Проте в мене нема найменшого сумніву, що дати собі в цьому волю – це завести себе в неволю. Згадаймо: нашу революцію ми назвали Революцією гідності. Ми були принижені владою, викинуті нею на смітник історії, але врешті-решт, згадавши, що кожна людина наділена Богом даною гідністю, стрепенулися і разюче поламали всі плани ворога роду людського. Ми законно гордимося цією перемогою – але чи справді ми усвідомили, щó таке людська гідність і чого вона від нас вимагає?
Якщо подивитися на нову моду – кидати депутатів-корупціонерів у брудні смітники – висновки будуть невтішні. Бо активісти цього руху для себе зарезервували право на гідність, а для своїх ворогів і кривдників – ні. Бо вони провинилися перед народом, а тому їхню людську гідність вже можна топтати. Та ще й виставити їхні фото у соціальні мережі, щоб і інші позловтішалися.
Проте чим тоді наші «борці за справедливість» відрізняються, скажімо, від тих терористів, які провели наших полонених по центральному проспекту Донецька і зняли це на відео? Чим відрізняються від беркутівців, які виставили на глум козака Михайла Гаврилюка? Або ж від тих знавіснілих донечанок, які плювали у привʼязану до стовпа Ірину Довгань? Адже всі вони знущалися над своїми нелюбими суперниками – і все це ми назвали порушенням людської гідності.
Здається, логіка «месників» безвідмовна: тим негідникам депутатам-корупціонерам треба дати зрозуміти, що вони – злочинці. Бо ж надії на справедливий закон і суд немає ніякої, а тут – просте і привабливе рішення. Не треба годувати цілу армію суддів і правоохоронців, не треʼ мудрувати над прийняттям належних законів. Досить кількох дужих рук – і кривдника покарано, а душа наша відчуває таку солодку сатисфакцію.
Але чи усвідомлюють наші «захисники», що своїми дужими руками вони надійно переводять нас у типове середньовіччя? У час, коли кривдників і грішників возили у заґратованій клітці чи обваляними у пірʼї? Чи цим має закінчитися наше стремління до верховенства права і європейських цінностей?
І чи усвідомлюємо ми, що своїм схваленням таких дій і зловтішанням над «покараними» ми торуємо дорогу до парламенту тим політичним крутеликам, які тупо грають на примітивних інстинктах натовпу? Бо ж ось дивіться, які ми круті та рішучі. І ніким не підкуплені, бо навіть самих депутатів запросто кидаємо у смітник. Проте насправді деградація правового чуття й ціннісної основи у тих горе-месників настільки велика, що їх і близько до політичного життя підпускати не можна.
Хоч як часом виправданим виглядає самосуд, він завжди суперечить верховенству права. Блискавичність самосуду приносить задоволення нетерплячим, але не встановлює справедливість. У нашому грішному світі остання дається тільки через належну процедуру розслідування та визначеного законом покарання. А як не влаштовує закон – переконуйте суспільство, що його треба змінити. Це довго і мозольно важко, але на цьому й тримається людська цивілізація.
Тому немає кращої самодискредитації українського протестного суспільства, ніж оця дитяча забава у «відважних довбушів». Бо до клубу цивілізованих держав нас ніколи тоді не приймуть. Немає кращої дискредитації шляхетного героїзму Небесної сотні, ніж ота примітивна «героїка народної відплати».
Втім, існує версія, що це самі «постраждалі» влаштовують такі шоу, щоб підняти собі рейтинг в очах своїх симпатиків. Що ж, можливо. Має право на існування і версія, що все це – проплачені Москвою акції, які покликані дискредитувати новітнє піднесення українського духу. Саме ця версія видалася б мені найбільш реалістичною. Але тоді ми мали б побачити в суспільстві здорову реакцію відторгнення таких методів і миттєві запобіжні кроки з боку їхніх свідків.
Майдан виграв своє відчайдушне протистояння зі злом не тому, що зібрав команду крутих мачо, а тому, що стояв на стороні добра. Тому що гідно повстав проти негідної влади. Тому що піднявся на захист цінностей, що їх потоптав цинічний режим. Саме тому ми й мали на собі благословення Господнє.
Звідси висновки. Якщо описані факти – це ініціатива наших «відважних месників», то хай усвідомлять, що слідом за покараними у смітник летить і Боже благословення. Якщо ці факти – путінські провокації чи прояви передвиборчих політтехнологій, то зробімо все, щоб їх не допустити.
Наберімося терпіння й мудрості: ту гірську річку, яку нам треба перейти, не переплигнути за один раз. Більш реалістичним є перестрибувати з каменя на камінь, ризикуючи послизнутися і замочити ноги, але крок за кроком простувати до мети.
Домагаймося нормального функціонування державних інституцій, але передусім дбаймо про духовне одужання нашого суспільного організму. Бо ж звідки беруться знахабнілі корумповані чиновники, як не з нас самих – «білих та пухнастих»?
І за будь-яких обставин залишаймося «воїнами добра». Бо «мусить твій табір бути святий, щоб Господь не бачив нічого негожого в тебе та не відвернувся від тебе» (Втор 23:15).