Косів Верх – присілок Негровця – села у Міжгірському районі Закарпатської області. Населені пункти розділяє гора (956 м), з’єднує – єдина ґрунтова дорога. Нею іноді їздять трактори, коні, машини, але частіше пішки ходять місцеві і зрідка туристи.
Щонайменше півгодини потрібно, щоб пробратися цією стежкою до присілку через ліс. Зараз Косів Верх – це вісім уцілілих дерев’яних хатин, у трьох з яких мешкають місцеві, і ще декілька понівечених часом і занедбаних залишків будинків.
Перед найпершою хатинкою встановлений хрест. На дверях навісний замок. Господарі живуть в Ужгороді, приїжджають лише влітку по гриби й ягоди. Як і більшість власників будинків. Про це розповідає 70-річний Микола Васильович, якого зустрічаю на початку присілка. Він високий і худий, з-під його сорочки виглядає сиве волосся. Посивіли і виразні густі брови.
Микола Васильович відганяє корів від огородженої території Косового Верху. Худоба приходить сюди з села, тому він повинен охороняти свою ділянку, бо опісля не лишиться трави на покіс.
Дідусь зимує у Негровці, на літо переселяється у Косів Верх, бо у селі не вистачає землі для господарювання. Тут, високо у горах, народився він, його батьки, дідусь з бабусею. Тут він ходив до школи. До 70-х у присілку був навчальний заклад для наймолодших. Тепер від нього не залишилось навіть фундаменту. Не стало учнів – не стало школи.
Щодня з Негровця до батька приходить його донька Надія – тендітна, як і тато, з м’якими голосом і поглядом. Її голова покрита чорною хусткою. Чотири місяці як померла мама. Щоранку Надія долає дорогу з села до присілка, аби подоїти корову, приготувати їсти, допомогти неневі з сіном. До дідуся приходять і троє онуків – Яна, Іллюша і Вероніка. Семикласниця Вероніка сьогодні допомагала картоплю вибирати.
- Коли була моя баба, весело було. Тепер скучно. Після того, як син помер, вона за ним пожаліла й пішла. Що тут файного? Файно позирати, а не жити, – зі смутком у голосі говорить Микола Васильович.
Він сам косить сіно, заготовлює дрова і з допомогою доньки садить і копає картоплю. Зараз вони з Надією обертають траву. Ввечері згрібатимуть. Поки донька і батько закінчують роботу, я розглядаю природу. Єдине, що тут хочеться робити – витріщатися на гори. Дивлюся так довго і проникливо, що й самій стає соромно від такого нахабного підглядання. Та й жителі кохаються у спогляданні. Усі вони трепетно говорять про Косів Верх, час від часу нарікаючи на тяжкі умови життя. Народжені на висоті близько тисячі метрів над рівнем моря, вони стали частиною цих гір.
До тями мене приводить Микола Васильович:
- Ну що, ходім обідати.
Надія смажить дітям картоплю.
- Ріпа у нас замість хліба. Усе мусит бити на столі, [Картопля у нас замість хліба. Завжди мусить бути на столі] – сміючись вказує Надія на варену картоплю. Біля миски з ріпою домашня ковбаса, сало, яйця та вурда (у родини є три вівці). З магазину лише хліб.
Половину першої кімнати займає піч, третину – два ліжка, на одному з них овеча шкура. У хаті сумують без струму розетки й електричний патрон. На печі керосинова лампа. На тумбочці радіо з саморобною антеною.
- Які тут хвилі ловлять?
- «Промінь», – каже Микола Васильович, сідаючи обідати.
З одного боку від Миколи Васильовича живе його хрещений, 43-річний Василь Беля. Стежка, що веде до сусіда, в’ється повз не помилуваних часом хатин. Навалені один на одного дерев’яні дошки колись були стінами. Тепер вони, згнилі, туляться до землі, найнижчі поросли травою й стали її частиною.
Доріжка виводить до невеличкої хатини Белів. У Косовому Верху ця родина жила щонайменше з покоління прадіда Василя. У садочку вигріваються під сонцем плодові дерева. Біля будинку хлів для овець. Поки 16-річний син Володимир на полонині з 300 ягнятами, батько хазяйнує удома.
- Я собі туй привик. Мені туй тихо, затишно. Син як йде на зиму у село, то сюди не хоче вертатися, – жаліється Василь. Усе своє життя він прожив у присілку, де з молоду вівчарить.
Батько і син прокидаються, коли «день ся робит», лягають, коли темніється. Життя тут тече ритмічно до природи.
У Василя є дім у Негровці. Коли починається навчальний рік, дружина з п’ятьма дітьми спускаються в село. Зараз вона пішла до магазину.
- Що купуєте у селі? Хліб і цигарки?
- Сигарети – то святоє. А так усе своє маємо.
- Де вам краще?
- У селі краще. Або що там: пару соток – з чим там виживеш?
У його будинку на підлозі овеча вовна. У кімнаті паралельно розмістилися два ліжка, покриті смугастим рядном. Піч займає добрячу частину. На стінах весільні світлини батьків, бабусі й дідуся. Бабуся у вишиванці, дідусь – у військовій формі.
Василь збирається обертати сіно, потім кошару полагодити, коли має час, ходить по гриби. Так і день минає.
На зиму Василь мусить лишатися тут через своїх овець. Як і його сусід – 50-річний Митер. Його будинок з іншого боку від хати Миколи Васильовича. Митер зараз у селі, вдома його мама – 83-річна Василина Василівна. Вона найстарша жителька присілка.
Згорблена, ледь не притулена до землі, вона, опираючись на дві палиці, виходить з хліва, де доїла корову. Дуже повільно рухається до лави біля будинку, щоб присісти. Тяжко уже стояти, складно чути.
Посеред двору під деревом вигріваються на сонечку зеленуваті гарбузи. Голосно скавчить великий прив’язаний собака, біле цуценятко з рудими вухами грайливо крутить хвостом. Двір огороджений тином і деревами, крізь гілля яких пробираються сонячні промені. Біля хати, вкритої залізною стріхою, цвітуть високі темно-рожеві квіти, що затуляють блакитні віконні рами. Попід однією зі стін складені дрова.
Василина Василівна п’ять років як почала на зиму спускатися у село – після смерті чоловіка.
- Не тяжко тут було зимувати?
- Та тоди туй не лиш я жила. 35 хиж колись стояло. Тепер кажу синові: «Раз не йдім у село, поки сіно туй є. А він мені: «Ви як тут вмрете, що я буду робити»». Я йому: «Як що? У верету та й впровали» [Тоді тут не лише я жила. Колись було 35 хат. Я кажу синові: «Не підемо у село, поки сіно тут є». Він мені відповідає: «Якщо ви тут помрете, що ж я буду робити?». Я йому: «Як що? У верету і вниз у село»].
Василина Василівна жаліється на поганий вражай цьогорічної картоплі. Вона ледве ходить, а у свої 83 примудряється ще й копати ріпу.
- Та коми буде брати? – безапеляційно своїм дзвінким голосом заявляє бабуся. – Маю мотичку та столиць. Сідаю та й дале. А що діяти? Ко ми допоможе? [А хто мені вибере? У мене є мотика. Беру стільчик, сідаю та й вибираю. А що робити? Хто мені допоможе?].
Гірська тиша віддає самотністю. Щороку жителів у Косовому Верху усе менше. Щороку останні мешканці Косового Верху старішають, виснажуються тяжкою працею і переїжджають до Негровця.
Причиною вимирання присілку голова Негровецької сільської ради Іван Ярема передусім вважає відсутність молоді.
- Де недоступно, де тяжко, там молодь сьогодні не хоче жити, – пояснює сільський голова. Врятувати присілок міг би туризм, але поки немає інвестора для будівництва комплексу.
Чому присілок, де колись проживало 35 багатодітних сімей, повільно зникає, намагаються пояснити і його мешканці. Микола Васильович підтримує думку сільського голови:
- Молодьож втікає в город, усі в Київ. Старики повмирали, інші поїхали. Колись у трьох хижах було по десять дітей. Де би вни всі ся строїли туй? Усі полишали хижі. [Молодь втікає до міста, усі їдуть до Києва. Старі повмирали, решта переїхали. Колись у трьох хатах було по десятеро дітей. Де би вони всі тут будували собі будинки? Усі залишили хати].
Найімовірніше, єдина дорога до Косового Верху через кілька років поросте травою. І присілок зникне з карти України, як і 641 сільський населений пункт, що перестав існувати за 21 рік незалежності (1991- 2012 роки). Такі цифри свого часу надали в управлінні у зв’язках з місцевими органами влади і органами місцевого самоврядування Апарату Верховної Ради.
Найстарша жителька Косового Верху своїми сірими очима, стомленими від праці і щасливими від споглядання гір, запевняє: ніде не краще, ніж у цьому мальовничому, захованому від цивілізації райському куточку.
- Мені туй май добре. Мені туй майся любит, я туй виросла. Я би так навесні йшла гет, що бим здохла. Чого з села чи города сюди біжат? Чи на гриб, чи на малину, чи на яблуко, сливу? Туй все доброє, [Мені тут найкраще. Тут мені подобається найбільше: тут я виросла. Навесні так хочу з села йти сюди, що готова померти. Чому з села чи міста сюди біжат по гриби, малину, яблука, сливи? Тут усе найкраще], – зізнається у коханні до свого, неначе писанка, присілка Василина Василівна.
Гірські велетні підслуховують сповідь бабусі і підглядають, як Микола Васильович та його хрещений Василь пораються з сіном. Можливо, це останні жителі присілка, яких бачать гори.