Амбітний продюсерський проект Ірми Вітовської, Віталія Ванци, Михайла Бондаренка та «Дикого театру» реалізовано на досить нестандартному, як для драматичного театру, майданчику — арені Національного цирку України. Зухвалість експерименту, про яку неодноразово наголошували у переддень прем'єри, полягає, в першу чергу, у поєднанні масштабності великої театральної форми, що передбачає масовість аудиторії, з провокаційною естетикою — прерогативи вузького кола глядачів. Таке враження, що автори проекту вирішили випробувати на міць рівень адекватності театральної аудиторії столиці.
Правду кажучи, певний процент глядачів дійсно не витримує потужного концентрату сексуальних збочень та химерної реальності «Афродизіака». Соціальний виклик проекту можна порівняти зі спробою прокату нового опусу Пітера Грінуея у мережі кінотеатрів з попкорном. Тому, власне, дивує не те, скільки глядачів полишає зал, а те, — скільки лишається. Адже наша театральна аудиторія є досить розбещеною в сенсі очікування від театру слинявих душевних сатисфакцій та одномірності куцих метафор глибиною з калюжу на Хрещатику. «Афродизіак» з аудиторією не панькається, а одразу кидає у вир поетизованого треш-угару, звідки немає виходу, немає надії на вихід.
«Афродизіак» опинився у фокусі уваги ще задовго до прем'єри: відео-тізери, репортажі з репетицій, блискучий акторський склад, нестандартний театральний майданчик — комунікативна компанія проекту, реалізована «Диким театром», блискуче продемонструвала, як можна створити інтригу навколо події, уникаючи спойлерів та зберігши всі козирі у рукаві. «Афродизіаком» мироточили усі канали доступу публічної інформації: чорно-малинові сітілайти та еротизм у рекламній кампанії обіцяли насолоду (ха-ха). Напередодні прем'єри усі фігуранти проекту, як партизани, що перебувають у змові, на питання “про що вистава” відповідали: “про людину, яка хотіла змінити світ, а натомість занурила його у темряву” — ніхто достеменно не розумів на що чекати. Про генетичний зв'язок сюжету п'єси Віктора Понізова з романом Патріка Зюскінда «Парфумер. Історія одного вбивці» всі якось підзабули. А дарма.
Окрім фабули та колориту доканалізаційної доби Європи, у виставу перекочував дух символізму та небуквальності у прочитанні тексту (в тому числі сценічного) — про що треба пам’ятати, йдучи на «Афродизіак». Власне, на цьому спорідненість з «Парфумером» закінчується. А от “дух” Парижа, просякнутого смородом “поту, крові, сперми і помиїв”, вкрай доречно підкреслюють природні запахи циркової арени — Париж, так би мовити, стає ближчим.
На основі сюжету про серійного маніяка, який винищує цнотливих дівчат і юнаків у переддень Французької революції, виплекано чудернацьку, викривлену реальність, темний фарс, де змагаються у недолюдськості “рельєфні” потвори. Власне, одним із головних досягнень художньої форми проекту є кастинг. У виставі зібрано найяскравіших акторів-ексцентриків — Дмитро Суржиков, Олексій Вертинський, Олександр Ярема, Олег Прімогенов, Тетяна Міхіна та інші. Режисером проекту виступив Максим Голенко, добре знаний за виставами «Дикого театру» «Вій 2.0» та «Попи, менти, бабло, баби» та «Королева краси» у театрі «Золоті ворота».
Абсолютно феєрично виглядають наші актори у стилі французького театру жахів «Гран Гіньйоль», обраного за основу естетичного рішення тексту. Саме тут на початку ХХ століття ставили детективи Едгара По та «Кабінет доктора Калігарі». Десь у цьому діапазоні експресіоністичного театру затесався і «Афродизіак». Але на відміну від чистого «Гран Гіньйоля», де нагромадження сцен лиходійств, катувань, сексуальних збочень та подеколи політичної сатири були позбавлені філософських чи то психологічних навантажень, а мали за мету лише чимдужче вразити психіку глядача, «Афродизіак» все ж влаштований складніше. Кривавий Гіньойль тут є страхітливою даністю, що їй протистоїть романтичний герой, протагоніст Клод Уде (Ігор Ніколаєв). Як автори проекту і обіцяли в анонсах до вистави — у нього нічого не виходить. Але то вже інша справа, головним тут є прагнення змінити світ та констатація неможливості це зробити.
Фарсова природа дійства виводить на авансцену генітальні взаємини персонажів, що стають основою всього і вся у запропонованому світі. Але секс тут позбавлений еротичної складової, а є лише еквівалентом економічно-грошових відносин. З крокодилячою хижістю, і з таким само холодом, герої злигаються одне з одним, чи то самовдовольняються. Але відбувається це настільки діловито та беземоційно, що складається враження, ніби вони просто залазять у гаманець — свій чи сусіда. Яскраві описи особливостей французької гігієни XVIII століття (точніше, повної її відсутності), натяки на канібалізм та яскрава палітра усіх можливих сексуальних девіацій, внтутрішньочеревна вівісекція, німфоманка з бородою, жінка-русалка… інколи здається, що вистава повертає цирку давно втрачений формат шоу потвор. У цьому паноптикумі єдиною людиною, наділеною прагненням до виходу за межі та невдоволеною дійсним станом речей, стає убивця Клод Уде.
Іншою темою, до якої апелює режисура Максима Голенка, є тема революції. До того, власне, спонукає текст Віктора Понізова, де закладено багато сучасних українських лінгво-політичних конотацій. Не обійшлося і без жартів про “москалів”. Але революція у світі «Афродизіака» не є рятівним виходом для дегуманізованого світу, — цим людям не потрібна свобода, вони не знають, що з нею робити. Тема революції тут дивним чином переплітається з особистими пошуками божественного та привнесенням знайденого у світ убивцею Клодом Уде. Проте героям «Афродизіака» не потрібен бог — оскаженілий натовп вбиває свого “месію” та під звуки бравурного маршу виносить на руках вічно п'яну жінку-русалку з французьким прапором в руках, у якої з сосків тече чорне молоко.
Покази вистави «Афродизіак» відбудуться 21 і 22 січня та 3, 4 і 5 лютого в Національному цирку України (19:00, 18+).