Якщо для забезпечення правових вимог треба формально провести імпічмент Януковичу, то в чому справа? Народ своє слово вже сказав. І навіть Партія регіонів свій імпічмент йому провела. Тому, панове-парламентарі, дійте! І ні на секунду не забувайте, що ви справді чимало заборгували українському народу!
Вибори мають відбутися всупереч підступам Путіна. Україна вже досить поступалася самодержцю Росії у військових питаннях. Своєю виразною волею до демократії український народ має повернути собі момент руху. Талібан також чинив неймовірний спротив виборам в Афганістані, проте світ був вражений значним поступом тієї країни – особливо тим, як голосували жінки. Путін не сильніший за Талібан – хоч і тієї ж породи. Натомість майданна порода інша: коли на нас тиснуть, наші чуби настовбурчуються, а душу охоплює спортивний азарт. Успішні президентські вибори – справа нашої честі. Жінки України, візьміть справу виборів у свої руки! Зробіть так, щоб ваші батьки, чоловіки, брати і сини прийшли разом з вами на вибори. Якщо цього захочете ви – що вам зможе зробити Путін?
Передвиборча кампанія має бути вільною від пропагандистської глупоти. Це стосується передусім тих, хто спекулює на націоналістичних гаслах, водночас заганяючи народові ніж у спину. Жодного дітвацтва у стилі «підірвемо газові труби», «вирішимо мовне питання» чи «круто помахаємо кулаками перед зрадниками й корупціонерами». Інакше суспільство буде домагатися розслідування, за скільки «срібляників» купив вас Володимир Володимирович. Варто врахувати, що виборець подорослішав, і його вже не купиш, як конкістадори індіанців, блискучими ідеологічними брязкальцями.
Не піддаватися на провокації, а нейтралізовувати їх. Знайома з Луганська повідомила мене про заздалегідь плановану путінську авантюру: 9 травня «банда фашистів і бандерівців» нападе на мирних ветеранів, які хотітимуть покласти квіти до памʼятника воїнам Великої вітчизняної. Цього Путін вочевидь «не зможе стерпіти», і «обмежений військовий контингент» з Росії у праведному гніві негайно «захистить скривджених ветеранів». Що ж, така реконструкція можливої провокації – це добрий сигнал усім можливим її учасникам. Передусім тим «патріотам», які можуть призабути гіркий львівський досвід сутичок 2011 року на Пагорбі Слави. Адже йтиме передвиборча кампанія, і комусь кортітиме пограти мʼязами перед улюбленими виборцями (звичайно ж, знявши усе на відео). Хай же вистачить у нас розуму не чинити цих дурниць, зробивши прямо навпаки: захистивши ветеранів від російських провокаторів, що матимуть на рукавах, звичайно ж, красномовні повʼязки «Правий сектор». Варто замислитися і самим ветеранам, оскільки ціна такої провокативної «зарніци» може виявитися значно більшою, ніж вони припускають.
Вибори мають бути чесними й демократичними. Активісти Майдану здебільшого розійшлися по домівках, але до травня, сподіваюся, відпочинуть. Бо тоді треба буде братися за самоорганізацію «передвиборчого Майдану»: не барикад у Києві, а мережі жорсткого контролю в масштабах усієї країни. Шануймо наших кандидатів і їхні виборчі штаби, але ретельно контролюймо їхні дії – особливо на етапі підрахунку голосів. Вишкіл Сергія Ківалова багатьом вʼївся у шкіру. І є чимало тих, які – ясна річ, з цілком патріотичних міркувань – побажають підправити результати на користь «спасенного» кандидата. Наші майданні декларації про вірність європейським цінностям перевірятимуться на виборчих дільницях. Наше прагнення змінити країну випробовуватиметься там також.
За кого голосувати? Харківські студенти, що гостювали недавно у Львові, переказали розчарування своїх старших родичів: «Нам знову навʼязують голосування за ҅помаранчевихʼ політиків, яким ми не довіряємо». Що ж, це добре, що не довіряють: щиро признаюся, і я їм не дуже довіряю. Як і більшість в Україні, я хотів би бачити нові обличчя і нові ідеї – щодо цього в нашій країні існує, здається, консенсус. Але є щось корисне для нас у тому загальному «недовірянні»: по-перше, ми не будемо сподіватися, що новий політичний месія одноосібно змінить нам Україну. А по-друге, ми не полишимо свого обранця самого на себе, а приглядатимемося до його дій і битимемо на сполох, якщо він чи вона зверне не туди, куди ми б хотіли. Це, до речі, і є демократія. А кожен, хто хоче спочивати у зоні комфорту (мовляв, про нас подбає правильний уряд, а ми – садитимемо огірочки на дачі), хай подивиться, як ця модель працює у путінській Росії.
Утім, як на громадянина, «не сотворити собі кумира» – це надто мало. Важливо також тверезо сформулювати своєму кандидатові умови, на яких ми його підтримуємо, і справді виявити йому чи їй підтримку. Ідеальний кандидат із неба не впаде – мусимо міняти державу з тими, які є. І підтримувати кожен крок неідеального обранця у правильному напрямі, заохочуючи його чи її до сміливіших кроків. А якщо наявні кандидати не подобаються – виховувати інших. Тому проблема соціальних ліфтів (у цьому випадку – вирощування нової політичної еліти) є однією із засадничих у нинішній Україні.
Кого обирати? Сподіваюся, що цього разу ми вже точно не обиратимемо свого кандидата за мужністю обличчя чи красою коси. Мені, як виборцю треба знати, щó мій обранець мінятиме в країні та яким чином. Причому друге є навіть більш важливим, ніж перше. Бо сучасні політтехнологи майстерно формулюють привабливі передвиборчі обіцянки, тоді як шляхи для досягнення їх зазвичай мріють у тумані. Програма майбутніх дій має бути сформульована так, щоб мені, як виборцю, було легко згодом свого обранця контролювати. Це – моя особиста вимога до всіх, хто розраховує на мій голос.
Якими хочемо бачити ці вибори? Вони мають стати свідченням нашої громадянської зрілості. Пора дорослішати, дорогі співгромадяни! Не піддавайтеся спокусам самі й не дозволяйте такої слабинки своїм ближнім. Не впадайте у відчай і не опускайте рук. З цих виборів ми маємо вийти сильнішими, і зараз для цього є фантастичний стимул: втерти носа зарозумілому Путіну та всім, хто його обожнює.