ГлавнаяЭкономикаГосударство
Спецтема

"Ми боїмося інфляції, тоді як весь світ боїться дефляції"

Олеся Верченко, академічний директор і старший науковий співробітник Київської школи економіки, розказала про гроші, про роль держави, про інфляцію та дефляцію, режими валютного курсу. Лекція відбулася у контексті проекту Principles of Economics у Fedoriv Hub у Києві 31 березня. Наводимо конспект лекції.

Олеся Варченко під час лекції
Фото: www.facebook.com/reedmag
Олеся Варченко під час лекції

Що таке гроші?

Насправді дати означення поняттю «гроші» дуже важко. Його просто не існує. Англійською мовою є така фраза: Money is what money does («Гроші – це те, що їх робить грошима, тобто те, що вони роблять»).

Гроші виконують три функції:

  • засіб платежу;
  • одиниця розрахунку;
  • засіб накопичення.

Що б Ви відповіли б на запитання: «Скільки у вас грошей?». Правильна відповідь: «Як швидко потрібно?». Якщо потрібно через дві хвилини, грошима є те, що лежить у вас в гаманці, тобто готівка. Якщо у вас є півгодини часу, можна побігти в банк зняти гроші з картки. Тобто, по суті, йдеться про депозит, який можна швидко зняти, поточний рахунок або, можливо, кредитна картка. Якщо у вас є більше часу, наприклад 5 днів, можна взяти гроші з банківського сейфу. Можливо, у вас на руках є цінні папери (облігації, акції), хоча в Україні це не досить поширене явище. Якщо у вас є ще більше часу і, скажімо, є якісь цінності, зокрема золото. Якщо у вас є ще більше часу – місяць, починаємо продавати майно: машина, квартира, літак острів в Греції і т. д. Тобто, коли ми говоримо про гроші, дуже важливо розуміти міру їх ліквідності. Що ми маємо на увазі? Це будь-що в принципі, просто це не є чимось таким, за що ми можемо отримати готівку одразу, принаймні не в повній вартості цих речей, але все одно це є гроші.

Так само і з точки зору макроекономіки. Що таке гроші на рівні економіки? Можна говорити про так звані макроекономічні грошові агрегати.

Найвужче визначення поняття грошей це грошова база (monetary base). Тобто це в принципі готівка, яку випустив НБУ в обіг, кошти обов’язкових резервів і кошти банків на кореспондентських рахунках у НБУ тощо. По суті банки мають свої рахунки в Нацбанку, кошти на цих рахунках вважаються грошовою базою. Резерви комерційних банків – це якраз кошти на рахунку в центральному банку та готівка, яка зберігається у сховищах комерційних банків. В принципі, якщо абстрагуватися від деталей, це готівка, яку надрукував Нацбанк плюс кошти на кореспондентських рахунках в НБУ.

Грошовий агрегат М0 – готівкові кошти в обігу, тобто це тільки та готівка, яку надрукував Нацбанк і яка не лежить в сховищах у комерційних банках.

Та є більш широке поняття грошей, тобто по суті це скільки я маю грошей на депозитах у банку, переказних депозитах (поточні рахунки, рахунки, з яких можна зняти гроші одразу без будь-яких обмежень чи покарань за те, що Ви рано знімаєте). Це є поняття М1.

М2 = М1 + переказні депозити в іноземній валюті. Якщо подумати, що таке М2, ми додаємо менш ліквідні кошти на кожному етапі. Тому що взяти гроші з депозиту в іноземній валюті насправді трохи складніше, ніж взяти гроші з депозиту в національній валюті. Тобто М2 має елемент відносно менш ліквідний.

Є ще поняття М3. Це ще додаються цінні папери. В інших країнах є ще М4, М5.

В Україні М2 та М3 приблизно однакові.

Це просто, щоб Вам пояснити, що таке гроші. Коли економісти, макроекономісти, ті, хто створюють економічну політику, говорять про гроші, насправді вони якраз говорять про ці речі, а не просто про готівку в обігу.

Тепер, коли ми говоритимемо про зв'язок між кількістю грошей в економіці, інфляцією, валютним курсом і таке інше, нам потрібно концентруватися не на готівці, а на більш широких грошових агрегатах.

Хто насправді контролює кількість грошей в економіці?

Кількість готівки в обігу контролює центральний банк, тому що друкарської машинки більше ні в кого немає. Тобто Центральний банк має більш-менш чіткий контроль за кількістю готівки в економіці. Тобто по суті він створює та певною мірою контролює М0 та грошову базу.

Фото: day.kiev.ua

Різницю між М0 та іншими грошовими агрегатами створює та контролює далеко не центральний банк. Це роблять комерційні банки, підприємства, населення.

Є така фраза: «Банки створюють гроші». Але як комерційні банки створюють гроші, не маючи друкарських машин? Це відбувається завдяки фракційній системі резервування. Банкам потрібні резерви, щоб розрахуватися із вкладниками, депозиторами. Банк на депозити повинен виплачувати відсотки. Якщо банк буде тримати депозит у вигляді готівки, де він візьме гроші, щоб розрахуватися з відсотками? Тобто банки насправді не дуже щасливі з приводу великої кількості готівки, які вони мають на руках. Вони хочуть віддати ці гроші в позику, заробити ще більші відсотки на цій позиці, потім частину відсотків віддати депозитаріям (вкладникам). А різницю між відсотком, який вони отримали на кредит, і відсотком, який вони мають заплатити за депозит, – це те, що вони поклали в кишеню, це їхній прибуток.

Тобто банк одразу хоче віддати ці гроші під кредит, але він не хоче віддати всі 100% цих грошей під кредит, тому що в будь-який момент вкладник може попросити свої гроші. Якщо у банка не виявиться на руках певної суми грошей, банк має або ліквідувати свій кредитний портфель, що дуже невигідно, або оголосити банкрутство. Але банк може прогнозувати приблизно, скільки людей до нього прийдуть за грошима та розрахувати свої резерви. Називається фракційна система, тому що вони зберігають не 100% депозитів у вигляді резервів, а лише частину, фракцію.

Як комерційні банки створюють гроші?

Банк отримує 100 грн готівки, наприклад, від центрального банку та видає людині чи організації позику. Ця людина/організація витратила цю суму на власні потреби, і вже інша людина/організація, у якої опинилися ці гроші, принесла 100 грн у банк та поклала на свій рахунок. Банк, що прийняв депозит, залишив 10% від цієї суми як резерв, а решту (90 грн) видав іншому клієнту як позику. Знову людина/організація витратила 90 грн на власні потреби, і інша людина/організація, яка отримала ці 90 грн, поклала в банк на свій рахунок. Як результат, банківська система має 190 грн у нових депозитах. Процес створення позик та депозитів повторюється фактично безкінечно та приносить у систему 100+90+81+…=1000 грн у депозитах. От ми тут говоримо про так званий грошовий мультиплікатор: вливши 100 грн в економіку, Нацбанк по суті має в цьому випадку в 10 разів більше грошей. Отже, кожна готівкова гривня, влита центральним банком у грошово-кредитну систему, може створити депозитів у розмірі 1/R, де R – це ставка резервування депозитів.

Між широкими грошовими агрегатами (М1, М2, М3) та грошовою базою (МВ), по суті кількість готівки в економіці існує такий зв'язок:

∆М= мультиплікатор × ∆МВ

Зміна в грошовому агрегаті – це добуток мультиплікатора та зміни кількості готівки в економіці.

Фото: frank11/Depositphotos

Економічна активність

Економісти вже давно встановили, що зв'язок між економічною активністю і грошима якраз полягає в тому, що ми повинні дивитися не на кількість готівки в економіці, не на М0 чи на монетарну базу, а на широкі грошові агрегатами: М2, М3 і т. д.

Монетарна політика (в Україні більш поширений термін «грошово-кредитна політика») спрямована на зменшення чи збільшення кількості готівки в економіці, яке повинно відобразитися у динаміці таких широких монетарних агрегатів, як М2 чи М3.

Економісти давно встановили, що існує зв’язок між широкими монетарними агрегатами і інфляцією.

Але цей зв'язок є дуже нестабільним. Мультиплікатор – це щось таке, що скаче. Тут воно визначається простою формулою резервів. Але кількість резервів, які комерційні банки хочуть собі лишати, вона насправді змінюється залежно від економічних умов.

За яких умов банки захочуть тримати більше чи менше резервів? На це насамперед впливає стабільність економіки. Якщо економіка не є стабільною, банки не дуже хочуть давати кредити, тому що ризик дефолту по цих кредитах зростає.

Інше, що впливає на мультиплікатор, – бажання публіки тримати ліквідність, мати готівку на руках. Якщо людина/організація тримає готівку у себе, і кладе меншу частину грошей на рахунок у банк, то мультиплікатор буде зменшуватися.

Національний банк може встановлювати ставку обов’язкового резервування, тобто казати банкам: «Ви повинні тримати не менше, ніж такий відсоток Ваших депозитів у вигляді готівки». Якраз на випадок кризи ліквідності. Яка ставка обов’язкового резервування по кредитах у національній валюті в Україні? 0% і вже багато років (приблизно з 2010 року). Це не тому що Нацбанк не дбає про стабільність банківської системи тощо. Насправді це дуже поширена практика у багатьох країнах світу.

Тобто зв'язок між кількістю готівки в економіці і широкими монетарними агрегатами є дуже нестабільним. Він залежить від поведінки публіки, комерційних банків, населення і т. д.

Зв'язок між монетарними агрегатами і інфляцією є, але він так само є нестабільним. Взагалі на інфляцію в економіці впливає не тільки кількість грошей, а й багато інших факторів, шоки попиту і пропозиції, не пов’язані з монетарною політикою.

Якщо подивитися по часових лагах: скільки часу проходить між моментом, коли Нацбанк збільшив кількість готівки в економіці і інфляцією. Це відбувається зовсім не моментально. Дослідження економістів доводять, що між моментом влиття готівки і її ефектом на інфляцію проходить від 12 до 24 місяців. Це означає, що сьогодні Нацбанк надрукував гроші, і через рік буде інфляція. А на завтрашню інфляцію впливає те, що зробив Нацбанк рік назад.

Трансмісійний механізм

Нацбанк впливає на монетарну базу, це передається в широкі монетарні агрегати, і врешті-решт це впливає на інфляцію.

Насправді дуже важко зрозуміти, чи зараз криза, чи її ще немає. Це тільки дивлячись назад в історію можна помітити ознаки кризи. Навіть економісти, які мають усі інструменти для визначення кризи, це роблять набагато пізніше.

Фото: www.facebook.com/reedmag

Що треба робити центральному банку в період кризи?

Стимулювати економіку. Тобто друкувати гроші або давати кредити комерційним банкам, щоб вони мали можливість дати кредити підприємцям, щоб стимулювати економічну діяльність.

В середині 2008 року в Центральний банк Америки і федеральна резервна система зрозуміли, що в американській економіці криза. Вони почали досить правильно: почали друкувати гроші та давати кредити. Внаслідок цього впав індекс споживчих цін, тобто відбувається від’ємна інфляція. Це доводить, що зв'язок між кількістю грошей в економіці та інфляцією є далеко неоднозначним. В якийсь момент Центральний банк Америки зрозумів, що зараз піде дефляція, так зване падіння цін. Для економіки це дуже погано. Тому вони почали активно вливати гроші в економіку.

Ми боїмося інфляції, а ще більше гіперінфляції, а весь світ боїться дефляції.

Кому шкодить інфляція?

Непрогнозована інфляція шкодить тим, хто дає гроші в борг, а також тим, хто має фіксовані (соціальні) платежі, тобто найбільш незахищеній групі населення: пенсіонерам, інвалідам тощо. Тому хто був бідним і був на цій фіксованій соціальній підтримці, він стає ще біднішим. Хто був багатий, він викрутиться і абсолютно від цього не постраждає.

Крім того, інфляція шкодить тим, хто дає гроші в борг, тому що в результаті на руки він може отримати менше купівельної спроможності. Тому люди під час інфляції не хочуть нести гроші в банк. Відповідно це негативно відображається і на банківській системі в тому числі.

Якщо інфляція є прогнозованою, як в більшості країн світу – 2–3%, це не проблема. Тому що ця прогнозована інфляція додається по суті до відсотків, які банк вам пропонує. Тобто, наприклад, в реальній вартості ви можете 5% отримати плюс 3% інфляції, 8% Вам банк пропонує і ви щасливі з цим. У Вас купівельна спроможність зростає на 5% на рік, скажімо.

Але якщо у вас є непрогнозована інфляція, це стає проблемою. Якщо в економіці висока непрогнозована інфляція, то це збільшує ризики ведення бізнесу, відповідно впливає на рівень економічної активності. І так звані є витрати на меню. Це відносно невеликий елемент витрат. Тобто у меню ресторанів стікерами наклеєні нові ціни. По суті вони повинні передрукувати всі свої меню, але це дорого, особливо якщо вони розуміють, що через пару місяців їм знову доведеться передруковувати меню.

Інфляція

Інфляція – падіння купівельної спроможності. Насправді це теж не зовсім так. Адже хороші робітники завжди можуть піти до роботодавця і попросити індексувати заробітну плату. Тобто в принципі відбувається індексація. Реальна зарплата в Україні дуже сильно зросла за останній час, за 10-15 років (я не кажу за останній рік, тому що дійсно було падіння за рахунок девальвації гривні). Інфляція насправді стимулює економічний розвиток.

Який рівень інфляції є оптимальним? Пересічний українець, який звик до життя в інфляції, відповів би, що краще, щоб інфляції взагалі не було, тобто 0%. Насправді це не так. Економісти всього світу, політики згодні, що оптимальний рівень інфляції – це 2-4%.

Навіщо потрібна інфляція, невелика, стабільна, але позитивна?

Щоб стимулювати економіку. Якщо ви очікуєте невелику інфляцію, то вам нецікаво тримати готівку на руках, бо вона втрачає свою вартість. Тому готівку треба нести в банк на депозит. І це дуже важливо, тому що банки виступають посередником між населенням, яке робить заощадження, і підприємствами, які щось виробляють. Якщо у підприємств не буде грошей, то нічого не буде вироблятися. Кожен окремий індивід, можливо, якщо він мільйонер, він може напряму вкласти у підприємство, але в принципі для середнього члена суспільства зручніше віддати гроші в банк як посереднику, тоді банк знайде, куди вкласти і таке інше. Тобто банки отримують готівку і вони можуть вкладати гроші, видавати кредити підприємству, відповідно підприємства виробляють щось. Інакше там все закриють.

Поточне споживання

Якщо ви знаєте, що завтра ціни будуть вищі, ніж сьогодні, ви витрачаєте готівку. Насправді це дуже важливо, тому що, наприклад, в 1990-х роках Японія переживала рецесію («втрачена декада Японії»). Японію по суті мала дефляцію, і населення тримало готівку на руках, у них не було інтересу нести готівку в банк: ціни падають, поки я дочекаюся, поки мені той депозит виплатять, моя купівельна спроможність може навіть впасти, замість того, щоб зрости. Відповідно інфляція стимулює споживання. Занадто багато споживання – теж погано, і в Україні, на жаль, за статистикою можна побачити, що рівень споживання є надто високим. Але мало споживання – це теж погано.

Є ще один аргумент – інфляція допомагає виправити відносні відхилення в цінах та заробітних платах на різних ринках. Якщо відбувається технологічний прорив на певному ринку, цей товар стає більш бажаним. Так старі телефони, порівняно із смартфонами, стають менш бажаними. Але, на жаль, в економіці спостерігається такий ефект, як негнучкість цін вниз, тобто ціни дуже не люблять падати. Вони дуже легко зростають, але потім дуже важко падають. В принципі, якщо у нас є інфляція, то виходить, що на одних ринках ціни будуть більш-менш зафіксовані, на інших будуть більше рости в середньому, і ці викривлення зникають. Крім того, є докази, що принаймні у розвинутих країнах офіційна статистика насправді завищує реальний стан інфляції. В Україні навпаки: є претензія до кабінету статистики з приводу цифр про інфляцію, які вони показують. В розвинутих країнах вимірювана інфляція стає на рівні 24%, то реальна інфляція – близько до 0%. Тому позитивну інфляцію треба мати.

Дефляція

Дефляція шкодить виробникам, адже вони отримують менше прибутку, відносно того, що вони вклали у виробництво, і менше інвестують далі. Всі позитивні риси інфляції є негативними рисами дефляції. Під час дефляції у нас застопорюється споживання, тобто немає попиту на вироблену продукцію, немає інтересу її виробляти і т. д.

Із дефляційної пастки дуже важко вибратися. Якщо вже ціни почали падати, їх дуже важко зупинити. Чому дуже важко вибратися? Тому що якщо населення та підприємства очікують, що ціни будуть падати, дуже важко взагалі хоч щось зробити в економіці. Якщо у населення, у підприємств сформувалися певні очікування відносно того, що буде далі, дуже важко буває поламати ці очікування. Тобто з якоїсь причини почали падати ціни, населення і підприємства, бачать, що ціни падають і вони очікують падіння цін у майбутньому. Дуже важко примусити їх почати витрачати гроші на споживання чи на виробництво.

Гіперінфляція

Це коли інфляція більше 50% на місяць. Є такі приклади гіперінфляції. В Угорщині у липні 1946 року була дуже висока інфляція 1,3×1016%, а ціни подвоювалися за 15,6 годин. В Україні була гіперінфляція в 1990-х роках. Найбільша місячна інфляція (285,2%) в Україні, згідно з офіційними даними, це був січень 1992 року. Це 15 днів, щоб подвоїлася ціна. Насправді за 1992 рік інфляція в Україні склала трохи більше 2000% на рік, а в 1993-му – це було більше 10000% на рік.

Чим погана гіперінфляція? Тим що вона створює інфляційну спіраль. Якщо відбулося зростання цін, і виробники очікують подальшого зростання цін, вони починають вимагати зростання заробітних плат. І це цілком раціональна реакція. І інші витрати виробників так само зростають, що відповідно стимулює подальше зростання цін, що і відбулося в Україні в 1993 році.

Україна вирвалася із гіперінфляції шляхом введення політики фіксованого валютного курсу. Найскладніше, що було для політиків, на той момент – змінити інфляційні очікування.

Для того, щоб вирватися з інфляційної спіралі, Нацбанк має просигналізувати про чистоту своїх намірів. Одним із способів це зробити є введення політики фіксованого валютного курсу. Як це допоможе? Нацбанк фіксує валютний курс на певному рівні. Це має просигналізувати про те, що Нацбанк зав’язує собі руки: не друкує гроші, щоб підтримати певний валютний курс. Якщо Нацбанк у такій ситуації надрукує гроші, попит на долар зросте, валютний курс послабиться. Звичайно, потрібен час для того, щоб переконати населення, що все-таки Нацбанк тепер буде слідувати цій політиці, а не просто друкувати гроші.

Багато країн обирали режим фіксованого валютного курсу для того, щоб стримати інфляцію. Але вони не займалися цим дуже довго. В Україні Національний банк витримував цю політику 20 років. В багатьох країнах ця політика тривала рік, два, п’ять, десять, більше – ні.

Фото: EPA/UPG

Зараз є дуже є багато розмов про те, що робити далі. Є вимоги МВФ, щоб Нацбанк відмовився від політики фіксації валютного курсу, зокрема перейшов до політики так званого інфляційного таргетування. Це еквівалентно політиці плаваючого валютного курсу. Ми маємо історичну пам'ять відносно політики фіксованого валютного курсу, ми хочемо, щоб долар був стабільний. Але багато країн насправді відмовилися від цього. І для них це не було трагедією, втратою стабільності.

Режим фіксованого валютного курсу може дійсно допомогти побороти високу інфляцію. Але проблема в тому, що коли центральний банк фіксує валютний курс, по суті він відмовляється від можливості друкувати гроші. З одного боку, це добре, тому що допомагає побороти інфляцію. А з іншого – це погано, тому що коли Америка намагалася вийти з кризи, вони почали друкувати гроші, як не знати що, по суті для України в той самий момент це означало би теж друкувати гроші дуже сильними темпами. Але Україні на той момент не потрібно було друкувати гроші, це було б проти наших національних інтересів. Тобто якщо Ви дотримуєтеся політики фіксованого курсу, відмовляєтесь від монетарної політики як інструменту макроекономічного регулювання ринку. І це дуже погано.

Крім того, якщо ви дотримуєтесь політики фіксованого валютного курсу, то виникають паніки, спекулятивний тиск на національну валюту, особливо коли рівень резервів є дуже низьким. Відповідно ми знаємо, що фіксований валютний курс зовсім не означає, що він є фіксованим. Наш український досвід це показує. І щонайгірше – якщо у нас протягом довгого періоду була політика фіксованого валютного курсу, створюється оманливе, хибне відчуття стабільності. На жаль, це те, що сталося в Україні. Долар не росте – значить, все добре. В якийсь момент він зріс – ми всі засмутилися. А потім змирилися із цим новим рівнем. І немає цього тиску робити реформи в економіці. Невирішені економічні проблеми якраз і означають, що постійно накопичуються бюджетні і торговельні дефіцити, і це призводить до періодичних криз, девальвації. Отже, фіксований валютний курс є важливим інструментом для стримування гіперінфляції або високого рівня інфляції. Але після певного періоду треба від нього відмовитися.