Я згадую цей виїзд тижневої давності.
Черговий виїзд.
Фото на пам’ять.
Хлопці вже до мене звикли. Просять, щоб їх сфотографували. Групами, по одному, з друзями. З бойовими друзями. З яким вони ділять один на двох окоп, їдять однією ложкою, прикривають один-одному спину.
За тиждень, на підвіконні - купка фото. Їх перебирає хлопчина, який позував на “передку” з СВДшкою.
- О, це я! Крутняк! Ой, це ж Олєжка Сепаратіст. Посміхається. Стоїть з дєдом Володєю.
А Олєжки вже немає серед живих.
У хлопчини починають дрижати руки, на очі навертаються сльози.
Я не можу на це дивитися, до мене підходять - один за одним - вояки. Суворі чоловіки і міцні хлопці. Вони перебирають фото, натрапляють на знімки своїх загиблих побратимів. І плачуть.
Деякого з них я знав всього тиждень. Віталися, їли разом, носили набої, возили інших “двухсотих” в морг, проводжали на передову. І все одно. Перехоплює подих.
Як би пафосно це не звучало: вони стали рідними.
Я тепер чекаю звісток з “передка”, так ніби прожив з ними півжиття.
Назустріч іде Зола, Корєєц, Ваня, ще хлопці, імен яких не знаю.
- Я дуже радий тебе бачити.
Не соромлюся це сказати. Тут все якось просто — або чесно, або ніяк.
Олега, прізвісько “Сепаратист”, хочуть подати на Героя України. Він не здався в полон, прикрив інших — підірвав себе гранатою.
Мене мучить одне питання — для чого ці фото напам’ять?
Хтось буде показувати онукам. Для когось вони можуть стати останніми.
Але вони не просто статистика. Це - живі люди, ось вони посміхаються з фото. Ці конкретні люди померли за Україну.
Але краще б вони за Україну жили.