдал службе Родине, а меня в воровстве обвиняют. Я понимаю, что такое офицерская честь и совесть.

Журналіст «Вести»: Но исчезнувшие из Артбухты пушки на территории базы, который вы руководите, все же есть?

Директор Лошаков: Да, они находятся на территории базы. Я это никогда не скрывал и не скрываю сейчас. Все желающие могли их посмотреть. И раньше в этом не было никакой сенсации.

В цих поясненнях автора вбила наповал фраза, що «всі бажаючі могли побачити гармати». З таким же успіхом всі бажаючі можуть побачити золоті гусаки та панелі з ліванського кедру в «клубному будинку» Януковича в «Міжгірї»? Адже база « Мис Айя» оточена кам’яним парканом, її стережуть озброєні охоронці.

Журналіст «Вести»: А как эти пушки у вас появились?

Директор Лошаков: Мой старый товарищ попросил сохранить их, и я не отказал.

Пан Лошаков, як кадровий офіцер флоту, повинен був знати, що це старовинна зброя. І важко уявити, що він не розумів: привласнення об’єктів, які мають історичну цінність, - це злочин. І зберігання краденого - це також злочин.

Журналіст «Вести»: И вы не поинтересовались, что это за пушки и откуда?

Директор Лошаков: Я знал, что мой товарищ – порядочный человек, если он говорит, что хочет сохранить пушки, чтобы их не украли, значит, так оно и есть. По его словам, Севастопольский морской торговый порт требовал убрать эти пушки по причине того, что они мешали причаливать круизным судам. И с тех пор появилось много желающих забрать эти пушки под различными предлогами. Поэтому товарищ и попросил меня сохранить их до разрешения вопроса о том, в каком музее или на каком причале города они должны находиться.

Украсти першими, щоб хтось інший не вкрав? Повний маразм! А хто той авторитет, який мав вирішити питання про музей і чому більше ніж за рік не вирішив?

Чому «порядний» товариш не повідомив дирекцію Національного музею героїчної оборони та звільнення Севастополя, якому Севастопольський морський порт передав гармати, про місцезнаходження гармат? Адже десятки газет писали, що музей їх шукає.

Гармати «рятували» вночі

Другом директора бази відпочинку «Мис Айя», який привіз йому гармати виявився директор ресторану «Рибацький стан» Володимир Ованесов.

Особисто автора LB.ua цей факт не здивував. Коли журналіст з’ясовувала обставини зникнення гармат, підозрілим здалося запевнення працівників «Рибацького стану», що вони нічого не знають. Бухгалтер ресторану, з яким спілкувалася автор, це пояснювала тим, що гармати вкрали вночі, але ж тоді мусили чергувати охоронці ресторану.

Хоча бухгалтер могла говорити правду, адже весь персонал міг і не знати, що їх директор організував вивезення гармат. Це також пояснює, чому сам директор не став говорити з журналістом, хоча LB.ua зв’язувалася з рестораном тричі (!) і залишала свої координати.

До речі, останній раз автор зізналася бухгалтеру, що знайшла гармати на приватній території. Бухгалтер зраділа і щиро обурилася на адресу тих гадів, які їх вкрали. «Нам як севастопольцям було дуже образливо, коли вкрали гармати. Вони ж не заважали кораблям. Ми їх любили, доглядали за ними, вони так прикрашали бухту», – розповіла жіночка.

На цьому фоні пояснення директора журналісту газети «Вести» звучить зовсім не переконливо. Цитую.

Журналіст «Вести»: Владимир Владимирович, правда ли, что вы забрали из Артбухты две пушки Крымской войны и отвезли их на базу на мысе Айя?

Директор «Рибацького стану»: Да, мой ресторан находится в Артбухте. Рядом стояли две пушки, которые, как я выяснил, на балансе нигде не находись. Поэтому я и осуществлял постоянный уход за пушками. Но когда Севастопольский морской торговый порт потребовал убрать пушки, потому что из-за них могут возникнуть аварийные ситуации при швартовке, появился вопрос, куда их девать.

«Рибацький стан»
Фото: luckywanderer
«Рибацький стан»

Остроту проблеме добавили активно заинтересовавшиеся пушками различного рода коллекционеры с несеватопольскими номерами автомобилей. Уверен, что пушки хотели снять, чтобы продать. Последний случай был вообще возмутительный. Тех, кто пытался забрать, удалось остановить только с помощью правоохранительных органов.

Когда я понял окончательно, что город этих пушек может просто лишиться, решил сохранить их на базе отдыха у своего товарища, до тех пор, пока не решится вопрос, где они должны находиться в городе. Мне, конечно, хотелось бы, чтоб они остались на площадке около моего ресторана, а если нет – то были переданы в музей. Главное, чтоб не попали в руки тех, кто их продаст, и город навсегда их лишиться.

Гармати біля ресторану
Фото: luckywanderer
Гармати біля ресторану

«Якщо такі шляхетні наміри, то чому гармати були вивезені з бухти по-злодійському вночі?», – цікавиться автор. Чому про те, що гармати не втрачені назавжди, Севастополь дізнався тільки через рік після розслідування LB.ua?

Журналіст «Вести»: А вы не считаете, ваши действия с вывозом пушек незаконны?

Директор «Рибацького стану»: Я считаю, что по-человечески я поступил правильно. А по правой позиции я проконсультировался с юристами. И как мне объяснили, противоправных действий в этом нет, поскольку пушки не имеют владельца и не стоят нигде на учете.

Автор в попередній частині наводив приклад, коли міліція порушила кримінальну справу стосовно осіб, що ховали на дачі старовинну гармату, підняту з дна моря. Вона теж нікому не належала. Але міліція вирішила, що мова йде про злочинне привласнення об’єктів, які становлять історичну цінність. З гарматами на мисі Айя різниця тільки в тому, що ті гармати були забрані з публічного місця, а не підняті з дна моря, що повинно лише посилити відповідальність крадіїв.

Отож пояснення виконавців злочину абсолютно недолугі.

Хоча вони цікаві з тієї точки зору, що директор бази і ресторану взяли повністю всю відповідальність за зникнення гармат виключно на себе. Вони стверджують, що гармати потрапили на територію бази «Мис Айя» без відома власників цієї бази. Проте в це мало віри. Хоча б тому, що в історії зникнення гармат були задіяна ціла низка відомств і організацій, про що автор детально розписував в першій частині. Свою роль тут зіграв Севастопольський торгово-морський порт, Севастопольське управління СБУ і, як з’ясувалося нині, керівництво ресторану «Рибацький стан». Таке скупчення організаторів зникнення гармат свідчить, що це робилося на замовлення впливових осіб.

Також важко уявити, що директор бази «Мис Айя», знаючи, які поважні особи є власниками бази, як дорого коштує їх репутація, самовільно взяв би на себе відповідальність переховувати на території бази старовинні гармати, які шукало СБУ, журналісти та музейники Севастополя.

Те, що в цій історії не обійшлося без інтересів впливових осіб підтверджує і реакція учасників зникнення гармат, яким LB.ua написало запити.

Севастопольський морський порт – проігнорував запит. СБУ заявила, що про гармати вони нічого не знають, хоча півдесятка людей запевнювало автора LB.ua, що працівники служби безпеки збирали у них пояснення в зв’язку зі зникненням гармат. Відповідь міліції взагалі вражає своїм неоднозначним формулюванням.

Таке організоване окозамилювання лише зайвий раз запевнює, що гармати опинилися на території бази відпочинку зовсім не випадково. І якби це була єдина випадковість в історії бази відпочинку «Мис Айя»…

Суд не покарав за вбивство сина людини, що відала базу в приватні руки

Після виходу другої частини «Від шапок до гармат» під статтею зявився коментар читача LB.ua Сергія Рогожина: «База отдыха «Мыс Айя» в 2007 году ещё была ведомственным учреждением «Укравтодора». В том 2007 году председателем «Укравтодора» был Демишкан Владимир Фёдорович. В том же 2007 году состоялся первый этап приватизации базы «Мыс Айя». В том же 2007 сын Демишкана Сергей был арестован по подозрению в умышленном убийстве с отягчающими. И вот недавно Демишкан-сынок был освобождён судом из-под стражи «по состоянию здоровья»... Теперь меня мучают сомнения: чем (или кем) была вызвана такая «доброта» суда?»

Треба сказати, історія викладена читачем, справді мала місце. І автора також тривожать сумніви в незалежності суду.

Трохи розширю факти викладені читачем LB.ua. Справді, приватна база «Мис Айя» раніше була Базою відпочинку шляховиків. Вона мала великий корпус, та десятки маленьких котеджів розкиданих по схилу – кожне обласне управління «Автодору» мало свою хатинку. В 2002 році «Кримавтодор» віддав базу в управління Лікувально-реабілітаційного центру для учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС ім. В. Т. Гуца, яке входило в структуру «Укравтодору». Цей центр обслуговував насамперед працівників дорожньої служби (в першу чергу-ліквідаторів аварії на ЧАЕС)».

Однак, коли в 2006 уряд очолив Віктор Янукович, а службу автомобільних доріг – Володимир Демішкан, база була тихенько приватизована.

Фото: gorod.lugansk.ua

Приватизацію запустив особисто керівник «Укравтодору», коли у червні 2007 року очолювана ним ВАТ «Державна акціонерна компанія «Автомобільні дороги України» звернулася до Київського суду з позовом на розірвання договору управління майном Бази «Мис Айя» між Лікувально-реабілітаційним центром ім.В.Т.Гуца та ДП «Кримавтодор».

Фактично тим самим «Укравтодор» добровільно відмовився від бази. Бо коли суд задовольнив вимогу «шляховиків» база автоматично відійшла Фонду Державного Майна Криму і була приватизована. Причому приватизована тими самими особами, що і славнозвісне київське «Міжгір’я».

В тому ж 2007-му, коли Володимир Демішкан віддав майно «Укравтодору», його син Сергій Демішкан убив людину, причому з особливою звірячою жорстокістю. Василь Кривозуб, 62-річний директор приватної авіакомпанії «Крунк», був замучений насмерть, тому що відмовився відписати мажору літак. Демішкан з двома поплічниками викрав Кривозуба, відвіз його до озера біля села Рожни, скотчем прив'язав до його спини чавунну батарею і втопив.

Вбивць взяли по гарячих слідах, Сергій Демішкан у всьому зізнався.

Це був період зміни влади, уряд очолила Юлія Тимошенко, отож впливовий батько не зміг домовитися, щоб справу спустити на гальма.

Однак, коли президентом став Віктор Янукович, Сергій Демішкан був випущений на підписку. А нещодавно суддя Баришівського райсуду Київської області Володимир Яременко остаточно відпустив вбивцю на волю.

Сергій Демішкан був засуджений до умовного терміну, бо суд врахував пом’якшуючу обставину – довідку, видану Демішкану в Інституті гематології та трансфузіології Академії медичних наук України про мієломну хворобу в плазмоцитарній формі. «Такі хвороби є підставою для звільнення від відбування покарання» – підтвердило суду Київське міське бюро судово-медичної експертизи.

Під час суду. Сергій Демішкан за гратами
Під час суду. Сергій Демішкан за гратами

Суддя від себе додав: «У Демішкана не було наміру на умисне вбивство. Вони хотіли його привезти до нотаріуса. Можливо, там в діях було необережне вбивство».

А чавунну батарею певно син Демішкана завжди з собою до нотаріуса возив. Що тут такого? Ніколи не знаєш, коли може знадобитися така річ…

Правда важко повірити в незаангажованість такого суду? А що стосується довідки про хворобу, то до відома читачів, судді враховують таку пом’якшуючу обставину у дуже виняткових випадках. Зазвичай не враховують.

Наприклад, вивчаючи практику судді Родіона Кірєєва, що судив Тимошенко, автор дізнався про такий випадок: суддя відправив у СІЗО смертельно хворого чоловіка, який за інформацією захисту: «хворів на гепатит В та С, був ВІЛ-інфікований, не мав наміру ухилятись від слідства та суду, у скоєному каявся, просив дати йому можливість повністю відшкодувати шкоду потерпілій, офіційно працював на підприємствах «СТАРС» та «СІЛЬПО» вантажником, мав на утриманні матір, яка є інвалідом, сестру та вагітну співмешканку». По-суті, ув’язнення в СІЗО з таким діагнозом це приречення на смерть. При чому цей чоловік нікого не вбивав, а відкрито вкрав сережки вартістю … 500 грн. Але суддя чомусь не проявив жодного співчуття до хворого.

Чи випадкове тоді співчуття суду до Сергія Демішкана?

Як би там не було, маємо дві випадковості. Одна випадковість – суд звільнив вбивцю, батько якого допоміг «Укравтодору» втратити базу відпочинку шляховиків. Друга випадковість: на цій базі переховувались вкрадені гармати.

На Заході такі випадковості знищили б кар’єру будь-якого високопосадовця.

А у нас це просто нікому не цікаві деталі. Тому що, представники влади не вважають за потрібне зважати на громадську думку. І що сумно, і громадськість не особливо вимагає поваги до себе.

Татьяна ЧорноволТатьяна Чорновол, специальный корреспондент LB.ua