Зрада по-донецьки
Перша дурня тижня прийшла, звідки не чекали. Ну тобто від самого терористичного угрупування “ДНР” дурні чекають завжди, більше того — саме її зазвичай і чекають, але от такої точно ніхто не сподівався. Ватажок донецьких сепаратистів Олександр Захарченко запропонував заборонити в'їзд на територію ДНР екс-президенту України Віктору Януковичу . Так і сказав: "Зі зрадниками нам не по дорозі. Напевно, за фактом він ще президент України, оскільки він не складав повноваження, і те, що відбулося в Києві, — це незаконне захоплення влади. Все, що відбувається в ДНР зараз, його не стосується".
Самому Януковичу за наявності надлишку емпатії можна навіть поспівчувати. Не те щоб Віктор Федорович протягом років свого поневіряння по ростовських складських приміщеннях та підмосковних дачах сильно рвався на руїни улюбленого Донбасу, але коли єдина в світі “держава”, яка визнає тебе “президентом за фактом”, при цьому навіть на поріг тебе не згодна пускати, — важко не впасти в депресію. А ще коли тебе при цьому й називають зрадником...
Авжеж, Віктор Федорович розуміє, що якби до Захарченка не дійшли чутки про можливе повернення Януковича на Донбас у ролі офіційного російського сатрапа, то ніхто б і прізвища його в “ДНР” не згадав. Але “зрадник”... Зрозуміло, коли зрадником Януковича називає Україна — бо він її намагався продати Путіну, а коли не вдалося, то сам до того Путіна втік. Але ж чому зрадником його кличе “ДНР”, яка сама по собі є проектом для продажу частини України Путіну? Чи межа зради пролягає між Ростовом Донецької області та Ростовом області Ростовської, і зрада Януковича полягає саме в тому, що він встиг влізти в тил Путіну ще глибше за самого Захарченка?
Хоча хтозна, може, тут узагалі не йшлося про зраду державну, а Януковича Захарченко зневажає та те, що той покинув Люсю та вже кілька років живе з Любою. Суворі, але сентиментальні донецькі терористи такого не прощають.
Вовк у кролячій шкурі
Якими б не були суворими терористи донецькі, знає Росія такого терориста, поруч із яким усі живі захарченки з покійними моторолами — просто лагідні кошенята. І попри весь спротив світового тероризму, російській правоохоронній системі нарешті вдалося отримати від Єссентукського міського суду Ставропольського краю рішення про заочний арешт українського екс-прем'єра Арсенія Яценюка за “звірства в Чечні” в 1994-1995 рр.
Ще півтора року тому цинічна Україна зловісно реготала з російського Слідчого комітету, який розпізнав у чернівецькому “ботані” кривавого чеченського вахабіта, удостоєного особистої нагороди Джохара Дудаєва “Честь нації” за винищення мирних російських окупантів, які прийшли мирно рівняти з землею чеченські села та міста. Але тепер Єссентукський суд розвіяв усі сумніви й присоромив усіх жартунів та скептиків: інтелігентний “Сєня” таки виявився вовком у кролячій шкурі. І коли офіційні біографи Яценюка стверджують, що він, син викладачів Чернівецького університету, в роки першої війни вчився під наглядом батьків у тому ж універі та починав підпрацьовувати президентом створеної ним юридичної компанії “Юрек ЛТД”, вони приховують від нас найголовніше. В перерві між парами та підробітком президент “Юрек ЛТД” їздив отримувати від президента Ічкерії ордени за вбивства карателів президента РФ. А, погладжуючи отриману нагороду, вдячно промовляв Дудаєву: “Юрек і сакля — все твоє...”
Батьки-викладачі, яким доводилося весь час червоніти перед колегами з юрфаку за те, що синуля знову прийшов на пари з заляпаними російською кров'ю окулярами, як могли напоумлювали юного Арсенія: “Коли два президенти б'ються, третій не встрявай!” Але хіба ж хтось слухається батьків у віці конфлікту поколінь? Тож відповіддю відсталим від геополітичних процесів батькам ставала лише чергова стіна, викладена юним бунтівником на батьківській дачі з черепів закатованих ним росіян...
І хтозна, скільки ще імперських скелетів досі скніють у шафах українського істеблішменту. Що ми скажемо, коли Слідком РФ повідомить, що Гонтарєва створила “МММ”, Олег Ляшко втопив “Курськ”, Гройсман особисто розстріляв сім'ю Ніколая ІІ, а Садовий з орбітального сміттєвоза “Криївка” скинув на Росію Тунгуський метеорит?
Shockin`-2: Повстання живих мерців
Колишній генпрокурор Віктор Шокін подав позов до Вищого адміністративного суду з вимогою визнати незаконним його минулорічне звільнення. Здавалося б, якщо людина сама подала у відставку, то судитися потім через своє звільнення — це щонайменше моветон і непослідовність. Але посада Генерального прокурора в Україні викликає в чиновників настільки сувору залежність, що такі дрібниці вже нікого не хвилюють. Особливо якщо Генпрокурора хочеться поміняти, а збирати голоси на затвердження нової кандидатури в Раді ні часу нема, ні натхнення.
Звісно, у Шокіна був гідний учитель. Легендарний Святослав Піскун у такий спосіб поновлювався на посаді аж двічі — рішенням Печерського суду в 2004-му році та рішенням Шевченківського в 2007-му. Але, як би українському політикуму не подобалося юзати найдурнуватіші прецеденти українських юридичних колізій, такі хитрі комбінації спрацьовують лише доти, поки “генпрокурор-сутяга” у судах фігурує лише один. Уявляєте собі, що станеться, якщо після Шокіна подадуть до суду Віталій Ярема, Віктор Пшонка, Геннадій Васильєв, Олександр Медведько... Та що там Медведько — іще ж навіть Михайло Потебенько живий, тягніть його сюди, хлопці! І щодня, а то й по кілька разів на день суд поновлюватиме на посаді нового старого Генпрокурора, а звільнений чинний прокурор одразу ж вставатиме в судову чергу на чергове поновлення!
Здається, час уже прописати в законодавстві заборону на судове поновлення на політичних посадах — і, зокрема, вивести ці посади з юрисдикції трудового законодавства. Бо інших способів врятувати схильну до гальванізації політичних небіжчиків Україну від грядущого зомбі-апокаліпсису просто немає.
Два роки тюрми для Гройсмана
В останні дні деклараційної кампанії 2017 року сталася прикра несподіванка: раптом з'ясувалося, що сайт Національного агентства з питань запобігання корупції, до якого, власне, й треба вносити електронні декларації, тупо не працює. Не те щоб це була якась сенсаційна новина — адже сайт цей стабільністю ніколи не вирізнявся, особливо в останні дні деклараційних кампаній. Але цього разу дійшло навіть до гучного скандалу на засіданні Уряду.
Після емоційного звіту голови НАЗК Наталії Корчак про те, що за всі технічні питання роботи сату відповідає не НАЗК, а Держспецзв'язку, прем'єр-міністр Володимир Гройсман суворо, як і годиться міцному господарнику при публічному шмаганні підлеглих, сказав Корчак: "Ви сядьте і робіть свою роботу".
Для будь-якої людини, знайомої з засадами менеджменту прем'єра Гройсмана, одразу би стало очевидним, що раз тобі вже сказали сісти, то сеанс публічного шмагання на телекамери вже завершено, підлеглий зіграв свою роль, керівник — свою, тож питання вирішено і можна розслабитися щонайменше до наступного засідання Уряду. Та непідготовлена Корчак чи то не ознайомилася з правилами урядових засідань Гройсмана, чи то свою роль неправильно зрозуміла, і замість сісти взялася доводити прем'єрові власну невинуватість, яку прем'єр чомусь не хоче бачити.
Авжеж, на таку імпровізацію голові Кабміну дуже кортіло відповісти своїм коронним “Єщьо раз так скажеш — вилєтіш на х.. отсюда”, але дамі, та ще й перед телекамерами, він стримано порадив піти покричати на себе в дзеркало та подати у відставку. І додав, що через її бездіяльність не те що сотні тисяч людей опинилися перед “загрозою двох років в'язниці”, а й він сам, голова Уряду, не може подати декларацію!
Такий хід Наталі Корчак уже не було чим крити. А уява співчутливих громадян у деталях вимальовувала картинку, на якій підступні упирі з СБУ, НАЗК, НАБУ, ДФС та Генпрокуратури в ніч на 31 березня сповзаються до будинку Уряду, чекаючи, як із першими секундами нової доби в їхні хижі пазурі впаде стиглий, рум'яний, соковитий Гройсман...
Але сталося диво! І вже 30 березня прес-служба Кабміну оголосила, що прем'єр-міністрові таки вдалося заповнити електронну декларацію, тож два роки тюрми для Володимира Гройсмана відкладаються щонайменше до наступної делкараційної кампанії. На жаль, у повідомленні так у не уточнили причини цього дива, тож нам лишається лише припускати: чи то справді на держслужбі по цимбалах, хто винен, бо після публічного шмагання проблема вирішується сама собою, чи то Наталя Корчак зглянулася над майбутнім в'язнем Гройсманом і особисто нагнула Держспецзв'язку, чи то сайт НАЗК, втомившися від урядових лайок, сам сів і почав робити свою роботу.
“Москаль каже: ви поляки! - Поляки, поляки!...”
Якщо в когось і були сумніви в тому, що постріл із гранатомету по польському консульстві в Луцьку в ніч на 29 березня був московською провокацією, а не терактом таємних вітчизняних полонофобів, то ці сумніви розвіялися вже вдень. Біля села Гряда на Жовківщині Львіської області купка “представників польської громади” перекрила автотрасу з гаслами “Ні геноциду поляків!”, написаних українською та польською мовою.
Місцевих мешканців, пресу та правоохоронців від акції одразу накрив когнітивний дисонанс: адже вони звикли, що поляки — це пристойно вдягнені туристи, які гонорово розмовляють польською мовою й мають при собі гроші для купівлі сувенірів із “кресів всходніх”. Аж раптом виявилося, що “поляки” — це купка алкоголічного вигляду голодранців, які жодного слова не розуміють польською, зате за 200 гривень готові не те що палити шини на дорозі, а дозволяти себе “єб..ти” так, як схоче клієнт. Причому “Єб..тє толпу как хотітє” — це не рекламний слоган, а детальна російськомовна інструкція з проведення акції, вилучена СБУ в організаторів “польського повстання”.
До всього, серед усіх безпритульних та учнів ПТУ, звезених на Жовківщину автобусами з Хмельницької, Закарпатської та Івано-Франківської областей, не виявилося жодного етнічного поляка.
— А де ж поляки? — могла би спитати учасників акції стурбована геноцидом громада, якби акцію оперативно не розігнала СБУ.
— А де ж їм тут узятися? Геноцид же! — могли би відповісти похмелені активісти, якби вміли хоча би прочитати польські написи на власних транспарантах.
Але й не спитали, й не відповіли. І якщо для українців, які на таких “поляків” надивилися ще під час януковицьких “Антимайданів”, усе зрозуміло, то для польських споживачів улюбленої московської теми “Волинської різні” знову настає клята невизначеність. Чи то українці досягли в мистецтві геноциду таких висот, що українські поляки забувають мову, відрікаються від власного коріння та йдуть топити горе в прибазарних генделиках? Чи, все ж таки — як би неймовірно це не звучало — час уже нарешті припиняти вестися на товсті кремлівські розводки й починати разом думати, як опиратися спільному ворогу?